Гарріет Бічер-Стоу: мати сімох дітей, яка розпочала велику війну

Ця тендітна жінка – донька священика, вчителька, мати сімох дітей – на перший погляд нічим не відрізнялася від американських домогосподарок середини ХІХ століття. Нічим, крім, хіба що, загостреного відчуття справедливості та сміливості чинити так, як підказує серце. Вихована на принципах милосердя та взаємодопомоги, вона дотримувалася їх протягом усього життя. Мало того, що вона переховувала у своєму домі рабів-утікачів – ще й насмілилася однією з перших заявити про приниження рабовласниками людської гідності. Й обставини склалися так, що її голос прозвучав на весь світ. Написавши роман “Хатина дядька Тома”, Гарріет Бічер-Стоу примусила сучасників переглянути загальноприйняті уявлення про рівність та справедливість і стала однією з найвидатніших жінок свого часу.

Між кухнею й дитячою кімнатою

Гарріет Елізабет Бічер народилась 14 червня 1811 року в місті Лічфілд у Новій Англії (північно-східна частина США), у родині священика. Кожен вечір у родині Бічер закінчувався читанням Біблії, тож не дивно, що поняття справедливості й рівності були закладені у свідомості дівчинки з дитинства. У Гарріет було дванадцять братів та сестер. П’ятеро братів стали священиками, як батько, а старша сестра відкрила школу для дівчаток. У цій школі вчилася й Гарріет, а згодом почала навчати інших. Так у вісімнадцять років вона стала вчителькою. З дитинства привчена до покірливості та смиренності, дівчина аж ніяк не справляла враження бунтарки, а тим більше – революціонерки. Але вона володіла цінною рисою – ніколи не відступала від своїх переконань та завжди доводила почату справу до кінця.

1832 року Гарріет переїхала до міста Цинцинатті, де її батько отримав посаду ректора Лейнської богословної академії. Місто розташувалося на березі річки Огайо, яка була кордоном між Північними штатами, де рабство було скасоване, та Південними, де тисячі рабів тяжко працювали на плантаціях, гинули під нагайками та продавалися на рівні з іншим “рухомим майном”.

Вражена жорстокістю, вихована на поняттях милосердя та допомоги нужденним, дівчина почала  переховувати у своєму будинку рабів-утікачів із Південних штатів, рятувати їх від переслідувань, вчити негритянських дітей. А коли почалися расистські погроми, з аж ніяк не характерним для набожної людини гнівом заявляла: “Якби я була чоловіком, то озброїлася б і відстрілювалася з вікна”.

За чотири роки по переїзді дівчина вийшла заміж за Кельвіна Стоу – священика, професора семінарії, весь статок якого складала шафа з книгами. Одне за одним почали з’являтись діти. 1850 року, коли чоловік отримав посаду в Боуден-коледжі у штаті Мен, Гарріет уже була матір’ю сімох дітей. У її романі “Хатина дядька Тома” є сцена – місіс Берд серед своїх дітей: “Томе, облиш ручку дверей! Мері, Мері! Не тягни кішку за хвіст ─ їй боляче! Джиме, не можна залазити на стіл!”… Тут Бічер-Стоу просто змалювала своє повсякдення… Розриваючись між кухнею та дитячою кімнатою, у безперервному клопоті, для того, аби заробити кілька доларів, вона почала писати – іноді примостившись біля кухонної плити, поклавши на коліна атлас, а поверх нього – листок паперу… Гарріет писала огляди та нариси для нью-йоркських журналів – аби допомогти чоловікові утримувати сім’ю. На її подив, матеріали почали охоче брати до друку, і це допомагало зводити кінці з кінцями. Крім цього, жінка володіла художнім талантом – був навіть виданий альбом із її малюнками. На додачу до всього Бічер-Стоу примудрялася ще й писати вірші – переважно на релігійну тематику.


“Вона насмілилася захищати негрів!”

1850 року у США прийняли закон про рабів-утікачів, який примушував повертати рабів, котрі утекли до Північних штатів, власникам. Відтепер темношкірим у США не було порятунку. Охоплена гнівом, Бічер-Стоу взялася за роман – не маючи змоги боротися у інший спосіб.

Вона писала швидко. Ще б пак – події роману не треба вигадувати, достатньо просто роззирнутися навколо… В одному з нью-йоркських щотижневиків почали з’являтися розділи “Хатини дядька Тома”. Герой роману – добрий, великодушний раб Том, який сповідує християнську мораль та потерпає від знущань господаря. 1852 року роман вийшов окремою книгою. І тут відбулося те, про що авторка не могла й мріяти, – її покірливий герой, що помирає під нагайкою господаря й життєвим кредо якого є вислів “Господи, навчи нас любити ворогів своїх”, став символом бунту та непокори.

Книга почала видаватися та перевидаватися неймовірними накладами, сотні примірників щодня надходили у продаж, але їх було мало. Тільки першого року роман розійшовся в Америці тиражем 350 тисяч примірників. Книгу переклали тридцятьма сімома мовами, у Парижі її поставили в театрі восьмиактовою виставою, і захоплені глядачі сиділи у театрі до пів на другу ночі, поки не опускалася завіса.

“Хатина дядька Тома” завоювала захоплення читачів усього світу. Книга, без перебільшення, змінила ставлення до рабства світової громадськості, а час та обставини, за яких вона з’явилася друком, зробили її одним із каталізаторів Громадянської війни у США.

До Бічер-Стоу прийшла слава, і письменниця здійснила подорож Європою, представляючи книгу. 1858 року роман, перекладений російською, поширювався як безкоштовний додаток до журналу “Современник” – це посприяло його активному поширенню в Росії в період боротьби з кріпацтвом. Лев Толстой вважав цей роман не багато не мало – зразком високої літератури, народженої з любов’ю до людства.

Із боку ж рабовласників на адресу письменниці посипалися прокльони та звинувачення: мало того, що роман написала жінка, – вона ще й насмілювалася захищати негрів! У відповідь на закиди щодо недостовірності подій, описаних у книзі, 1853 року Бічер-Стоу видала роман “Ключ від хатини дядька Тома” (більш відомий як “Ключ”), у якому беззаперечно довела те, що сюжет роману взятий із життя – до найменших дрібниць.

Жити заради справедливості

1860 року президентом США став Авраам Лінкольн. Північні штати відділились від Південних і почали проти них війну. 1862 року президент прийняв у Білому Домі Гарріет Бічер-Стоу. Побачивши невисоку худеньку жінку вперше, Лінкольн вигукнув: “Так от ця маленька жінка, яка розпочала велику війну!”

Гіпертрофоване відчуття справедливості, характерне для Гарріет, та бажання хоч якось допомогти знедоленим, супроводжували її протягом усього життя. Наприклад, почувши ще 1856 року від удови Байрона невеселу історію її заміжжя та вражена нею, через багато років письменниця видала одночасно в Англії та США “Істинну історію леді Байрон”. Книга викликала небачене обурення у європейській та американській пресі. Навіть Чарльз Діккенс, відомий як захисник жінок та дітей, висловив побажання “настукати Бічер-Стоу по голові, а всі примірники книги конфіскувати та спалити”. Річ у тому, що письменниця обвинуватила великого поета у прелюбодійстві з його зведеною сестрою. Звичайно, Бічер-Стоу ніхто не повірив, адже письменниця жила в пуританському світі, де такі речі були неприйнятними.

Незважаючи на це, Бічер-Стоу товаришувала з багатьма відомими письменниками та громадськими діячами того часу – наприклад, із Генрі Лонгфелло. А з Марком Твеном Стоуни “дружили сім’ями” – склалося так, що родини жили по сусідству. На сімдесятий день народження письменниці видавець улаштував на її честь пишну вечірку, на яку зібралося понад двісті гостей – “вершків” американського суспільства. На честь Бічер-Стоу зачитували вітальні листи та поеми…

Її роман і зараз знаний і шанований в усьому світі. У середині ХХ століття він опинився на третьому місці у списку книг, які змінили Америку. Так тендітна жінка, розпочавши війну заради справедливості, змогла її виграти.

Тетяна Самчинська