Яків Гальчевський: «На запитання в російській мові відповіддю є стріл!»

*3 листопада найбільш активні патріоти святкують День народження автора цитати, винесеної у назву, Якова Гальчевського – людини, чиї військові мемуари мали б увійти до списку літератури, обов’язкової для вивчення всіма депутатами ВР, міністрами та Президентом. Щоправда, більшість із них, на радість українському народові, дочитати такого не змогли б, захлинувшись власною отрутою – адже Гальчевський писав задовго до настання ери політкоректності, та й ситуацію бачив зовсім не з тієї позиції, яку нам зараз щосили намагається нав’язати влада. Проте цим його твори особливо цінні: без будь-якої ретуші змальовують вони події тих років, про які в наш час точаться такі бої в Інтернеті, що клавіатури ламаються…

 

За теперішнім правописом – Яків «Орел» Гальчевський (Войнаровський). Якби екранізувати його біографію, вийшов би, безумовно, бойовик. Бо час був такий – буремний… Людина 1894 року народження була просто приречена потрапити під коток Першої світової. Проте в таких екстремальних умовах проявилася сильна особистість Гальчевського. Поранення у бік, контузія, отруєння газами – ніщо не могло вивести з ладу молодого українця: одужавши, він незмінно повертався на фронт. Начальство цінувало відвагу Гальчевського – кожні кілька місяців його підвищували у званні і щороку давали орден. Утім, була у Якова і інша місія в царській армії – він активно українізував солдатів, а коли зіткнувся з закономірним опором начальства, усе одно знайшов вихід: «всіма правдами і неправдами відправляв козаків до Києва в українські частини». Проте сам Гальчевський повернутися на Батьківщину зміг лише після Жовтневого перевороту, коли російська армія остаточно розвалилася.

 

Відвідуючи в якості вільного слухача лекції на правничому факультеті у новому Державному українському університеті (м. Кам’янець-Подільський), Гальчевський знову часу не гає – адже паралельно можна створювати таємну організацію з метою повалення режиму Скоропадського!

 

З цього почалася повстанська діяльність Якова Гальчевського, яка тривала до кінця 1923 р. Вона б і становила як мінімум половину вищезгаданого бойовика – тим більше що найкривавіші сцени припадали б саме на цей період… «Під час відвороту большевиків з-під Варшави знищено дотла мою оселю, брата Федора, який ні до чого не мішався, розстріляно після знущань; навіть робітників-селян повбивали». Після братової мученицької смерті (він був винен лише в тому, що доводився рідним братом Гальчевському) Яків оскаженів. Але помститися він присягнув не особисто убивцям брата, а всім комуністам.

 

Либонь, найпарадоксальнішим є те, що за першою освітою Яків Гальчевський педагог. Щоправда, вчителювати йому довелося недовго, але погодьтеся, стереотипні уявлення про педагогів у нас зовсім інші – важко уявити собі сільського вчителя верхи на коні, з шаблею і наганом, готового покласти життя за свою Батьківщину – і навіть просто за її ідею… Розуміючи, наскільки близькі до абсолютного нуля шанси перемогти у цій боротьбі, і усвідомлюючи, що майже всі борці загинуть, він вирішує, що боротися в будь-якому разі варто: «…своїми виступами вимусимо на комуністичних зверхниках бодай фікцію українства для України. Бачучи повстанчі загони, Москва не зможе відразу русифікувати край, викидати портрети Шевченка і заводити московські імперіяльні звичаї».

 

*Життя Гальчевського у ті чотири роки настільки насичене, що навіть стислий виклад зайняв би кілька сторінок. А якщо докладніше – вийде книжка… (Утім, книжка така є. Це сповідь Якова Гальчевського – «Проти червоних окупантів».) Довелось Орлу (саме тоді і з’явилося це прізвисько) і полком УНР командувати, і загоном у 30 шабель… І завжди він проявляв себе дуже талановитим полководцем. Багатьох більшовиків Гальчевський пустив «в розход» власноруч, стріляючи в точку, де сходяться брови – те місце, в яке було застрелено його брата. «До нас твердий час не мав сентименту, як і люди з противного боку. Не могли й ми мати жалості до представників совітських катівень».

 

Але врешті-решт у 1923 р. залишки загону Орла – близько 60 козаків та старшин – перейшли Збруч, щоб змінити методи боротьби з більшовицькою Росією.

У Польщі Яків Гальчевський продовжив свою перервану військову кар’єру. Симон Петлюра всіляко сприяв тому, щоб старшина УНР одержала змогу практикуватися бодай у чужих арміях, щоб на випадок серйозних заворушень у СРСР мати потрібний досвід. З 1930 р. Гальчевський командує сотнею у Війську Польському. Коли Німеччина напала на Польщу, він чесно виконав свій військовий обов’язок, хоча за роки служби йому, як і багатьом іншим військовим-українцям, не раз серце кров’ю обливалося, коли польські офіцери розповідали про те, як катували полонених вояків УНР і виявляли готовність повторити це знову… Але для військової людини наказ є наказ, і здався Гальчевський лише з рештою польської армії, хоча й більш охоче.

 

Талант полководця доповнювався у Гальчевського талантом мемуариста – його «З воєнного нотатника» дуже яскраво розповідає і про передумови війни, і про її перебіг, і про полон, і про звільнення з полону… Гальчевський не лише фіксує події, а й осмислює їх. Його висновки відрізняються від висновків теоретиків саме тим, що Орел говорить лише про те, що бачив на власні очі, нічого не вигадуючи.

 

Особливо не подобається ця книжка полякам. Він абсолютно безжально пише і про бездарність польського командування, і про «понти» офіцерів, котрі гарно виглядають у мирний час, але перевірки практикою не проходять… Утім, поляки в очах Гальчевського зовсім не постають однорідною масою – він так само бачить і винятки з цього правила. Хоча загальна картина від того мало змінюється. «Зарозумілі польські генерали політикували, будували собі вілли, робилися міністрами, особливо на сході, бавились із жидівськими коханками й не наказали за 20 років існування Польщі копанути бодай один раз лопаткою на своїх західних кордонах» – на жаль, і нам це дуже зрозуміло… Багато фраз Гальчевського про тодішніх поляків примушують замислитися про те, чим ми від них відрізняємось, – особливо «І таким людям доля дала Державу?» Але зовсім грізним пророцтвом може стати інша цитата звідти ж: «У полоні думають, що нова Польща полякам з неба впаде, як у 1918 році. Мрії стятої голови!»

 

Сам Гальчевський сприймав усе, що з ним відбувалося, як безцінний досвід, на який варто спертися, коли постане Українська держава: «Коли б патріотизм поляків був правдивий, загальна відвага більша, то втрати їхні б сягали, може до півмільйона, але в твердім опорі проти німців поляки осягнули б, що не так хутко проти них виступили б Совіти. І хто знає, чи німецька збройна сила не змушена була б весною 1940 р. битися на два фронти? Правда, німці б роздавили Польщу, але не сталося б це протягом 18 днів!

 

На цім прикладі нехай вчаться українці. Коли ми матимемо свою незалежну державу, то не повинні забувати вічних засад військової штуки й треба мати на увазі психологію людських мас та плекання духу». Заради справедливості слід зазначити, що українцям від Гальчевського дістається так само, як і полякам, хоча і з іншого приводу. Орел таврує їх дурну сентиментальність і невміння мислити державницькими категоріями, виходити за рамки своїх дрібновласницьких інтересів…

 

Дискусії про національність Гальчевського виникають тому, що, намагаючись влаштуватись у Військо Польське, він назвався поляком. Щоправда, своїм серед польських колег усе одно не став – у спогадах розповідав: «Коли кілька старшин-поляків говорить про щось, а ви підійдете, то вони мовкнуть, щоб “тен украінєц” не чув».

 

 

Батьки Якова Гальчевського були етнічними українцями – щоправда, поляками могли бути двоє його вітчимів, принаймні їхнє римо-католицьке віросповідання дозволяє зробити таке припущення. Але зміна віросповідання і навіть прізвища (на Войнаровський) усе одно не зробила Якова поляком – як у радянському анекдоті, «битимуть по пиці, а не по паспорту». Та й мова, яку він вважав рідною, а також світогляд – чинники, які в наш час вважаються вирішальними при визначенні національності – були у Якова Гальчевського однозначно українськими.

 

Утім, пізніше, потрапивши в полон до німців, Гальчевський таки вказав свою національність як «українець».

 

Щоб закрити національне питання, зазначимо: погроми Орел суворо забороняв і цілком спокійно ставився до лояльних євреїв, але палко ненавидів усіх зайд, вирізняючи їх не за кров’ю, а за психологією… І ще один факт – у 1944 році вояки польської Армії Крайової вбили Гальчевського, а пізніше могилу його зрівняли з землею.

 

«Першовідкривачем» Гальчевського для широкого загалу став Роман Коваль. Саме після виходу у 2000 році його історико-документальної повісті «Отаман святих і страшних» про Якова Гальчевського активно заговорили. Того ж року у с. Сахни, де він учителював, встановили пам’ятний хрест на честь легендарного отамана та тих сахнівчан, котрі під його керівництвом воювали проти більшовиків-окупантів – адже недаремно Сахни вважалися «столицею Гальчевського»…

 *

Але були люди, які пам’ятали про Якова Гальчевського і до того. І не лише його односельці… Ще 1995 року було засновано премію імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні». Наразі нею опікується неформальне патріотичне громадське об’єднання на Хмельниччині – Товариство імені Якова Гальчевського.

 

*У ХХІ ст. ідеї та вчинки Орла легко можуть стати предметом спекуляцій ультраправих. О, там є за що вчепитися: розпалювання міжнаціональної ворожнечі, заклик до насильницького повалення існуючого ладу, не кажучи вже про масові вбивства… Але насправді всі слова та дії Гальчевського були цілком адекватною реакцією на патологічні обставини. Тому їх треба не копіювати, а осмислити.

 

Відтоді, як Гальчевський писав свої спогади, дуже багато змінилося – а проте головне завдання, яке він перед собою ставив, досі не розв’язане. Мабуть, воно і не буде розв’язане, доки наші депутати з Президентом не прочитають нарешті «Проти червоних окупантів» та «З воєнного нотатника» Якова Гальчевського. І не законспектують…

Наталка Гай