ЛЮБОВ, ВІЙНА І ДАЙКІРІ ЕРНЕСТА ХЕМІНГУЕЯ

Чи є спосіб стати справжнім чоловіком? Якщо  дослухатися до відомої приказки – для цього треба посадити дерево, збудувати дім і виховати сина. Інший принцип сформулював О’Генрі: “Хто не знав бідності, кохання та війни, той не жив справжнім життям”. Ернест Хемінгуей відступив від цього еталону лише на один крок – бідність, з якою розминувся, замінив алкоголем. Увесь час, відведений долею, він присвятив тому, аби бути справжнім чоловіком і таки довести всьому світу, а найперше самому собі, що його бачення чоловічих цінностей та ідеалів – істинне.


СИЛА ВІЙНИ

Майбутній письменник готувався до війни змалку – мав жорсткі чоловічі вподобання. Дуже рано в нього зародилася любов до зброї – певно, тоді, коли маленькому Ерні в 12 років подарували рушницю. Містечко Оук-Парк, де в 1899 році народився майбутній письменник, було настільки тихим, що пристрасть батька до полювання й риболовлі припала Ернесту до душі. Батько часто брав сина в свої мисливські подорожі, йдучи іноді аж до озера Мічіган, де Хемінгуей-старший активно відпочивав від міського життя.

 

Ерні тягло до пригод. Влітку він тікав із дому. А якось взимку прийшов до секції боксу, і цей вид спорту став іще одним по-справжньому чоловічим захопленням Хемінгуея. Завдяки юнацькому хобі вже дорослий Ернест не раз виходив переможцем у справжніх чоловічих двобоях. Приміром, якось, багато років потому, письменник, виходячи на риболовлю на острові Біміні, помітив заздрі погляди місцевих рибалок, спрямовані на багатого чужинця. Тоді він знайшов вихід, запропонувавши всім невдоволеним боксерський бій. Тому, хто переможе у трьох раундах, письменник щедро пообіцяв 250 доларів. Проте з грошима він так і не розлучився – жоден бій із тих, що відбувалися вечорами впродовж цілого місяця, не закінчився поразкою Хемінгуея…

 

Але бокс – це лише спорт, а юному Ернестові хотілося справжньої бійні. Тож у 18 років він утік на війну. Пробувши місяць на австро-італійському фронті добровольцем Червоного Хреста, був тяжко поранений – з його тіла дістали 227 осколків – і тривалий час лікувався в госпіталі.
Проте справжнього чоловіка такими дрібничками не зупиниш – поклик до бою сильніший. У 1936 році він їде до Іспанії як репортер, палко переживаючи за долю Республіки, знімає фільм “Іспанська земля”, постійно знаходиться у вирі війни. Бунтарський дух не дає спокою Ернесту і під час Другої світової. Озброївши власний катер “Пілар” гарматами, Хемінгуей полює на німецькі підводні човни. Зібравши окремий загін французьких антифашистів, виступає попереду армії і в 1944 році одним із перших входить у Париж.

 

Саме за відчайдушність його поважали і називали просто – Тато, – те, що він бачив у житті, справді викликало повагу. Адже, коли не було війни, Хемінгуей знаходив інші забави, щоб полоскотати собі нерви. Його завше тягло туди, де була небезпека. Розказують, що якось Ернест підбурював знайомих взяти участь у кориді. Один із друзів, Дональд Стюарт, був швидко збитий з ніг молодим биком. Глядачі у захваті завмерли, побачивши, як Хемінгуей кинувся на допомогу й переміг бика. Пізніше в романі “Смерть після полудня” Хемінгуей пояснить, що “війна закінчилася, і єдине місце, де можна бачити життя і смерть, – це арена бою биків”.

 

Справжній чоловік, Ернест увесь час боровся за життя: сафарі в Кенії, небезпечні океанські шторми, безстрашні ігри зі смертю.

 

СИЛА КОХАННЯ

Кохання до Ернеста Хемінгуея приходило безліч разів. Він не був би справжнім чоловіком, не пізнавши сили любові до жінок.

 

Перше кохання прийшло до Ернеста, коли він ще не писав. Ним стала Агнес фон Куровськи – медсестра. Вона була молода, вродлива, сповнена турботи до пораненого на фронті Ернеста. Він просто не міг не закохатися. Своє нерозділене кохання до неї Хемінгуей буде переживати пізніше в романі “Прощавай, зброє!” (1929), змальовуючи почуття Фредеріка і Кетрін, “тенете” (лейтенанта) і медсестри, на тлі подій Першої світової.

 

Жінки в книжках Хемінгуея, як і в житті, сильні й самовіддані, закохані й красиві. Елізабет Хедлі Річардсон, старша за нього на вісім років, стала першою музою письменника. Вона надихала Хемінгуея, коли він робив перші кроки в літературі.

 

Своїх дітей і жінок Хемінгуей називав дуже пестливо. Старший син був Бембі, середній – Мексиканська Миша, молодший – або Крокодильчик, або Ірландський Єврейчик (значення останнього прізвиська не розумів ніхто). А одну з дружин, Мері Уелш, він з першого ж дня подружнього життя вимолив дозволу називати Огірочком.

 

Закохуючись, справжній чоловік Хемінгуей майже завжди одружувався. Вперше він пішов до вінця з Елізабет. Вдруге одружився із журналісткою журналу “Vogue” Полін Пфайфер. Втретє – з Мартою Гельхорн, яка мала не менше мужності й витривалості, ніж Ернест. Пліч-о-пліч вони пройшли пекло іспанської війни, дерлися разом гірськими ущелинами, засинали в солдатських машинах під однією ковдрою. Марта була справжньою героїнею його романів. Подарунок від чоловіка – дім на Кубі – вона сприйняла із захватом, проте вже через пару місяців потягла Ернеста до Китаю, де знову літаки, постріли й “гарячі репортажі”.

 

У житті Хемінгуея була ще одна муза – Адріана Іванчич, італійська аристократка. Їй було дев’ятнадцять, йому – п’ятдесят. Їхні стосунки тривали шість років, так і не ставши родинними. Ернест просто зробив її героїнею свого роману “За річкою, в тіні дерев” (1950). Певно, справжні чоловіки назавжди зберігають у душі романтику. Був випадок, коли Адріана приїхала до Хемінгуея на Кубу. Він попросив її допомоги дійти на яхті до Коміхари. Дівчина, не роздумуючи, погодилася. “Що я маю робити?” – запитала вона. – “Допомагати мені дивитися в океан”, – відповів письменник.
Мері Уелш, також журналістку, він зустрів у Лондоні й через 8 днів знайомства запропонував руку і серце. Вона залишилася з Хемінгуеєм до його останнього дня, рятуючи від прогресуючої параної, цирозу печінки й нишпорок-журна­лістів.

 

СИЛА ДАЙКІРІ

Якщо ви хоч на мить захочете наблизитися до Ернеста Хемінгуея, приготуйте собі дайкірі: всього 50 г рому, сік половини лайма, 1 ложка цукрового сиропу, 5 свіжих ягід полуниці і лід. Не можемо дати гарантії, що після цього ви почнете писати, як Старий Хем (одне із прізвиськ письменника), втім, його вірш ви згадаєте: “Мій мохіто в “Богедіті”, мій дайкірі в “Флоредіті”.

 

У п’ятдесятих роках минулого століття Куба перетворилася на одну нескінченну барну стійку, і Ернест постійно був біля неї.

 

“Я хочу пояснити, чому я п’ю, – сказав Хем у розмові з радянським журналістом, – зранку я пишу. Потім, аби не думати про те, що написав, випиваю і тоді трохи відпочиваю. Інакше можна втратити розум – ти не перестаєш думати, що буде герой робити далі, і що герої скажуть один одному…”

 

У Парижі він п’є червоне вино, в Іспанії – кальвадос, на Кубі – дайкірі. “Чоловік не існує, доки він не п’яний, – казав Хемінгуей. – Треба пити, як чоловік, а не як дівчина в день першого побачення”. До речі, жінки Ернеста пили аж ніяк не менше, ніж він. Одна з подружок Ернеста, Джейн Мейсон, після чергової порції спиртного влаштовувала перегони по бездоріжжю на своєму спортивному авто. Гра закінчувалася лише тоді, коли хтось із них першим не починав кричати: “стій” або “зупинись”.

 

Мері, остання дружина Ернеста, згадувала, що в барі, де він пив свій улюблений дайкірі, до них підійшов журналіст.
– Тату, давайте вип’ємо! – запропонував той.
– Я не можу пити з тобою, я на дієті.
– Що ж це за дієта в барі?
– Це – особлива дієта. Я не п’ю з лайном!
Герої Хемінгуея, як і він сам, – сильні духом люди. Вони закохуються, ненавидять фашизм, борються зі злом і стихіями і так само п’ють. Серед них – Томас Хадсон, герой “Островів в океані”, роману, який Хем не закінчив. Чому? На це питання письменник ніколи вже не дасть відповіді…

 

2 липня 1961 року Ернест Хемінгуей пострілом з рушниці обірвав власне життя, назавжди залишившись справжнім чоловіком і втіливши сказане колись: “Чоловік не має права померти в ліжку. Лише в бою або від власної кулі”.

 

Михайло ЛЮБИЦЬ