Астрід Ліндгрен: бабуся, що лазить по деревах

Навіть сухі цифри, рясно розсипані по біографії Астрід Ліндгрен, створюють враження такого собі «звичайного дива». Вона одержувала по 150 листів на день (іноді взагалі цілі мішки) від дітей з усієї планети – і часто ці послання були адресовані «Швеція, Стокгольм, Карлсону» або «Дівчинці Пеппі Довгапанчосі». Її книги перекладено 76ма мовами, і кажуть, що якщо весь наклад книг Астрід Ліндгрен скласти у вертикальний стос, то він буде вищий за Ейфелеву вежу в 175 разів. А коли, розмінявши десятий десяток, письменниця стала у Швеції «Людиною року», то сказала: «Здається, ви щось переплутали. Мене, глуху, напівсліпу бабцю, ви проголосили людиною року. На майбутнє раджу бути обачнішими – щоб про це бува не дізналася широка публіка!» Ну, що тут скажеш – хіба що дивовижна людина дивовижна в усьому…

 

«Головне – щоб весело!»

 

Усі ми родом зі свого дитинства. Астрід Ліндгрен – ідеальна ілюстрація цієї максими. Власне дитинство вона все життя згадувала майже як втрачений і так ніколи й не повернений рай, казку, що, закінчившись, стала початком для багатьох інших казок, написаних пізніше…
Власне, природа шведської провінції Смоланд, де 14 листопада 1907 року народилася Астрід Анна Емілія Еріксон, неодноразово проступає у творчості письменниці. Наприклад, велике дуплувате дерево з садка Пеппі Довгапанчохи насправді росло біля будинку Еріксонів. А на тому дереві звила собі гніздо сова, і брат Астрід підклав до гнізда куряче яйце, як через багато років зробить Буссе з її книжок про дітей із Буллерб’ю. І сова… висиділа курчатко!
Чи не найбільшим дивом – принаймні мало хто може таким похвалитися – стали для Астрід стосунки між батьками. Проте якщо у традиційних казках щасливе кохання закінчується весіллям, то у родині Еріксонів почуття не згасли і після народження чотирьох дітей. Щоправда, ніхто ніколи не дізнається, чи було це кохання взаємним: якщо батько Астрід справді до нестями кохав власну дружину, то мати була настільки вольова і стримана, що обійняла Астрід лише раз у житті – коли та повернулася додому після тривалої відсутності. Тому говорити щось про її почуття не випадає. І любов у творах Астрід є зазвичай батьківською.
Феєричне дитинство Астрід було сповнене нескінченних ігор, розваг, пригод – часто ризикованих. («Головне – щоб весело!») Скажімо, любов до лазіння по деревах Астрід пронесла до похилого віку – і казала, долаючи чергове дерево: «Закон Мойсеїв, слава Богу, лазити по деревах бабцям не забороняє».
Проте сімейна ідилія не могла тривати довго. Астрід Ліндгрен так згадувала про це: «Зазвичай ми гралися з дочкою священика, коли вона приїжджала на канікули. Якось улітку вона прийшла до нас у гості, і тільки-но ми заходилися гратися, як відчули, що у нас нічого не виходить. Не виходить – і все. Це було так дивно і так сумно – що ж нам залишається робити, якщо не гратися? Нам було по дванадцять чи тринадцять років, і на цьому закінчилося наше дитинство».


«Найбільш хуліганська мама на світі»

 

Підлітковий вік просто знищив безжурне дитинство Астрід. Натомість вона стала «королевою свінгу» і однією з перших в окрузі обстригла волосся (до речі, Астрід була настільки впевнена у власній потворності, що вважала: втрачати нема чого). Це було верхом епатажу, батько заборонив дівчині показуватися йому на очі, а перехожі просили зняти капелюха і продемонструвати її дивовижну зачіску.
Але і це ще було не все. Вісімнадцятирічна Астрід завагітніла. Від «чоловіка, з яким я не хочу мати нічого спільного», – нічого певнішого ніхто з неї так і не витягнув. І, аби не вкривати незмивною ганьбою власну родину (адже у двадцяті роки народити без чоловіка у протестантському суспільстві було випробуванням на порядок тяжчим, ніж у наш час), дівчина поїхала до Стокгольма, де записалася на курси машинопису та стенографії.
Сина довелося залишити у клініці – проте Астрід не покинула палкої мрії забрати його при першій нагоді. Першої нагоди довелося чекати чотири роки – коли нова, прийомна матір маленького Ларса (яку він називав «матусею» – а саму Астрід «мамою») пережила інфаркт і більше не могла дбати про хлопчика.
Життя почало налагоджуватися – особливо після того, як Астрід одержала місце секретарки у Королівському автомобільному товаристві у Стуре Ліндгрена. А після весілля з шефом і поготів. Астрід стала домогосподаркою і нарешті мала змогу присвятити весь час дитині. Потім і другій – у неї народилася дочка Карен.
«Вона була не з тих матерів, які сидять на лавочці в парку, спостерігаючи, як граються дітки. Їй треба було самій брати участь у всіх іграх, і, якщо чесно, я підозрюю, що подобалося їй це не менше, ніж мені!» – згадував пізніше Ларс. Власне, Астрід була найбільш хуліганською мамою на світі! Один приятель малого Ларса побачив, як її оштрафував кондуктор за застрибування у трамвай на повному ходу, і був просто приголомшений цією сценою: ох, якби у нього була така ж мама, як у Ларса, наскільки він нею пишався б!


«Називайте мене тепер Астероїд Ліндгрен»

 

Хоча її першою публікацією став ще шкільний твір, повноправною письменницею Астрід Ліндгрен стала лише у 37 років – після того, як її повість «Бритт-Марі виливає душу» несподівано для всіх зайняла друге місце на конкурсі дитячої та юнацької літератури. Члени журі до останнього сподівалися, що цей рукопис належить перу когось відомого, і розчарувалися, дізнавшись, що авторка – середньостатистична домогосподарка. Проте, як виявилося пізніше, не така вже й середньостатистична…
Її друга книга – «Пеппі Довгапанчоха» – стала першим (і вирішальним) гвіздком у труну шведської дидактично-сентиментальної дитячої літератури. Чи слід говорити, що в офіційних педагогів образ рудої дівчинки-бунтарки, яка вперто не хотіла дорослішати, викликав передінфарктний стан? (Та й не лише у Швеції таке спостерігалося. В Німеччині п’ять видавництв відмовилися друкувати «Пеппі», і коли книга все-таки побачила світ, то в жорстко цензурованій редакції.) Навіть всесвітнє визнання довгий час не могло змінити позицій шведської державної комісії з дитячої та навчальної літератури. З погляду офіційних педагогів її казки були неправильними: недостатньо повчальними.
Пізнавши силу слова, Астрід Ліндгрен неодноразово її застосовувала – як безпосередньо (коли домоглася того, що у Швеції курей почали тримати у вольєрах, а не у клітках), так і непрямо (скажімо, написала казочку про відьму, яку душили податками, – а уряд соціал-демократів узяв, та й пішов у відставку. «Я не думала, що завалиться весь будинок, коли спускала воду в туалеті!» – кепкувала письменниця). Причому масштаби чарівних перетворень дуже скоро вийшли за межі Швеції – наприклад, у 1978 році Астрід Ліндгрен запросили до Німеччини на вручення франкфуртської Премії миру, яку до неї одержували Альберт Швейцер та Герман Гессе. За традицією, на церемонії вручення лауреати мали виголошувати затверджену в організаційному комітеті промову. І Астрід Ліндгрен – перша дитяча письменниця, удостоєна цієї премії, – написала виступ на захист прав дітей під назвою «Ні – насильству». Звичайно, це був замах на всю педагогічну систему тодішньої Німеччини, де биття займало почесне місце у виховній системі, й Астрід запропонували обмежитися коротеньким «дякую». На що письменниця відповіла ультиматумом: або вона виголошує свою промову, або хтось інший обмежується коротеньким «дякую». Звичайно, промова відбулася – і спричинила переворот у європейській педагогіці. Уже за рік у Швеції було прийнято перший у Європі закон про захист прав дитини. Здається, що слова цієї жінки ставали чарівними.
На честь Астрід Ліндгрен названо малу планету, їй присуджено величезну кількість премій різних країн, їй першій серед дитячих письменниць було поставлено пам’ятник за життя, шведи назвали її «людиною століття», заснували літературну премію її імені і відкрили музей. Лише п’ять років тому перестало битися серце письменниці, а літературознавці вже стверджують, що її найкращою казкою було її життя. Зазвичай таке говорять про тих, хто уже давно змішався у свідомості нащадків з юрбою власних персонажів. Але життя Астрід Ліндгрен було настільки потужним сплавом реальності та фантастики, що розділити його на первісні складові навряд чи колись вдасться.

Атанайя Та