Сіра Сова: життя як гра у індіанців

*Хто з нас у дитинстві не мріяв стати піратом чи принцесою, лицарем чи чарівницею? Герой, про якого піде мова далі, один з небагатьох, кому вдалося здійснити сміливу дитячу мрію і перетворитися на індіанця. Але, ставши реальністю, чи виявилася ця мрія такою привабливою, якою уявлялась?

 

Арчибальд Стенсфелд Білейні народився у британському містечку Гастінгс у родині фермера. Його батько був гірким п’яницею, тож хлопчик від народження зростав у гнітючій атмосфері постійних сварок та бійок. Єдиною розрадою Арчибальда були книжки – особливо йому подобалися історії про американських індіанців. Під їх впливом самотній хлопчик почав вигадувати альтернативну історію свого життя: він уявляв, що його, рано осиротілого, всиновили індіанці; що у ньому насправді тече індіанська кров… Ці фантазії, викликані відчайдушним бажанням нещасної дитини втекти від страшної реальності, стали фундаментом для нового життя, яке дорослий Арчибальд згодом збудував собі сам, перевтілившись у того, ким мріяв бути змалку.

 

Досягнувши повноліття, Арчибальд залишив батьківський дім, який давно вже перестав бути для нього рідним. Спершу він вирушив до далекої Канади, де збирався вивчати сільське господарство, але сумлінного студента з нього не вийшло: індіанські легенди та історії, на яких він зростав, все сильніше тривожили уяву. Залишивши навчання, Арчибальд зважився на відчайдушний вчинок і оселився на півночі канадської провінції Онтаріо серед індіанців племені оджибва, назавжди поховавши своє минуле. Своїм новим «братам по крові» він розповів, нібито приїхав зі США, а його мати – індіанка з племені апачів, тому вони прийняли його, як рідного. Невдовзі він одружився з вродливою індіанською жінкою, донькою вождя, котра однаково добре володіла як жіночими чарами і танцями, так і майстерністю полювання. Почавши життя з чистого аркуша, Арчибальд залишив ім’я, дане йому при народженні – віднині його називали Сіра Сова, дослівно ж мовою оджибва це звучало як «Ва-Ша-Квон-Асін» – «Той, що полює ночами». Він засвоїв ремесло траппера – мисливця за хутровими тваринами, і залишився жити серед індіанців, доки землю не охопило полум’я Першої світової війни.

 

*

*

Анархео

У 1915 році Арчибальда Блейні призвали до британської армії як снайпера – завдяки своєму індіанському способові життя, він став вправним стрільцем – і направили воювати до Франції. Звідти повернувся два роки потому, здобувши декілька бойових поранень та зазнавши великих страждань у лікарнях, де лежав з гангреною пораненої ноги. Жахи та хаос війни навчили його ще більше цінувати чисту, незайману природу, а також виробили стійку відразу до насильства: вихований індіанською мисливською культурою, Сіра Сова і раніше не міг змиритися з неконтрольованим варварським нищенням тварин та лісів; зараз же боротьба з цією несправедливістю перетворилася на сенс його існування.
1925 року він уклав другий шлюб – з індіанкою Анахарео (Гертрудою Бернард), що належала до племені ірокезів. Вона була громадською активісткою, що виступала за розвиток заповідників та захист прав тварин, а також письменницею. Вважається, що саме під її впливом Сіра Сова взявся за перо – спочатку це були короткі оповідання та нариси, що закликали берегти дику природу. 1931 року він отримав замовлення на цикл тематичних статей від Канадської лісничої асоціації, публікація котрих принесла Сірій Сові широку популярність. Окрилений успіхом, він продовжує писати, і вже у 1935-1936 роках виходять друком одразу три його книжки: автобіографічний твір «Пілігрими пустоші», повість «Саджо та її бобри» та збірка «Оповідання порожньої хижі», що, фактично, склало усю творчу спадщину Сірої Сови. Його твори одразу ж здобули шалену популярність через неймовірну любов до живої природи, яка промовляла з кожної сторінки, оздоблену романтичним колоритом індіанського побуту. Адже природа була тим, що Сіра Сова любив понад усе на світі – більше, ніж будь-кого з людей. Особливою його любов’ю користувалися бобри – деякий час Сіра Сова працював у бобровому заповіднику на озері Онтаріо, де дивовижні зубаті істоти назавжди полонили його серце.

 

Усвідомивши власну популярність, Сіра Сова вирішив скористатися нею – але не з марнославних переконань, не задля слави та багатства – лише задля блага оточуючого середовища. Одягнувшись у традиційний індіанський костюм, він вирушив у мандри, під час яких не лише презентував свої книжки, але й палко закликав людей охороняти природу та берегти навколишнє середовище заради майбутнього. Декілька разів відвідав Англію, де удостоївся честі виступити перед юними британськими принцесами, серед яких була і майбутня королева Єлизавета ІІ. Але постійні поїздки швидко підірвали його здоров’я – ситуацію ускладнили й проблеми з алкоголем, які дісталися йому у сумний спадок від п’яниці-батька. Усього через два роки після початку активного гастрольного життя, Сіра Сова повернувся до Канади, до рідної хижі на березі озера, де незабаром і помер від запалення легень у віці всього лише 49 років.

*

До кінця життя він зберігав палку любов та вірність народові, до якого звик відносити себе змалечку – «рідній природі та моїм вчителям, народові, що швидко щезає з лиця землі, я зобов’язаний усім, що є цінного у моїй творчості» писав він у передмові до своєї першої книжки «Пілігрими пустоші».

Таємницю Сірої Сови та його справжнього походження було розкрито лише після його смерті. Довідавшись, що він «несправжній» індіанець, журналісти та критики немов зірвалися з ланцюга, змагаючись один з одним у дошкульних коментарях щодо його діяльності та творчості. Навіть Анахарео, його колишня дружина, що у 1940 році написала книжку «Моє життя з Сірою Совою», відреагувала на розкриття обману новою книжкою «Диявол у оленячій шкурі: моє життя з Сірою Совою», у якій заявила, що не знала про справжнє походження чоловіка, і що їй дуже болить його обман. Книжка швидко стала бестселером…

*

Але громадська думка виявилася сильнішою за отруйні стріли критики, і образ Сірої Сови було швидко реабілітовано у очах широкого загалу. І досі Канада шанує його як свого героя – не лише як борця за охорону навколишнього середовища, але і як одного з перших захисників прав індіанців. 1999 року на екрани вийшла біографічна стрічка Річарда Аттенборо «Сіра Сова» з Пірсом Броснаном у головній ролі, що спричинило новий сплеск цікавості до його особистості. Режисер твердить, що у підлітковому віці йому разом з братом пощастило відвідати один з публічних виступів Сірої Сови – і саме це вплинуло на все подальше життя (зокрема брат Девід згодом став знаменитим натуралістом).

На теренах Радянського Союзу твори Сірої Сови з’явилися вперше у 1939 році – саме у рік смерті письменника. Його повість «Саджо та її бобри» було надруковано у журналі «Піонер» у перекладі Алли Макарової, відомої, у першу чергу, перекладом роману Майн Ріда «Вершник без голови». Роком пізніше повість було видано окремою книжкою, яка одразу ж завоювала велику популярність як серед дітей, так і серед дорослих – наприклад, письменник Андрій Платонов відреагував на неї теплою рецензією у журналі «Дитяча література» під псевдонімом «Ф. Человеков».

*

З того часу книжки Сірої Сови регулярно перевидавалися у СРСР, аж до самого його розпаду – у 1986 році повість «Саджо та її бобри» вийшла навіть українською мовою, у перекладі Соломії Павличко. Особливу роль у розповсюдженні цих творів серед радянських читачів зіграв інший знаменитий співець природи – Михайло Пришвін, котрий вбачав у таємничому індіанцеві споріднену душу. Він сам перекладав його твори, писав передмови до книжок, і усіляко сприяв їх виданню. Цікаво, що популярності індіанських оповідань Сірої Сови дуже сприяли саме передмови – як Макарової, так і Пришвіна – якими традиційно супроводжувалися книжки.

*

Справа у тому, що, описуючи особистість автора, перекладачі, додаючи від себе ще більше романтичних подробиць, по суті повторювали красиву легенду, яку Арчибальд Блейні колись вигадав про себе сам, і яку до кінця своїх днів видавав за свою справжню біографію. І хто знає – можливо, він і сам врешті-решт у неї повірив?..

Ольга Герасименко