ДЖЕЙН ОСТЕН – У ТИХОМУ БОЛОТІ ЧОРТИ ПЛОДЯТЬСЯ

Англія кінця 18 – початку 19 ст. була консервативною, снобістською та до абсурду сентиментальною. Література була такою ж: слізні віршики Джона Мільтона та Томаса Грея, готичні романи Метью Грегорі Люїса та Анни Радкліф, сентиментальні повісті Генрі Макензі. Цей мейнстрім, здавалося, вкорінився в британській літературі настільки ж непорушно, як і зверхність, чутливість та традиціоналізм провінції в самій Англії. Проте раптово спокій було зруйновано: з’явилася людина, яка насмілилася висміяти й перше, і друге у своїх іронічних романах. Спитаєте: хто посмів піти проти традицій? Певно, повністю асоціальний богемник. Або ж схиблена на руйнуванні стереотипів феміністка. Чи напівбожевільний есквайр, який вирішив таким чином помститися своїм сусідам за зневагу. Аж ніяк. Авторкою іронічних романів була скромна панна Джейн Остен, яка вела тихе, цілковито позбавлене авантюр життя. Натомість про романи панни Джейн Вальтер Скотт писав так: «Талант цієї юної леді… – найдивовижніше з усього, що я коли-небудь зустрічав».

 

ДУРНЕНЬКА МИСЛИВИЦЯ ЗА ЧОЛОВІКАМИ

 

Джейн народилася у родині сільського священика. Писати почала дуже рано. Молодих Остенів навчали вдома, та Джейн замість виконувати нудні граматичні вправи воліла вигадувати веселі історії для розваги братів і сестер. Уже в 16 років вона мала три зошити різних смішних небилиць та іронічних п’єсок. Не пізніше з’явився й перший роман «Любов і друшба» (помилка навмисна), що пародіював тогочасну сентиментальність: розбиті серця, театральні страждання, непритомність з будь-якого приводу. Джейн вже тоді мала рідкісний дар – спостережливість та тонке відчуття недоладного. Дівчина насолоджувалась бурлесками та пародіями, словесними іграми та дотепами.

 

Проте буденність ці феєрверки гасила. Родина превелебного Остена вела скромне сільське життя без аристократичних замашок, втім, віддаючи належне вихованню добрих манер та смаку. Дні протікали в розміреному ритмі: хатня робота, вишивка й читання, візити сусідів, плітки та пересуди, танці та звані вечори. Джейн завжди насолоджувалася останніми, меланхолія була їй не властива. Збереглася навіть така її характеристика тих часів: «вищою мірою гарненька, дурненька й манірна мисливиця за чоловіками». Очевидно, Остен завжди вміла добре приховати своє справжнє Я, оскільки до 23 років вже написала три романи, які пізніше стануть основою її літературної слави. Молоду дівчину найбільше цікавили, зрозуміло, теми кохання, флірту та одруження, але вона обробляла їх зовсім не по-дівочому: з потужним і свіжим духом іронії. Саме іронічне ставлення до життя, яке виявлялося в усьому: світській розмові, листах, романах, – назавжди лишилася тією родзинкою у характері Остен, що досі до неї приваблює.

 

ЧЕПЕЦЬ СТАРОЇ ПАННИ

Про творчість Джейн знала лише родина. Одного разу батько вирішив надіслати її рукописи лондонському видавцеві від свого імені (до жінок-авторів у ті часи ставилися дуже скептично). Однак вартими уваги їх не визнали – твори було повернуто без жодних коментарів. Кілька подальших спроб публікації виявилися так само безуспішними: публіка в ті часи зачитувалася сентиментальними та готичними романами, які були об’єктом іронії дівчини. Перші невдачі – і вона припиняє писати.

 

Тим більше, вона вже у віці, коли необхідно думати про заміжжя, а не про розваги. У кінці 18 століття англійські жінки середнього класу повністю залежали від чоловіків у матеріальному плані. Не маючи можливостей прогодувати себе самостійно, заміж ішли найчастіше не з почуттів, а з необхідності – долі старої дівки на утриманні родичів не позаздриш. І хоча перші феміністки вже з’явилися в Британії й почали говорити про емансипацію (наприклад, Мері Волстонкрафт у 1792 році видала книжку «Захист прав жінки»), Джейн Остен зовсім не була феміністкою – незважаючи на те, що говорила з гіркотою про становище жінки, бунт вважала нереальним і смішним. Її героїні завжди щасливо виходять заміж – за чоловіків коханих, порядних і, водночас, матеріально забезпечених (Остен не вірила, що з милим добре і в халупі!). У житті, одначе, усе виявилося складніше. Відомо, що письменниці принаймні двічі, у 23 та 27 років, робили пропозиції достойні претенденти – і обидва отримали відмову. Що змусило її це зробити – відраза до шлюбу з розрахунку, потреба внутрішньої свободи чи нещасливе кохання? Мемуари племінника Остен містять туманний натяк на особисту драму Джейн: здається, вона кохала і була коханою, проте ще до заручин прийшла звістка про смерть її обранця.

 

Що б насправді не сталося, Джейн одягає чепець старої панни. Вона залишається жити з батьками – доглядає хвору матір, няньчить численних племінників та племінниць. Згодом старий батько вирішує передати парафію, а отже й будинок, старшому сину й разом з дружиною та доньками переїхати до міста Бат. З жінками, звісно, ніхто не радився, і Джейн переживала від’їзд із рідного дому дуже болісно. У листах до сестри вона не приховує роздратування обмеженим товариством у Баті з його «дурнуватими жартами, банальностями, безглуздими розмовами, цілковито позбавленими дотепності». Коли через чотири роки батько помер, маленька жіноча компанія (сестра Джейн, Кассандра, також не вийшла заміж) змушена була ще двічі переїжджати, відчуваючи нестачу коштів. Зрештою вони знаходять спокій у містечку Чотон, де письменниця й провела решту життя.

 

НАЙНЕПИСЬМЕННІША ЖІНКА, ЯКА БУДЬ-КОЛИ БРАЛАСЯ ЗА ПЕРО

Гіркота цих років стала серйозним випробуванням для жвавості й життєлюбства Остен. Перший час криза позначилася і на творчості: роман «Вотсони» (так і незавершений), який вона намагалася тоді писати, – незвично похмурий, його героїня дуже страждає, а беззлобна іронія змінюється жорстокою сатирою. Одначе Остен вчилася боротися з розчаруваннями і зрештою їх перемогла. Не в останню чергу цьому допомогло вроджене почуття іронії. Один із героїв роману «Гордість та упередження» у відповідь на життєві печалі висловлює своє кредо: «Що нам лишається робити? Сміятися з наших сусідів – і у свою чергу давати їм привід для сміху». Остен пішла саме цим шляхом, уникнувши як бунтарства, так і озлоблення.

 

Тиха провінційна атмосфера, велика кількість вільного часу, сусіди – як матеріал для спостереження… «Гострий язичок та проникливість, ще й власна думка у голові – це справді страшно», – писала про Остен одна знайома. Тож у Чотоні Джейн дістає рукописи, що збереглися ще з юності, і сідає за роботу. За вісім років, що лишилися до смерті, вона переробила три старі романи («Почуття та чутливість», 1812; «Гордість та упереджен­ня», 1813;
«Нортенґерське абатство», 1818) і написала три нові («Менсфілд-парк», 1814;
«Ем­ма», 1816; «Переконання», 1818). Першу книгу довелося надрукувати власним коштом, одначе наступні навіть принесли їй невеликий прибуток. Гучна слава прийшла вже по смерті, хоча і за життя Остен отримала певне визнання.

 

Зовні вона лишалася лагідною тітонькою Джейн – «люблячим серцем, милою натурою, яка нічим не відрізнялася від інших люб’язних і чуйних жінок», за словами племінника. З образом уїдливої і проникливої авторки романів ці слова, однак, не дуже узгоджуються. Скажімо, він стверджує, що письменниця не цікавилася «чоловічими» справами – політикою чи законами, проте в переліку книг, які читала Джейн, натрапляємо на видання на зразок «Організація військової поліції Британської імперії». Просто Остен була достатньо розумною, щоб не висловлювати свої критичні та «нежіночі» думки вголос – саме так чинять і її улюблені героїні. А ось у творчості вона зайняла позицію іронічного спостерігача буденності, коментатора людської глупоти – і досягла досконалості. Ця поза приносила їй незалежність, яку не можна було отримати в житті. До того ж, Остен була наділена рідкісною здатністю до самоіронії. Скажімо, у листі до бібліотекаря самого принца-регента вона відмовляється писати роман на замовлення, називаючи себе «найбільш неписьменною та неосвіченою жінкою, що коли-небудь наважувалася взяти перо до рук». Правду кажуть, що в тихому болоті чорти плодяться: незалежність під маскою сумирності та покори, дух іронії під лагідною поверхнею – саме такою Джейн Остен любить багато поколінь читачів.

 

Ольга РАДОМСЬКА