Гертруда Стайн: лесбійська мати модернізму

*Вона була письменницею і вважала це головною справою свого життя, але запам’яталася передусім як господиня квартири, що була центром мистецького життя Парижу до Першої світової війни. Вона підтримувала молодих англомовних письменників, пропагувала кубізм, колекціонувала картини, товаришувала з художниками та літераторами, і стала автором виразу «втрачене покоління», котре у своєму романі «І сходить сонце» використав Ернест Хемінгвей, її близький товариш. То хто ж вона така, ця дивовижна і непроста жінка?

 

Гертруда Стайн народилася у 1874 році у США, але ще змалку їй довелося поїздити світом – родина переїхала у Відень, потім – до Парижа, але врешті-решт знову повернулася до Америки. Батько сімейства, німець єврейського походження Деніел Стайн, належав до сонму нуворишів, котрі нажили капітал завдяки вдалому вкладенню коштів. Головними жертвами його честолюбства, певна річ, стали діти – Гертруда та її улюблений брат Лео з жахом згадували свої дитячі роки, що складалися з вервиці безкінечних занять з різноманітними вчителями, покликаних радше задовольнити амбіції батька, ніж принести реальну користь. На думку матері, котра хворіла на рак і повільно згасала з кожним днем, увагу ніхто не звертав – пізніше Гертруда писатиме, що коли мати померла, чоловік і діти майже не помітили цього: «…вона потроху вмирала у їх душах, а потім в ній зовсім не лишилось життя, вона померла і зовсім їх залишила. Поки вона була жива, вони здебільшого не помічали цього, а потім вона пішла кудись, залишивши по собі лише смутний образ маленької наляканої жінки…»

 
Але після смерті матері життя родини Стайнів погіршилося. Старша сестра Берта намагалася взяти на себе роль господині дому – але, здається, крім неї самої нікого це не цікавило. У домі панував безлад, спільна втрата замість того, щоб об’єднати осиротілих членів родини, сіяла між ними розбрат. П’ятнадцятирічна Гертруда залишила школу – на що ніхто з домашніх не звернув уваги – і з головою занурилася у літературу, поглинаючи гори книжок, які обирала згідно з рекомендаціями Лео, її найближчої людини та головного авторитета.
 
Цей і без того непростий період життя Гертруда Стайн описувала за допомогою якомога обережніших слів, немовби захищаючи від жорстокої правди себе саму. Схоже на те, що деспотичний та жорстокий Деніел Стайн після смерті дружини дав волю найтемнішим своїм нахилам – у своїх нарисах до автобіографічного роману Гертруда згадує, що батько якось вночі навідався до її сестри Берти і «покликав зігріти його постіль». Плутаючи слова – немов заплутуючи сліди – вона також згадує про подібний інцидент  між нею та батьковим братом, згадуючи при цьому, що і Деніел Стайн також намагався її розбестити. Можливо, саме у цих болісних спогадах криється причина того, що у дорослому віці Гертруда вестиме безкінечну боротьбу з чоловічою статтю за право бути рівною їй, ненавидітиме будь-які прояви жіночності, які називатиме «бабськими», і остерігатиметься стосунків з чоловіками, закохуючись виключно у жінок.

 

*

Після смерті батька, про яку Гертруда пізніше згадуватиме так: «Потім, коли батька не стало, життя пішло приємне», вона вирушає вслід за обожнюваним братом Лео до Гарварду, де починає вивчати англійську мову та психологію. Творча енергія, що кипіла у ній ще змалку, нарешті виривається на волю подібно до виверження вулкана – Гертруда маніакально списує блокнот за блокнотом своїми пробами пера, у яких намагається вилити усе, що палає в її душі. У цей самий час вона захоплюється популярними та новаторськими на той час теоріями Зигмунда Фройда, тому у 1898 році переводиться до медичного коледжу, бажаючи детально вивчити феномен жіночої істерії, яким займався сам батько психоаналізу.
 
До третього курсу Гертруда почувалася цілком щасливою – аж доки навчання від теорії не перейшло до практики. Стайн з жахом усвідомила, що лікарняні палати, повні стогонів страждання та смороду хвороб – це зовсім не те, до чого вона покликана. Ситуацію ускладнило те, що Гертруда по вуха закохалася у вродливу старшокурсницю, ставши таким чином фігуранткою любовного трикутника, що складався з самих жінок. Врешті-решт, вона вчинила так, як вчиняла у кризовій ситуації ще у п’ятнадцятирічному віці: перестала вчитися і цілком зосередилася на власних стражданнях та переживаннях, виливаючи їх на папері. З тріском проваливши іспити, Гертруда не засмутилася – вона давно вже дійшла висновку, що єдиний спосіб полегшити страждання – це писати про них, а отже заняття медициною не мають для неї ніякого сенсу.
 
Розпрощавшись з медичною кар’єрою, Гертруда вирушила до Парижа, де на той час мешкав її брат Лео, що займався живописом. Там вона написала «Q.E.D.» – «quod erat demonstrandum» («що і треба було довести»), роман, котрий по суті своїй був описом любовної драми, котра так перевернула її життя. Братові, втім, роман не сподобався, але сестра, що зазвичай покладалася на його думку, не змогла відмовитися від своєї мрії. Переїхавши на квартиру до Лео, Гертруда продовжила писати – тихцем, ночами, немов робила щось сороміцьке.

 

Цей переїзд став початком легендарного салону Стайнів, у якому збиралися найяскравіші представники богеми. Ночами Гертруда писала, а вдень – відкривала для себе чарівний світ живопису, куди крок за кроком вводив її Лео. Їхня квартира поповнювалася полотнами Матісса, Сезанна, Пікассо та інших художників, чиї імена стали символом епохи – а згодом Гертруда познайомилася з Пікассо особисто. Вони одразу розпізнали один в одному споріднену душу, і захоплений художник запропонував написати портрет Гертруди. Позуючи йому, вона одночасно обмірковувала свій новий роман – триптих, що складався б з доль трьох жінок, що ведуть безрадісне існування у задушливій атмосфері маленького містечка. Коли «Три життя» лягли на папір, Гертруда довго не могла знайти видавця – врешті-решт вона видала книжку мізерним накладом, заплативши з власної кишені. І сталося диво – роман, який вийшов з-під її пера миттєво було проголошено шедевром, критики наперебій розхвалювали «Три життя».
 
*

Успіх роману співпав з ще однією визначною подією у житті Стайн. В цей час вона знайомиться з письменницею Алісою Б. Токлас – і ця маленька непримітна жіночка, вічно загорнута у недолугі шалі з бахромою, що на перший погляд здалася Гертруді втіленням усього, що вона ненавиділа у жінках, врешті-решт стала тією, з ким вона прожила решту свого життя – майже сорок років, включно зі страшними роками нацистської окупації. Під впливом кохання творчість Гертруди стає все сміливішою – адже тепер вона має кохану людину, готову слухати її цілу вічність!
 
У цей період брат і сестра Стайни немов помінялися тілами. За іронією долі, у той час як Гертруда, окрилена як літературними успіхами, так і коханням, ставала схожою на активного, успішного, впевненого у собі чоловіка, Лео все більше набував тих «бабських» рис, до яких усе життя ставилася з такою відразою. Замучений безкінечними голодуваннями та іншими  популярними у богеми експериментами над собою, він ставав схожий на типову фройдівську дамочку-істеричку –  і це дратувало Гертруду. У свою чергу, Лео, що органічно відторгав кубізм, не міг стерпіти радикально-модерністських літературних пошуків сестри, і одного разу назвав її творчість «простименегосподи маячнею». Це призвело до остаточного розриву між Стайнами: розділивши надбані полотна порівну, вони роз’їхалися і більше ніколи не спілкувалися. Пізніше Лео писав сестрі, але вона не відповідала на його листи. Аліса Б. Токлас твердила, що Гертруда просто забула про брата, викинувши зі свого життя те, що причиняло їй біль.
 
Надалі успіх не полишав Гертруду Стайн. Вона пише нові книжки – «Становлення американців», збірку «словесних портретів» під назвою «Ніжні кнопки», що являла собою «кубістський» опис різноманітних речей та предметів, «Автобіографію Аліси Б. Токлас», написану Гертрудою від імені своєї коханої подруги – та інші твори. Її запрошують виступати з лекціями, її ім’я гримить на увесь літературний світ, оперу Вірджіла Томсона на її лібрето «Четверо святих у трьох актах» навіть втілюють на театральній сцені у Нью-Йорку… Захворівши  на рак, як і її матір, вона тим не менш прожила довге та цікаве життя, відійшовши на восьмому десятку на  руках коханої людини. Але чи була Гертруда Стайн по-справжньому щасливою? Сама зранена жахіттями нацизму та війни, вона спостерігає за тим, як вони відобразилися на її безпосередніх учасниках, учорашніх солдатах. Разом з Томсоном вона пише лібрето до другої опери, героїня якої, суфражистка С’юзен Ентоні, доходить висновку: справжня різниця між чоловіком та жінкою полягає у тому, що чоловіки бояться усього, а жінки – переживають лише за власних дітей. І якщо жінка стане рівною чоловікові, вона «заразиться» від нього і страхом. За іронією долі, та, котра у літературі пропагувала модерністські ідеї втрачених сенсів, наприкінці життя сама втратила сенс своєї боротьби за рівність…

Ольга Герасименко