Політично-еротичний роман Володимира Винниченка

«Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». Так захоплено писав Михайло Коцюбинський 1909 року. “Всі його твори наповнені атмосферою публічного дому”, – розгнівано заперечував один літературний критик 1912 року. Його творчістю захоплювалися – і не хто-небудь, а видатний метр літератури Іван Франко. І його ж звинувачували – у сексуальній та текстуальній анархії, дорікали за освячення розпусти у всіх її формах…
Але так чи інак, творча спадщина Винниченка у повному обсязі належить до золотого фонду української літератури. І “Сонячна машина”, і “Записки Кирпатого Мефістофеля”, і “Рабині справжнього” зробили сексуальну революцію у патріархальній традиції українського письменства. Втім, у революційному запалі Винниченко не обмежився лише сексом. Його найбільший роман – із політикою – вплинув на долю всієї країни…

 

 

До влади
Виходець із соціальних низів, Винниченко дуже добре знав, що таке влада. Тому існуючим ладом він не міг бути задоволеним апріорі і гостро відчував потребу у глобальних змінах. А отже, не сидів склавши руки та нарікаючи на долю, а шукав приховані можливості.

 

У старших класах гімназії Винниченко перейшов до перших радикальних дій – написав революційну поему та взяв участь у революційній боротьбі. Під час навчання на юридичному факультеті Київського університету, вірний собі, він створив таємну організацію «Студентська громада», а потім вступив до Революційної української партії (РУП), яка у 1904 провела “ребрендінг”, ставши Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). І вже 1907 рок на Стокгольмському з’їзді УСДРП Винниченка було обрано до ЦК. Під час Першої світової війни нелегально жив у Москві, працював у журналі «Українське життя». Проте у квітні 1917 року повернувся до України, щоб редагувати «Робітничу газету» і стати одним із вождів українського національно-визвольного руху (а саме головою Генерального секретаріату Центральної ради від УСДРП – та, власне, він і керував роботою Українського національного конгресу (5-7 квітня), на якому було сформовано Центральну Раду). Ось на цьому етапі неабиякий письменник і публіцист, здатний запалити друкованим словом людську масу, і перетворився на посереднього політика – наче лялечка на метелика…

 

Якщо подивитися на діяльність Винниченка, викладену телеграфним стилем, то начебто нічого особливого: був обраний заступником голови Центральної ради та членом її виконавчого комітету – Малої ради; керував роботою всеукраїнських з’їздів (двох військових, селянського та робітничого; очолював делегацію, яка передала Тимчасовому уряду вимоги Центральної ради про надання Україні автономії у складі Росії; став  головою Генерального секретаріату (аналог Ради міністрів); був автором майже всіх законодавчих актів та декларацій Центральної ради, зокрема трьох універсалів… Хто ще може похвалитися таким? Проте якщо бодай трішки вдатися в деталі, то акценти відразу зміщуються: на всіх цих посадах Винниченко проявляв рідкісне угодовство стосовно Тимчасового уряду, нерішучість та непослідовність. Тому не дивно, що «Центральна Рада користувалась успіхом доти, доки грала роль агітаційного клубу, котрий підбивав маси до першочергової роботи революції, до руйнування, і доки вона не наважувалася виступити з наміром ощасливити Україну соціалістичними експериментами. Коли цей час минув, роль Ради як самостійного чинника закінчилась… Рада не зрозуміла імперативних постулатів національною політики, а її прекрасноднісь та байдужість до всього, що було найважливішим аксесуаром державної свободи (армія, державний примус, ієрархія), засудили її на імпотенцію», — писав Дмитро Донцов у 1921 році у своїх «Підставах нашої політики»…

 

Звичайно, ідею української національної державності треба було ще виносити – на початку революційних подій таке нікому й на думку не могло спасти. І нам, з висоти нашого теперішнього розуміння, видається дуже дивним, що Винниченко проявляв таку загіпнотизованість перед Росією – особливо вкриваєшся історичним соромом за переговори з Тимчасовим урядом (який був абсолютно безпорадним у вирішенні всіх можливих питань!) 11-13 липня, коли абсолютно на порожньому місці цьому самому урядові вдалося перекреслити всі попередні досягнення українців – навіть домогтися повної відмови від претензій на автономію, а «Тимчасова інструкція» взагалі оголошувала Генеральний секретаріат виконавчим органом Тимчасового уряду, а не Центральної ради, яка віднині могла лише висувати пропозиції щодо його особового складу, а потім чекати затвердження з Петербурга… А Винниченко цим усім ще й пишався…

 

Утім, недовго пишався: наприкінці грудня 1917 року, після проголошення у Харкові Української радянської республіки, перший прихід Винниченка до влади остаточно можна було визнати таким, що не вдався.

 

Ех, раз, іще раз…
Проте і це ще був не кінець. Із квітня до листопада радянську владу в Україні потіснило гетьманство Павла Скоропадського, яке теж не виявилося життєздатним. Після смерті режиму Скоропадського Винниченко очолив новий уряд — Директорію. Тепер він обстоював «трудові ради», українізацію державного життя, незалежну зовнішню політику… Теж недовго обстоював, бо вже у лютому Київ було взято Червоною Армією, і почався період «під вагоном територія, у вагоні – Директорія»…

 

Що було робити Винниченкові після такого політичного фіаско? Тільки емігрувати. Що і зробив. Щоправда, ненадовго – уже 1920 року він повертається, переживши черговий виток еволюції свого світогляду і прийнявши тепер уже радянську владу на Україні. Він навіть увійшов до складу уряду – на посаді заступника голови Раднаркому. Проте національні кадри цінували недовго, і того ж року Володимирові Винниченку довелося емігрувати остаточно, щоб померти у Франції 1952 року, написавши легендарну «Сонячну машину»…

 

Іронія долі: за два місяці до еміграції він записав у «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

 

Геній і злодійство несумісні, це так. Проте, на жаль, геній сумісний із купою інших речей – наприклад, із недалекоглядністю, як у випадку Винниченка. Звичайно, він як людина нормальна не міг залишитись осторонь тієї революції, що докорінно змінила хід світової історії на початку ХХ ст. (не кажучи вже про її більш локальний, національний аспект). Проте більше ніхто із тогочасних письменників не виявився настільки причетним до втрати Україною чудового історичного шансу вперше за сотні років мати власну державність! І більше ніхто не зганьбив себе розформуванням українських збройних сил, яке спричинило трагедію Крутів! Звичайно, кожна людина має право на свій ідеалізм – може, й зараз є ті, хто вважає, що Росія змінилася і війною більше ні на кого не піде (особливо той, хто телевізор не дивиться і в Інтернеті не сидить), але ж «назвався грибом – лізь у козубеньку»! Себто коли людина добровільно бере на себе обов’язки політика, то і мислити має як політик, а не митець. Шкода, що приклад Винниченка чомусь зовсім не примушує проводити паралелі – згадати хоча б масовий похід наших культурних діячів до Верховної Ради на початку дев’яностих…

 

Якось Володимир Винниченко сказав: «Українську історію неможливо читати без брому…» Але він не лише читав її – він її писав. І тут уже навіть бром не допоможе.

 

І, можливо, це найфантастичніший його роман…
Хоча сексуальна революція в нього все-таки вийшла краще.

Надія Діброва