Адрій Головко: УБИВЦІ — ШЕВЧЕНКІВСЬКУ ПРЕМІЮ

Війна калічить людину. Кожен, хто пройшов через м’ясокрутку збройних сутичок, хто вбивав заради ідеї, хто бачив смерть товаришів, — несе на своїй психіці невитравне тавро морального каліцтва..

Одна з найжахливіших біографій в українській літературі належить людині, скаліченій трьома війнами: Першою світовою, громадянською та Другою світовою. Біографія Андрія Головка просякнута кров’ю — з ран письменника та його рідних людей. І найстрашніше те, що близьких було вбито його власною рукою — рукою коханого батька й чоловіка.


Універсальний солдат

Із юних літ Андрій Головко був романтиком. До того ж романтиком не бездіяльним, а людиною діла. Ще в школі він почав писати вірші, спочатку російською; тоді, начитавшись Шевченка, перейшов на українську. Проте цього було замало для реалізації українофільних настроїв, тож юнак із гуртом однодумців створює романтичну «Юнацьку спілку» та бере участь в укладенні рукописного журналу «Рідне слово» під символічним псевдо Андрій Бульбенко. Можливо, саме це псевдо стало причиною родинної трагедії, чи радше індикатором зламу в душі письменника, який призвів до кривавої розв’язки через десяток років; але 1914 року хлопця за участь у об’єднанні всього лише виключили з останнього курсу Кременчуцького реального училища.

Незабаром розпочалася Перша світова війна. У 1915 році Андрій Головко закінчив Чугуївське військове училище прапорщиків і був відправлений на фронт. Так почалася доля нового Андрія — підкореного обов’язкові. Юнак брав участь у боях під Рава-Руською. Він повністю відчув на собі тягар відповідальності, коли при відступі військ змушений був палити села, щоб не дісталися ворогові, — можна тільки уявити, яке зусилля мусив робити над собою хлопець родом із села, коли виконував такі накази. Незабаром він отримав поранення і дозвіл оклигувати вдома. Саме тоді й познайомився з Тетяною — вчителькою із сусіднього села, своїм великим коханням.

Настав 1917 рік. Андрієві було лише дев’ятнадцять років на той момент, і знаходився він у Росії, в Тверській губернії. Із плечей солдата впав тягар обов’язку перед батьківщиною. Але час був буремний і воїнів потребував перш за все — тож хлопець не вагаючись узяв на себе новий обов’язок. Початок громадянської війни Головко провів у військах Петлюри, воював проти гетьмана і більшовиків — зокрема, брав участь у боях із червоними. Душа була роздвоєна — з одного боку, війна, з іншого — творчість. Джерелом натхнення були уривки мирного життя, що були пов’язані з коханням та батьківщиною, Кременчуцьким повітом. Там вийшла друком одна книжечка поезій і готувалася до друку інша, але рукопис загинув у друкарні з вини денікінців. У лютому-квітні 1919 року кременчуцька газета «Маяк» надрукувала повість «У дикому танку».

У 1920 році письменник служив уже у Червоній армії. Це знову були бої, небезпека, вбивства. А прагнув Андрій іншого — більш за все він хотів бути поруч із дружиною Тетяною та дворічною дочкою, які мешкали далеко від нього, у рідному селі. Війна не поєднується із родинним життям. Провалля, що розділяло сім’ю та обов’язок, усе посилювалося. Чи можна водночас служити в кінній розвідці, читати лекції в Харківській школі червоних старшин — та бути із тими, кого любиш по-справжньому? Андрій кілька разів робив вибір на користь родини й тікав, але його перепроваджували назад. Остання спроба дезертирства завершилася нібито успішно: він не повернувся з відпустки до школи старшин, залишився вчителювати на батьківщині. Але натомість почалося внутрішнє катування: втікача за горло взяв Обов’язок.


Червона хустина

Наступні роки письменник знаходився під владою страху. Злиденне існування, родина, замучена нестатками, — це було ще півбіди. Гірше те, що будь-якої миті за ним могли прийти: достатньо владі було виявити, що відомий уже на той час письменник, дописувач журналу «Червоний шлях», — і командир кінної розвідки, який дезертирував із Червоної Армії, — це одна особа.

Життя під гнітом невиконаного обов’язку перетворилося на невимовну муку. Безперервний, катуючий, виснажливий страх втратити кохану дружину і доньку. Голод, злигодні. Боязнь бути викритим. Наган, прихований із військового минулого. І тим-таки минулим скалічена психіка. Хтозна, якої болючої миті до молодого письменника прийшло страшне рішення: допишу книгу, позбавлю від мук дружину та доньку і покінчу життя самогубством. У психіатрії таке намагання позбавити дорогих людей від важкого життя називають розширеним або альтруїстичним самогубством.

Він убив дружину, а наступного дня доньку. Обом прикрив обличчя червоною хустиною. Зі свідчень Головка про вбивство доньки на допиті: «Я вибрав місце у затінку. Як і дружині, голову червоною хустиною накрив. Витягнув наган і вистрілив у голову їй. І знову в грудях наче обірвалося щось, а потім — порожнеча, порожнеча, порожнеча… Життя для мене вже не було: в голові висять кінці нервів, а з грудей куски із кров’ю вириваються…» За жахливим збігом (чи передбаченням) письменник назвав оповідання, написане 1923 року, незадовго до страхітливої події, «Червона хустина».

Зв’язок літератури і життя заслуговує на окреме дослідження психологів. Юнацьке псевдо «Андрій Бульбенко» зіграло з письменником кривавий жарт. Літературний герой Тарас Бульба убив колись молодшого сина Андрія, а тепер Андрій Бульбенко — дочку і дружину. От і запереч тепер тезу про те, що ім’я диктує людську долю.

Спалені архіви

Одразу після цієї страхітливої події справа набула розголосу в суспільстві. З’явилися замітки в пресі: «На допитах Головко спочатку відмовлявся, а тоді зізнався в обох убивствах та пояснив причини: мовляв, боявся, що помре, а сім’я лишиться без засобів до існування… До вбивства, зізнавався Головко, він готувався протягом року…»

Колишнього солдата було забрано до слідчого ізолятора. Згодом за рекомендацією психіатрів письменника направили до Полтавської психлікарні. Достеменно не відомо, скільки часу лікувався Андрій Головко, якими ліками його приводили до тями і які діагнози ставили. Історія його хвороби загинула в полум’ї наступної війни, – коли у 1943 році німці залишали Полтаву, вони підпалили лікарню та весь архів згорів. Втім, подейкували, що задовго до того справу письменника забрали з архіву уповноважені особи… Той обов’язок, який примушував Андрія воювати, тепер зобов’язав його писати. Надто швидко письменника обілили – вже в 1926 році вийшла друком перша прозова книжка, в 1927 з’явився роман «Бур’ян» — перший в український літературі твір, що мав на меті возвеличення комуніста. Літературна кар’єра Головка розвивалася карколомними темпами. Уже наприкінці двадцятих років у Літературній енциклопедії Головка називають автором найвизначнішого твору в українській літературі – роману «Бур’ян». Велика радянська енциклопедія теж співає дифірамби письменнику, називаючи його твори «одними з найбільших… найкращих… найбільш значущих в українській літературі того часу».

Класик без минулого

Життя Андрія Головка почалося з нової сторінки. Його біографію підчистили і представили до всезагального огляду. Удруге одружився, знову з учителькою; займався літературною працею. Коли почалася Велика Вітчизняна, пішов на фронт військовим кореспондентом — знову поринув у вир війни. Хтозна, чи далася взнаки звичка виконувати обов’язок, чи це була спроба очиститися пекельним вогнем…

Після війни Головко повноправно користувався званням класика, зокрема мешкав у славетному письменницькому будинку Роліт, що в Києві по вул. Б. Хмельницького, 68 (тоді Леніна), у під’їзді, де жили також Юрій Яновський, Олесь Гончар, Петро Панч. Крім прози і віршів, Андрій Головко писав п’єси: «В червоних шумах» (1924), «Райське яблуко» (1946), кіносценарії до фільмів «Митько Лелюк» (1937) і «Літа молодії» (1940). Проте по-справжньому найкращі свої твори Андрій Головко написав у двадцятих роках — те, що виходило з-під пера пізніше, було вже зовсім іншого замісу. Письменник став м’яким, як пластилін, у руках невідомого скульптора.

Андрій Головко мав чимало нагород — був відзначений орденом Леніна, багатьма іншими орденами та медалями. 1969 року отримав Шевченківську премію за перші дві частини роману «Артем Гармаш». І ці нагороди скидалися на планочки на грудях ветерана, обпаленого в боях, доведеного до безумства, внутрішньо спустошеного війною. Єдина втіха: його насправді вважають одним із зразкових прозаїків радянської епохи — недарма з 1979 року існує премія імені Головка, яку присуджують за найкращий прозовий твір року.

Віта Левицька