Саша Чорний: зубастий сатирик із дитячим серцем

Відомий автор сатиричної поезії Саша Чорний писав чудові дитячі твори, незважаючи на те, що його власне дитинство було далеким від ідеального. Чому успішний автор викривально-сатиричної поезії узявся за дитячу літературу? Адже він не мав власних дітей…

.

Незважаючи на те, що літературну славу Саші Чорному принесли сатиричні вірші, дитячі твори письменника заслуговують не меншої уваги – не лише поезія, але й проза. «Сон професора Патрашкіна», «Щоденник фокса Міккі», «Котяча санаторія», «Білка-мореходка» та інші – твори, якими зачитується вже не одне покоління малих читачів.

Дитинство Саши Чорного (справжнє ім’я – Олександр Глікберг) було складним і позбавленим будь-якої підтримки з боку батьків. Певно, тому дитяча література так імпонувала йому в зрілому віці. Адже вона повертає дорослих у світ дитячих мрій і нерідко «притягує» тих, хто свого часу «недоотримав». Недоотримав пригод, казок, дружби, а насамперед – тепла і безумовної любові.

Олександр Глікберг народився в Одесі, у багатодітній єврейській родині. Грошенята водилися: батько був провізором, дід – купцем. Однак дитинство і юність майбутнього письменника минули безрадісно. Матір – хворобливу істеричну жінку – діти дратували, а батько мав крутий норов і за найменшу провину жорстоко карав. З-поміж п’ятьох дітей (Саша Чорний мав ще двох братів та двох сестер) найбільше, певно, діставалося майбутньому письменнику, адже він був «винахідником» і фантазером. Одного разу Сашко намагався зробити порох із сірки й вазеліну, іншого – чорнило із соку шовковиці, влаштувавши вдома мало не хімічний завод. Подібна поведінка не знаходила у батьків жодного розуміння. Пізніше дружина письменника пригадувала: «Коли він був дитиною, ніхто йому нічого не дарував. І коли він, не маючи іграшок, знаходив удома щось, що можна було пристосувати для гри, його карали».

До 9 років Олександр ніде не навчався: у Росії було чимало обмежень для євреїв, зокрема й у освіті. Лише після того, як Глікберг-старший охрестив усіх дітей, Сашу Чорного зарахували до гімназії. Перші дні були, певно, найщасливішими з усіх шкільних буднів. Адже незабаром з-за стін альма-матері хлопець виноситиме лише образи, страх і непорозуміння, що було цілком «нормальним» для навчально-виховного процесу тих часів.

У п’ятнадцять років Сашко утік із дому. Спочатку його прихистила тітка, батькова сестра, й відвезла до Санкт-Петербурга. Там він продовжив навчання у місцевій гімназії, з якої незабаром «вилетів» через нескладений іспит з алгебри. Хлопець залишився без будь-яких засобів до існування. Він написав листа батькам, благаючи про допомогу. Однак ті, хто мав би виявити терпіння і підтримку, покинули його напризволяще…

Невідомо, як склалася б доля майбутнього письменника, якби не житомирський дворянин Костянтин Роше, який втратив власного сина. Дізнавшись про неповнолітнього невдаху-втікача зі сторінок газети «Сын Отечества», Костянтин Роше вирішив допомогти хлопцеві й узяв його до себе. Так Саша Глікберг потрапив до Житомира – своєї «другої батьківщини».

Саша Чорний (Олександр Михайлович Глікберг) – учень 6 класу 2-ої Житомирської гімназії (1899 р.)

Костянтин Роше не лише забезпечив утікачеві дах над головою і дав можливість продовжити навчання. Саме він помітив у Саши Чорного літературні здібності й дав перші уроки віршування.

У Житомирі молодий письменник співпрацює із газетою «Волинський вісник», публікує перші вірші. Згодом свої твори він підписуватиме псевдонімом «Саша Чорний», який виник завдяки сімейному прізвиську. «Нас було двоє у сім’ї з іменем Олександр. Один брюнет, інший блондин. Коли я ще не думав, що з моєї «літератури» щось вийде, я почав підписуватися цим сімейним прізвиськом», – пригадував письменник.

Дитячі образи не зникають безслідно. Сучасники пригадували, що Саша Чорний не любив згадувати про таку «золоту пору» свого життя, як дитинство і юність. Однак позбавлений власного дитинства письменник завжди був «своїм» у будь-якій компанії юних бешкетників.

Про Сашу Чорного казали, що він наділений вічним дитинством. Як дитина, він вигадував собі заняття виключно заради забави: розмальовував коробки, стругав дощечки, щось клеїв і завжди радів, якщо цим речам випадково знаходилося якесь застосування.

Дебютувавши у дитячій літературі, письменник випробував себе у різних жанрах – віршах, повістях, оповіданнях, п’єсі…. Поступово дитяча творчість стала його основним заняттям. Дитячі твори Саши Чорного – легкі й цікаві, не заангажовані надмірною «мораллю». Письменнику легко вдається подивитися на світ дитячими очима, передати по-дитячому безпосереднє сприйняття, відтворити найтонші нюанси душевних порухів.

Проте навіть у дитячих творах подекуди «прокидається» Саша Чорний-сатирик. Адже на сторінках творів для дітей знаходимо досить «зубаті» порівняння та зауваження. Скажімо, у творі «Щоденник фокса Міккі» пес наділяє оточення «кусючими» характеристиками (Зінин дядько нагадує більярдну кулю, бо «уся шерсть з голови облізла», а консьєржка схожа на верблюда, в якого «лише губа більша і з усіх боків шерсть»).

До речі, Фокстер’єр Міккі – не вигаданий літературний герой. Так звали чотирилапого друга Саши Чорного. Коли письменник після гасіння пожежі на сусідній фермі раптово помер від серцевого нападу, його улюбленець фокстер’єр Міккі помер з туги у господаря на грудях…

Незважаючи на те, що Житомир став для Саши Чорного «другою батьківщиною», провінційного міста йому незабаром стає замало. Амбіційний юнак прагне більшого. Тому переїздить до Петербурга, де згодом стає відомим майстром сатиричної поезії.

Після Жовтневої революції Саша Чорний емігрував за кордон. Останні роки життя провів у французькому містечку Ла-Фав’єр, на Лазуровому узбережжі.

Еміграційна творчість Саши Чорного, як і його життя за межами батьківщини, сповнені самотності, неприкаяних мандрів і туги за Росією. Однак не тією Росією, що знаходилася за тисячі кілометрів. Письменник глибоко тужив за країною, зруйнованою більшовиками.

Його літературний герой – вічний мандрівник-блукач кіт Беппо із твору «Котяча санаторія» чимось нагадує свого автора. Кіт не зніжений піклуванням і турботою людей. Та й самі люди зображені у творі не з кращого боку. Підступність і підлість, пияцтво і жорстокість, легковажність і жадібність – переважаючі поведінкові прояви «двоногої раси». Історія Беппо нагадує долю самого Саши Чорного, який з дитинства не знав ні любові, ні турботи від оточення, і вирушив у мандри, шукаючи кращого життя. Письменник, як і його герой, був по суті вічним мандрівником – самотнім серед собі подібних.

Ліна Сайкевич