ДЕВІД ЛОУРЕНС: ЛІТЕРАТУРА З-ПІД СПОДУ

Перший роман симпатичного шкільного вчителя Девіда Лоуренса був опублікований у 1911 році. Рівно десятиліття минуло від смерті королеви Вікторії, яка царювала в Британській імперії понад шістдесят років. Англія за час “вікторіанської доби” уславилася як могутня індустріальна держава, а також як територія консервативної пуританської моралі, неприступна фортеця пристойності. Особливо дошкульним та втаємниченим моментом були стосунки статей – тематика настільки небезпечна, слизька й замовчувана, що можна припустити: у вікторіанській Англії сексу не було. Але з першими кроками ХХ століття (рівно 1900 р.) славетний Фрейд книгою „Тлумачення сновидінь” являє світові психоаналіз і стверджує: якщо ви не хочете говорити про секс, він вам обов’язково насниться. Світ раптово усвідомлює, що спиться йому дійсно погано, і в літературу починають потроху вихлюпуватися відверті розмови. Серед піонерів – і Лоуренс. 

 

Лікар, а не еротоман

Девід Лоуренс був першим англійським письменником поствікторіанської доби, який почав активно й послідовно говорити про існування тіла та його „ницих” і „непристойних” проявів (уявіть собі, святенники й святенниці, тіло таки є!). При цьому книжки його далеко не еротичні, хоча так узвичаєно іменувати лоуренсівські відверті романи на кшталт „Сини та коханці” й „Закохані жінки”. У прозі Лоуренса немає головної ознаки еротики – спокуси, тобто грайливого кокетування та двозначних недомовок. Немає в ній також і ексцентричних форм, у які може вилитися пристрасть, що, безперечно, збуджувало б читацьку уяву. З тим же успіхом еротичними можна було б назвати томи Фрейда. Натомість Лоуренс доволі тверезо переслідує мету оздоровлення психіки затурканих, збайдужілих жертв механізованого суспільства. У його найвідомішому романі „Коханець леді Чатерлей” описані всі можливі варіації статевого спілкування, що зустрічаються в сучасному, хворому на відсутність почуттів, світі, і розповідається, який вигляд має здорове кохання й здоровий секс. Саме тому романи Лоуренса уподібнюються до фрейдових книжок, де аналізуються випадки неврозів. „Співець почуттів” – так нерідко величають Лоуренса – насправді пропонує не співи, а логічно збудовані роздуми щодо людської природи, ролі емоцій та бажань плоті.

 

Слідом за Фрейдом

Не секрет, що без психоаналізу твори Лоуренса мали б зовсім інший вигляд (якби взагалі існували). Сам Лоуренс написав дві книги, присвячені цьому вченню, яке на початку століття стало чи не найбільш модним і впливовим явищем: „Психоаналіз і несвідоме” та „Фантазії несвідомого”. Конфлікти між героями його романів виникають якраз через існування цієї темної та непередбачуваної царини – Несвідомого. Проте саме неусвідомлені запали, інтуїція та інстинкт є острівцями ще не до кінця придушеної природи в сучасній людині-машині, справжнім людським „я”, і прислухатися до них потрібно, аби лишатися в гармонії з собою і власним тілом. Врешті, аби не з’їхати з глузду, як це сталося з нещасним Джонатаном Свіфтом. Лоуренс згадує його випадок як повчальний приклад того, до чого призводить страх перед тілом: Свіфт у поемі до коханої Селії у відчаї повторює: „Але Селія, Селія пісяє!”, і цей неприпустимий факт доводить бідолаху до безумства. Ми, на щастя, захищені від такого роду безумств, – у сучасній літературі весь час хтось пісяє, і цим ми не в останню чергу завдячуємо Лоуренсу.

 

Найбільш ефективним засобом позбавитися неврозу в психоаналізі завжди був метод відвертого обговорення табуйованих речей, так зване talking cure. Література для Девіда Лоуренса якраз і є ліками від „статевого ідіотизму” – так він характеризує ту неповагу до сексуальності та чуттєве збайдужіння, що вразили сучасне суспільство. Люди або силують себе здійснювати механічний і нецікавий акт, – бо думають, що цього від них очікують, або поринають у розпусту, позбавлену ніжності й теплоти, або утримуються від фізичного кохання, вважаючи його чимось непристойним; у разі будь-якому випадку про це не пристойно говорити. Іншими словами, назріло сакраментальне „статеве питання”; надто довго кохання зображалося за допомогою романтичних міфів, час вдатися до реальних подробиць. „Усі ці розмови про молодих дівчат і незайманість, як про білий листок паперу, на якому нічого не написано, є повною нісенітницею. Дівчата та юнаки є бурхливим виром і болісно-заплутаним вузлом статевих почуттів та думок”, – говорить Лоуренс, слідом за Фрейдом, який, як відомо, перший почав розвінчувати образ невинної дитини.

„Леді Чатерлей” – за мотивами біографії?

 

Звинувачене у святенництві ображене суспільство не забарилося з відповіддю. Щоразу, як Лоуренс публікував черговий роман, його забороняли; книга „Сини та коханці” була визнана непристойною, понад 1000 примірників „Веселки” було спалено, для „Закоханих жінок” взагалі не пощастило знайти видавця. Навіть як живописець він не зміг порозумітися із загалом: його експресіоністські полотна, виставлені в Лондоні, було звинувачено в тій же „непристойності” й конфісковано з галереї. Врешті, останній і найкращий з його романів, „Коханець леді Чатерлей” (написаний у 1928-му), був заборонений в Англії аж до 1960 року.

 

У цьому романі Лоуренс продовжує вперто обстоювати все ті ж погляди: об’єднане королівство розуму та технократії відриває людину від природи, і найважливіші стосунки між людьми – фізична близькість – претворюються на мертвий акт. Конні Чатерлей, одружена з чоловіком-інвалідом, снобом-аристократом, нездатним виконувати подружній обов’язок, знаходить щастя повноцінного кохання з лісником Мелерсом. Сам Лоуренс (син шахтаря і шкільної вчительки) свого часу став коханцем Фріди фон Ріхтхофен – дружини професора Ернеста Віклі, втік з нею до Італії, згодом одружився й прожив із нею майже двадцять років, поки хвороба не обірвала його життя. І сюжет, і знакові подробиці, погодьтеся, дуже нагадують „Леді Чатерлей”. Фріда – єдина жінка Лоуренса, про яку відомо з його офіційної біографії; можливо, тому образ статевого кохання „як воно має бути” в романі має вигляд надто вже специфічний та одномірний, – очевидно, Лоуренс виходив із власного небагатого досвіду. Один із найсміливіших письменників свого покоління, здається, зовсім не був розпусником.

Творець нової літератури

 

Ефект, що його справила творчість Лоуренса на літературні кола 20-х років, можна уявити за цитатою зі щоденника Анаїс Нін: „Ви живете собі безтурботно, і вам здається, що це і є життя. А потім ви читаєте книгу („Леді Чатерлей”, наприклад), і раптом виявляєте, що ваше життя – не життя…” Після Лоуренса народжується ціла літературна традиція, яка звертається до проблем тіла, чуттєвості, статевих стосунків, яка, врешті, починає вживати „непристойні слова”. Генрі Міллер, Анаїс Нін, Селін, Даррел – і вікторіанська сором’язливість була назавжди похована під сотнями сторінок прози без купюр.

 

Ірина Стасюк