Квітка-Основ’яненко: Як Фалалєй Повінухін на спір заснував українську прозу

Український літературний канон безумовно є шевченкоцентричним. Зрештою, це не дивно – навіть за комуністичними вимогами Шевченко підходив на головну роль якнайкраще: селянське походження, щасливе звільнення з кріпацтва, солдатчина. Та й поетів традиційно трактували поважніше, ніж прозаїків. Тож, за цими критеріями навіть класик із класиків Григорій Квітка-Основ’яненко опинився трохи осторонь. Але цікаво, що в той час, коли Шевченко писав свої повісті російською мовою, Григорій Квітка порвав з цією сумнівною практикою та створив свою першу українську повість «Маруся», заклавши фундамент всієї сучасної української прози. І зробив це не з маркетингових чи патріотичних міркувань, а – просто на спір.

 

Хто ви, пане Квітко? 

Пригоди та дивні збіги обставин випадали на долю Григорія Квітки від самого народження. При тому, що підстав для цього, здавалося, не було. Родина письменника належала до знаменитого козацького старшинського роду, а батько приятелював із популярним тоді, та й зараз, філософом Сковородою.

Із дитинства Гриць Квітка мав слабке здоров’я. Та ще й годувальниця необережно повелася із ячмінем на оці у малого, тому воно втратило зір. Однак сталося диво: зір повернувся під час прощі в Озерянській Богородичній пустині (під Харковом).

Таке містичне зцілення чудотворною іконою стало причиною навернення Квітки до фанатичного християнства, він з юних літ хотів стати ченцем, у той час, як його рідний брат Андрій мріяв про губернаторство. Наміри Гриця батько серйозно не сприйняв, і отримати письмовий дозвіл на чернецтво від родини хлопець зміг тільки, коли доріс до 29 років. Після батькової смерті Григорій зрікся своєї частки спадку на користь брата, щоби посприяти його кар’єрі. Зрештою, так і сталося – Андрій перетворився на найбільшого харківського магната. Уявити собі це можна з такої деталі: друкарня Харківського університету видала довідник «Каталог рослин саду пана предводителя дворянства Андрія Федоровича Квітки». А от у Грицька життя склалося інакше, ніж мріялось.

Герб роду Квіток

Послушництво Григорія Квітки не тривало довго. Бо було нудним. Не рятувало навіть фортепіано, що стояло в його келії. І Квітка покинув обитель через «виниклі обставини», які він волів не називати в монастирі. Невже жінки? Ну як це може бути? Людина, що колись писала у листі «жінок люблю як людей, а не як жінок» та «не хочу ризикувати власним спокоєм», закохалася? Біографи кажуть, що так. І жінка була не одна. Достеменно відомо, що Квітка був закоханий у примадонну харківського театру Тетяну Гнатівну Пряженківську, у яку згодом закохався інший чоловік, важливий для нашої літератури, і всього на 9 років старший за Квітку – Іван Котляревський. Пізніше у кабінеті Квітки на пам’ять про події його молодих літ, на столі стояла чорнильниця у вигляді ченця-пустельника зі снопом на плечах, з якого виглядали ніжки селянки.

Але не одними жінками жив Григорій Федорович. Різноманітні захоплення майбутнього письменника стали приводом до того, що засновник Харківського університету Василь Каразін адресував йому епіграму: «Был монахом, был актером, / Был поэтом, был танцором!». Ну, якщо серйозно, Квітка, окрім чернецтва, ще працював директором танцювального клубу, опікувався харківським театром, а також заснував Харківський інститут шляхетних панянок. Там, в інституті, і знайшов собі дружину.

 

Після знайомства із вчителькою з інституту швидко спалахнув пристрасний роман, в результаті якого 40-річний Квітка одружився на 18-річній вчительці Анні Григорівні Вульф. За спогадами племінника, Валер’яна Андрійовича Квітки, ця жінка була «розумна, освічена, але некрасива, вихована згідно з правилами суворої моральності, цілковита пуританка, характеру твердого й замкнутого». Зате Анна Григорівна дуже любила літературу, цікавилася новинками і змогла пробудити талант чоловіка, який на той час ще не був письменником. Писати Квітка почав майже у 50 років, а дружина дуже цінувала талант чоловіка. До речі, Основ’яненком Квітка став аж у 54 роки, коли підписав цим прізвищем «Супліку на пана іздателя», що вказувало на географічну прив’язаність автора до рідних Основ.

Петро Плетньов, головний редактор журналу «Современник»

Не всі рідні шанували його літературні вправи, як це робила молода дружина. Коли письменник 1816 року під псевдо Фалалей Повінухін надрукував свої гумористичні фейлетони в журналі «Украинский вестник», брат вважав це соромом для спадкоємця поважного роду. Натомість чужа людина, головний редактор журналу «Современник», Петро Плетньов взявся допомагати талановитому дебютанту. Якось письменник поскаржився, що витрачає багато часу, щоб добиратися до роботи, і Плетньов подарував йому карету (усе одно, що зараз – автомобіль). Окрім того, Плетньов купував для дружини Григорія Федоровича рукавички, капелюшки, комірці – усе це в рахунок авторських гонорарів. Якось у листі Квітка попросив його купити манто із хутра, яке докладно описав. Але Плетньов прислав дружині шубу, яка коштувала значно дорожче, ніж надрукована повість. Натомість від Квітки головний редактор просив дотримуватися ексклюзивності – писати тільки для «Современника». Проте літератор порушував домовленість і друкувався там, де добре платили. І на це були свої причини: після чергового шлюбу брат Андрій припинив давати гроші Григорію, бо нова дружина селянського походження не схвалювала контактів із «сумнівним» письменником, тож гребувати заробітком останньому не випадало.

 

 

Українська мова не для серйозних творів? 

Квітка дебютував як російськомовний письменник, і це зрозуміло, враховуючи що можливість існування української літератури тоді заперечували всі високочолі критики на чолі з демократом В.Бєлінським «Нєістовий Віссаріон» Бєлінський українську мову вважав простонародною, нездатною для написання серйозних творів, та й взагалі не мовою, а «нарєчієм». Уже була написана «Енеїда» Котляревського (1798), але її сприйняли як підтвердження, що «по-малоросійськи» можна писати хіба для сміху. У приклад письменникам ставився Гоголь, який, «пристрасно люблячи Малоросію, усе-таки став писати по-російськи, а не по-малоросійськи». Бєлінський був не одиноким у своїх помислах: зокрема наш «землячок» М.Тихорський теж всіляко «просував» ці думки. Подібне ставлення до української, як і до будь-якої мови колоній, існувало довгий час, та й зараз, що там гріха таїти, подібні думки висловлюють деякі проросійські політики. Ясно одне – на той час окреслилася порожня ніша в літературі, довколо якої вже розпалилися пристрасті, і той, хто ризикнув би її заповнити, обов’язково отримав би лаври. І сміливець таки знайшовся.

 

Плагіат і Гоголь 

Але давайте зупинимося, бо ризикуємо забути про Гоголя, якого Бєлінський ставив за приклад «малоросійським» літераторам і який, як би зараз сказали, порушив авторські права Квітки. Звісно, у ті часи не було закону про захист авторського права, але вже існувало поняття плагіату, яке керувалося виключно моральними настановами часу. А факт полягає в тому, що 1827-го року Григорій Квітка написав свою комедію «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» та віддав її цензору Сергію Аксакову, який випадково виявився найкращим другом Гоголя. Текст комедії також ходив у списках Санкт-Петербургом та Москвою. А за дев’ять років, 1836-го Квітка дізнався про «Ревізора» Миколи Гоголя, сюжет якого аж надто співпадав із сюжетом його давньої комедії. І коли текст «Ревізора» опинився в руках Квітки, він просто зібрав друзів та прочитав їм спершу «Приезжего из столицы», а потім гоголівську п’єсу. Гості були шоковані, а Квітка – розлючений. Слухачам ніяк не вірилось у легенду, яку оповідав сам Гоголь, буцімто сюжет «Ревізора» йому підказав Пушкін.

 

 

«Маруся» – ляпас усім критикам

Тож, гадаю, у Квітки було кілька причин написати серйозну прозу українською: дати відсіч критикам та поставити на місце Гоголя, який попри всі його художні здобутки, все-таки писав російською. Це серйозне завдання вимагало доброї теоретичної підготовки, чітких уявлень про те, чим має бути українська проза. У «Супліці до пана іздателя» письменник виклав власні засади письма (тоді ж і став Основ’яненком). У цьому тексті він пропонує писати, щоб було «і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне». Саме за такими законами і була написана «Маруся», повість про дівчину, яка загинула, не дочекавшись з війська коханого. Почин виявився вдалим, і невдовзі з-під пера письменника з’явилися  «Конотопська відьма», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Ганнуся». Коли повісті, написані українською, здобули неабияке визнання, автор пояснив: «Щоб довести одному панові, який не вірив, що малоросійською мовою можна написати ніжне, зворушливе, я написав «Марусю». Що це був за пан: письменник Гоголь чи критик Тихорський – можемо тільки здогадуватися. У такий спосіб Квітка-Основ’яненко припинив свої спроби стати другорядним російським письменником, а натомість перетворився на батька нової української прози. За 25 років творчої праці Квітка-Основ’яненко написав російською та українською мовами майже 80 творів різних жанрів: фейлетони, листи, комедії, оповідання, романи, історично-художні нариси, літературно-публіцистичні статті.

Підтвердженням Квітчиного успіху були захоплені відгуки читачів і преси. «Ми не спроможні висловити тієї насолоди, з якою прочитали її («Марусю» – прим.ред.). Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх журналів цілком виправдовують враження, яке справила на нас ця чудова повість» – писали рецензенти. І навіть той самий В.Бєлінський відгукнувся досить схвально рецензію, щоправда, трошки покритикувавши Квітку за сентименталізм, який вважав застарілим.  У підручниках тепер пишуть: ««Маруся» — перша україномовна повість нової української літератури». Однак Квітка-Основ’яненко це усвідомлював за життя, говорячи, що найкращою епітафією йому можуть бути слова: «Він написав Марусю!».

 

Портрет Великих княжних Ольги і Марії. К.-Т. фон Нефф, 1838 р.

Після смерті Квітки дочка імператора Миколи І, княжна Ольга, яка разом із своєю сестрою Марією зачитувалася творами українського письменника, дала гроші на видання повного зібрання творів Григорія Квітки-Основ’яненка. Із його творчістю вона познайомилася за рекомендацією згаданого тут покровителя нашого письменника, редактора «Современника», Петра Плетньова, котрий був не останньою людиною при імператорському дворі і викладав дівчатам російську мову та словесність,  а вийшло, що не тільки російську, а вже й українську.

 

Любов Якимчук