Іван Котляревський: винова краля, алкоголь і Вергілій

Те, що Іван Котляревський відкрив новий етап у нашій історії, відомо всім, так само, як відомо, що Еней був «парубок моторний і хлопець хоч куди козак». Однак далеко не всі знають, що творцеві «малоросійського» Енея на час першого видання книги було не надто багато літ – двадцять дев’ять. І те, що автор славнозвісної перелицьованої «Енеїди» Вергілія кохався у картах й у вечірніх посиденьках за вином і сороміцькими жартами… І те, що, можливо, цілком можливо, «Енеїда» писалася… як, ви не знаєте? Що ж, тоді ми йдемо до вас!

 

 

Не всякому Котляревському попом бути

Традиційну, сказати б, «канонічну» біографію Івана Петровича Котляревського знайти зовсім не складно: достатньо відкрити будь-яку книжечку з цієї теми й матимемо всім знайомі відомості про освіту, «Енеїду», «Наталку Полтавку», військову службу… Читатимемо приблизно такі рядки: «В Полтавській духовній семінарії Котляревський вивчав мови, богослов’я, історію, географію, математику, тут він познайомився з Вергілієвою «Енеїдою»… Перший біограф поета Степан Стеблін-Каменський писав, що Котляревський «ще в юному віці мав особливу пристрасть до віршів і вмів до всякого слова мистецьки добирати дотепні рими, за що товариші звали його римачем». Дізнаємося ми й те, що попом Котляревський так ніколи й не став. От тільки чому? Як так, подумаєте ви, залишити семінарію після восьми років навчання? Хтозна… можливо, Іван розчарувався в освіті. Євген Зарудний вважає, що Котляревському просто набридла семінарія: вона «не могла вже більше нічого дати, крім непотрібної атестації». Що ж, «вільне спудейство» цілком у дусі нашого часу, чи не так? Цілком можливо й те, що молодого Івана навіть близько не приваблювала попівська доля з її періодичними постами й повсякчасним утриманням від «чотиричленної скорботи людської», як писав мандрівний поет Климентій Зиновіїв. На Котляревського чекало щось інше – яскраве й насичене життя, повне веселощів, пристрастей, алкоголю й азартних ігор…

 

Як гартувалась «Енеїда»

Іван Котляревський завжди був веселою компанійською людиною. Ще у шкільні роки друзі любили його за дотепні вірші про козака Енея. Уривки з майбутньої «Енеїди» щоразу читалися на дружніх посиденьках за теплим пуншем, сигарами й картами. Друзі були першими слухачами й водночас першими критиками поета Котляревського. Багато чого з «Енеїди» вони знали напам’ять – стільки разів її чули, часто записували й поширювали списки в колах полтавської інтелігенції. Котляревський сам дивувався, як швидко передавали одне одному його Енея. З погляду сучасної людини надто дивним видається те, що автор не хотів, щоб видавали його – вже на той час популярний – твір, та ще й так злостиво реагував на спробу надрукувати «Енеїду» (Іван Петрович дуже образився на Максима Парпуру, котрий видав три частини “Енеїди” без його дозволу). За словами Євгена Сверстюка, «автор був настільки в полоні української рукописної традиції, що йому й на думку не спало пробувати друкувати свій твір». Певно, Іван ще не чув у собі таланту до художнього слова, адже в семінаріях і академіях віршування – доволі звична, мало не банальна справа. Одна річ – читати свої тексти в тісному колі друзів задля розваги й сміху, зовсім інша – винести «малоросійське слово» за рамки «домашнього вжитку». Для тридцятирічної людини це було б надто сміливим кроком, можливо, поет не був готовим до цього, а швидше за все, просто не усвідомлював такої потреби. Пізніше Котляревський розуміє важливість справи, тож невдовзі пише четверту частину, планує написати ще п’яту й шосту. Тільки от поміщик Парпура довіку асоціюватиметься з «якоюсь особою мацапурою», яку в пеклі «шкварили на шашлику». Так Іван Котляревський помстився за свою дворянську честь і свої авторські права, щоб більше ніхто не смів «чужеє оддавать в печать».

 

 

Книга про Енея – колективна праця!

Утім, повернімося до цих дружніх посиденьок і перших читань. Знайомі письменника згадують, що Котляревський, хоча й жив дуже скромно, все ж любив бувати в товаристві й часто приймав у себе близьких приятелів. Зазвичай у нього збиралося двоє-троє приятелів на віст, пили легкий пунш, вино й горілку. Настрій у всіх був пречудовий, товариство мало хороше почуття гумору, на посиденьках панувала незмінна атмосфера веселості й невимушеності… В такі моменти Котляревський вставав зі свого місця й голосно в особах декламував рядки з «Енеїди». Товариство реготало і, як то часто буває, починало й собі жартувати. А оскільки більшість молодих людей з оточення Котляревського так чи інакше мали стосунок до піїтики, то нерідко вони самі продовжували історію про Енея… Чи не тому, скажіть, від «Енеїди» прямо-таки штиняє питомо чоловічим, бурсацьким гумором з його фарсом, «сучими дочками» й подробицями, що змушували вихованих дам червоніти й виходити з кімнати.

 

Кохання? В біографіях на це немає місця

До речі, про прекрасних дам. Іван Котляревський був визнаним любителем жіноцтва. І той факт, що він так ніколи й не одружився, зовсім не спростовує цієї любові, радше навпаки – підтверджує. Адже, як кажуть англійці, нащо купувати корову, якщо хочеться випити склянку молока? І все ж велике кохання в житті Котляревського було.

 

Двадцятирічний студент, як і безліч його вчених попередників, пробує себе в ролі учителя. В кінці XVIII століття це була досить небезпечна робота. В той час, як у Європі звільнялися від феодальної залежності, в Російській імперії саме поповнювали запас безплатної робочої сили. Нерідко бувало так, що в кріпосні записували навіть домашніх учителів. Так було одного разу й із Котляревським. Щоб уберегтися від подібного вияву любові з боку роботодавців, Іванові довелося про всяк випадок залучитися документом про дворянське походження. Молодий, розумний, дотепний учитель із чарівною усмішкою й свідоцтвом про дворянство неодмінно мав полюбитися котрійсь із панночок. Утім, про це відомо зовсім небагато: академічні біографії, якщо вони, звісно, не послуговуються фройдівським психоаналізом, переважно уникають теми «кохання». Про Марію Семенівну, або ж Машу Семикон, знаємо більше з літературних домислів, ніж із достовірних фактів. Відомо тільки те, що перша й, вочевидь, остання Іванова любов була племінницею поміщика Н., дітей якого навчав письменник. Котляревський читав Маші уривки з «Енеїди», планував освідчитися й жити щасливо з Машею, доки смерть… Однак Марія була обіцяна в дружини багатому панові. Дізнавшись, що звичайне людське щастя для нього заказане, на початку квітня 1796 року Іван утік у військо на цілих дванадцять років. Уже з полку Іван послав своїй Маші листа з проханням хоча б зрідка писати йому…

 

На старість Іван Петрович тяжко хворів, і на сімдесятому році життя тихо згас. Як свідчить Стеблін-Каменський, Котляревський задовго до смерті відпустив своїх селян, будинок разом і нерухомим майном заповів економці, а все інше майно роздав далеким родичам і приятелям… Не лишив він, на жаль, після себе нащадків. Так вийшло, що його, знаменитого Котляревського, знали в усій Полтаві й за її межами, а про сім’ю він міг тільки мріяти… Його єдине кохання, його єдина можливість сім’ї, його Маша назавжди лишилася там, у молодості. А його «Енеїда» – то й наш із вами спадок по Іванові Котляревському, хтозна, можливо, найкращий плід, що його будь-коли творили карти, алкоголь і здорове українське почуття гумору.

 

Ольга Купріян