Ігри зі смертю Олекси Влизька

Oleksa_VlyzkoІсторія літератури знає чимало письменників, життєвий шлях яких був надто коротким. Є й приклади митців, які створювали незабутні шедеври, незважаючи на те, що природа обмежила їх фізичні можливості. Але навряд чи можна нарахувати багато творчих та життєвих доль, схожих на ту, яка випала Олексі Влизьку. Внаслідок нещасного випадку він став глухонімим, прожив усього 26 років, протягом яких смерть чатувала на нього – та й сам він не цурався її дражнити – проте залишив по собі хоч і короткий, але помітний слід, ставши однією з найяскравіших постатей української поезії 20-30-х років.
Випадок, що змінює життя

Олекса Влизько народився 17 лютого 1908 року у селі біля станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії. Батько майбутнього поета був родом із села Сингаївка (нині – Черкаська область), у Боровйонці служив дяком, мати походила з родини новгородських міщан. Потяг до поезії пробудився в Олекси ще з раннього дитинства. Коли хлопчикові виповнилося 9 років, Влизьки повернулися до України й оселилися недалеко від Сингаївки, де батько служив при парафії. Діти почали звикати до української мови… Місцевість, у якій мешкала родина, славилася своїми лісами – тож брати гралися там мало не цілими днями, особливо влітку й восени. А в місцевому жіночому монастирі Олекса з Олександром брали уроки малювання й, слід зазначити, подавали неабиякі надії: вчительки вважали, що з хлопців можуть вирости іконописці.
Узимку 1920 року в родині сталася трагедія: граючись на ковзанці, Авенір провалився в ополонку. Рятуючи брата, у крижаній воді опинилися й Олекса з Олександром. Усі троє захворіли. Авенір за кілька днів помер від застуди. Олександр поволі одужав. А до 12-річного Олекси вперше впритул наблизилася смерть. Довгий час перебуваючи між буттям і небуттям, хлопець все-таки вижив, але в результаті ускладнень назавжди оглух. З часом погіршилося й мовлення хлопця, тож із оточенням він почав спілкуватися за допомогою «листування» на папірцях. Однак нещасному випадку не вдалося зламати Олексу: замість впасти у відчай, він почав багато читати, продовжував віршувати – тепер українською, користуючись словниками, працював над розвитком пам’яті.
Коли Олексі виповнилося 16, родина знову переїхала – тепер до рідного батькового села Сингаївки. Тут для сім’ї почалися нелегкі часи: «червоні» активісти зневажливо ставилися до місцевого дяка, глузували над парафіянами, вибивали вікна в церкві. Прихожан ставало все менше, а батько почав усе частіше заглядати на дно чарки. З часом п’яні вибрики батька стали призводити до сварок та навіть бійок, у яких хлопці намагалися захистити матір.
«Поетичний вундеркінд»
Не витримавши батькової поведінки, Олекса з матір’ю та братом переїхали до Києва. Начитаний талановитий хлопець з легкістю вступив на мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти та влаштувався на роботу в редакцію однієї з профспілкових газет. Можливо, світ так і не дізнався би про Влизька-поета, якби одного разу його не помітив Борис Антоненко-Давидович. 1925 року у всеукраїнському журналі «Глобус» з ініціативи Давидовича було надруковано вірш Влизька «Серце на норд». Дебютант увірвався в літературу з романтично-оптимістичними віршами, сповненими віри в майбутнє та власні сили.
Цей новий енергійний голос відрізнявся від тогочасної «робітничо-трактористської» лірики, й критики сприйняли автора з непідробним захватом. Вірші «поетичного вундеркінда» (так охрестили Олексу в навкололітературних колах) почали виходити в газетах «Комсомолець України», «Культура і побут», «Літературна газета», журналах «Життя й революція», «Молодняк», «Нова громада», «Червоний шлях». Він зблизився з Михайлем Семенком та українськими футуристами, активно публікувався в їхньому журналі «Нова генерація». Для Влизька почався процес становлення власного світогляду та активного пошуку засобів для його висловлення. Темпераментний та енергійний характер не дозволяв хлопцеві тупцювати на місці.
Не забарилася з виходом перша збірка поета з досить неоднозначною, як для глухонімого автора, назвою “За всіх скажу” – вона побачила світ 1927 року, коли Влизькові було 19. І знову критики не поскупилися на компліменти. Наприклад, відомий у ті часи критик Ф. Якубовський серед імен Миколи Бажана, Максима Рильського, Миколи Терещенка, Євгена Плужника, Павла Филиповича згадує й ім’я молодого дебютанта, називаючи його “напрочуд яскравим, бадьорим, цілком життєвим». Визнанням автора стала й третя премія Наркомосу УРСР, присуджена поетові за цю збірку. Ба більше, за три роки книжка була перевидана тричі, а її загальний наклад досяг тридцяти трьох тисяч примірників.
“Непослідовний футурист”
Сучасники охрестили Влизька „непослідовним футуристом” – певно, не так за творчість, як за враження, що він справляв на оточуючих. Поет не цурався цього статусу, тим більше, що практикував характерні вибрики в дусі футуристів. Наприклад, він полюбляв містифікації, найвідоміша з яких стала свого часу справжньою київською сенсацією. 1927 року до декількох великих редакцій надійшла телеграма з повідомленням про те, що поет потонув у Дніпрі за невідомих обставин. Звістка справила приголомшливе враження. Впливовий тогочасний критик Володимир Коряк у одній з центральних газет надрукував некролог, у яком назвав поета „молодим Пушкіним”. Важко навіть уявити, яким шоком стала поява „воскреслого” Влизька. Виявляться, хлопцеві просто закортіло дізнатися, що сказали би про нього після смерті, чого насправді варта його збірка „За всіх скажу” – тому розіслав телеграми з повідомленням про власне потоплення. Втішений „посмертними” відгуками, Влизько видав збірку із „заспокійливою” назвою „Живу. Працюю!”, яку критики знову зустріли схвально.
Приблизно в цей час поет здійснив мандрівку до Німеччини, результатом якої стала збірка балад та дві книги – віршів та репортажів. Характерно, що, крім творчого багажу, Влизько привіз із закордоння модний екстравагантний гардероб, про який часто згадували його сучасники. Одяг особливо відрізнявся на тлі тогочасної радянської “зрівнялівки”, та ексцентричному митцеві пробачали невідповідний зовнішній вигляд – певно, звикли до поетових експериментів із зовнішністю. Окрім несподіваних вчинків, він полюбляв дивувати ще й радикальною зміною іміджу – наприклад, одного разу несподівано для всіх постригся наголо.
“П’яний корабель”
Тим часом одна за одною виходять нові збірки поета:  „Рейс”, „Поїзди ідуть на Берлін”, „Моє ударне”, „Мій друг Дон Жуан”, „П’яний корабель: Морські вірші”. Під впливом подорожей у творчості поета з’являються морські мотиви, й згодом Олекса – хоча й виріс серед лісів – стає одним із найсильніших мариністів не лише сучасності, а й української літератури загалом. Зважаючи на бурхливий старт творчості, критики пророкували Влизькові блискуче майбутнє.
Однак не слід забувати, що надворі були тридцяті роки. Оптимістичний романтизм, який так потужно прозвучав у першій збірці Влизька, з часом змінився безнадією та похмурими пророцтвами. Збірка „П’яний корабель” стала останньою прижиттєвою книгою Олекси Влизька – у ній морські мотиви вже перегукуються з фатальними:
І повно в них людей,
І зводять ратний хрест
(за вдаром у бушприт спадаючи на вест)
під стогін молитов тортур
і покаяння…
Регочеться норд-ост:
— Ця ніч для вас остання…
Останній рейс
І смерть…

26-річний Влизько вкотре не цурався торкатися теми смерті – вже у творчості. І цього разу не помилився. У грудні 1934 року його разом із численною групою діячів української культури (Григорієм Косинкою, Дмитром Фальківським, Костем Буревієм та іншими) заарештували за приналежність до міфічної контрреволюційної терористичної організації та розстріляли…

Тетяна Самчинська