Єврейське щастя Мігеля Сервантеса

За деякими даними, мати Мігеля Сервантеса де Сааведри (1547-1616) походила з роду вихрещених євреїв. Це не мало би жодного значення, якби її син не успадкував знаменитого «єврейського щастя»… Так, він поповнив лави світових класиків, ставши поруч із такими монументальними постатями, як Шекспір та Рабле – але це зовсім не вберегло його від поневірянь, злигоднів та інших скрут, які все життя були з ним нерозлучні, наче власна тінь. А коли іноді здавалося, ніби темна смуга закінчилася і життя почало налагоджуватися, це означало, що єврейське щастя просто зачаїлося, і незабаром станеться щось іще гірше…

«Об мужнє серце розбиваються всі негоди»
Збіднілий гідальго Родріго Сервантес, батько сімох дітей, у тому числі майбутнього класика, був скромним хірургом. Тікаючи від злиднів, Сервантеси постійно переїжджали з місця на місце. Так що всю красу рідної Іспанії та правду життя Мігель побачив ще у дитинстві. Пізніше вони проступатимуть чи не у всіх його творах – яких набереться на книжкову шафу середніх розмірів.
Десятирічний Мігель вступає до єзуїтської колегії. За чотири роки родина знов переїжджає, цього разу до Мадрида – і Мігель потрапляє до міської школи, де під керівництвом іспанського гуманіста Хуана Лопеса де Тойоса починає потихеньку писати та публікувати вірші. Проте у вісімнадцять років освіта Сервантеса нагло закінчилася через той же брак коштів – і надалі він займався самоосвітою, так що жодного вченого ступеня здобути не спромігся.
Проте самоосвіта – справа неприбуткова. А на хліб насущний доводилося заробляти в якості камерарія посла папи Пія V (цю посаду він обійняв не без протекції того самого Хуана Лопеса де Тойоса). Втім, незважаючи на красу сонячної Італії, яка Сервантеса просто зачарувала, вже за рік він покидає її та присвячує себе військовій кар’єрі.
І тут уже єврейське щастя змогло розгулятись як слід. У морській битві з турками при Лепанто Сервантес отримує серйозне поранення, внаслідок якого його ліва рука назавжди залишається паралізованою. Щоправда, це не завадило йому прослужити у флоті ще чотири роки, беручи участь у різних битвах, експедиціях та інших не менш цікавих подіях у Північній Африці, на Сардинії та в Неаполі. Хіба що каліцтво до кінця життя було невичерпною темою для найрізноманітніших кпинів із Сервантеса…
І ось, сподіваючись у нагороду за службу отримати посаду капітана в армії, Сервантес відплив до Іспанії. Здавалося, в його житті нарешті зійде сонце (за іронією долі галера, на якій він плив, так і називалася – «Сонце»).

«У нещасті доля завжди залишає дверцята для виходу!»
Отут єврейське щастя вдарило, як грім із ясного неба. Галеру, на якій плив Сервантес, було захоплено турецькими піратами. Як на гріх, майбутній письменник мав при собі листа на ім’я тодішнього іспанського короля Філіпа II, в якому відзначалися хоробрість і мужність Мігеля Сервантеса. Цей лист породив перебільшене уявлення про багатство та знатність походження Серватеса. І як наслідок цього – фантастичний розмір викупу в п’ятсот золотих ескудо та суворі умови утримання (у залізному нашийнику та ланцюгах) з метою зробити полоненого більш поступливим. П’ять років довелося чекати Мігелю, доки його сім’я ціною повного розорення змогла зібрати необхідну суму для викупу. За цей час він здійснив чотири невдалі спроби втечі, вражаючи всіх своєю мужністю та волелюбністю.
Врешті-решт тридцятитрьохрічний Сервантес таки ступає на рідну землю, розраховуючи на винагороду – все-таки заслужений ветеран… Звичайно, ці надії виявилися марними.
Життя тривало у тих же рамках хронічних нещасть: знову традиційні злигодні, невдала спроба раз і назавжди влаштувати своє особисте життя в шлюбі з Каталіною де Паласіос (оскільки багато років подружжя прожило нарізно, єдина дочка Мігеля Сервантеса була йому нерідною), пошуки місця служби… Спочатку Сервантес стає комісаром із закупівлі пшениці, ячменю та оливкової олії для «Непереможної Армади», а потім збирачем податків – робота нетворча й небезпечна: за наказом короля Сервантесові двічі довелося реквізувати пшеницю, що належала духовенству, за що його було відлучено від церкви. Далі – ще веселіше: три ув’язнення внаслідок виявлених порушень у звітах, нестягнених податків та звинувачень у казнокрадстві. Тільки незнищенний оптимізм Сервантеса міг протистояти такому запеклому єврейському щастю…

«Все на світі можна виправити, крім смерті»
І ось, уже втретє опинившись у камері, Сервантес вирішив проілюструвати прислів’я, яке існує чи не у всіх народів – про те, що нічого нема такого лихого, що би не вийшло на добре. Попри очевидну абсурдність звинувачення він не поспішав подавати клопотання про перегляд справи, а вирішив як слід використати цю нагоду та… спокійно попрацювати над романом, який пізніше і стане Сервантесовою перепусткою на полицю класиків – «Хитромудрий гідальго Дон Кіхот із Ла Манчі».
Утім, не лише така, сказати б, камерна атмосфера сприяла розквітові Сервантесового таланту – ще в часи свого комісарства він вніс значний вклад у становлення іспанського класичного театру: написав та поставив на сцені кілька п’єс. А вже остаточно розпрощавшись зі службою (здавалося, тепер би мали припинитися принаймні тюремні ув’язнення, якими супроводжувалася вся чиновницька кар’єра Сервантеса, – а от і ні: це не застрахувало його від ще одного ув’язнення – тепер через звинувачення у вбивстві), Сервантес, окрилений успіхом «Дона Кіхота», почав видавати на-гора твір за твором… Останні вісім років свого життя він, власне, займався виключно літературою, відійшовши від спроб здобути фінансову незалежність і здавшись на ласку графа Лемоса та архієпископа Толедо, які платили йому пенсію. Згодом Сервантес взагалі віддалився від життя, яке пізнав так рано, і став терціарієм ордену францисканців, а незадовго до смерті ще й прийняв сан ченця. Тому не дивно, що коли він завершив свій земний шлях (між іншим, у досить поважному, як на ті часи, віці – цілих 69 років!), то похований був коштом братства у монастирі.

Але насправді, як ми знаємо, Сервантес не помер – він довіку житиме, доки читатимуть його твори. Померло лише його єврейське щастя – бо в царині світової літературної скарбниці воно втрачає силу…

Атанайя Та.