Михайло Стельмах і УПА: викриття, співчуття чи співпраця?

Варто лише сказати слово «УПА» – і вам гарантована… гм… жвава дискусія. Але якщо гострих відчуттів вам і після цього замало, можете поряд з «УПА» поставити «Михайло Стельмах». А якщо вам заперечать, що ці два поняття ніяк не перетинаються, будьте готові вказати на ці точки перетину. Тому що навіть зараз, до появи серйозного наукового дослідження на цю тему (цю появу ми якраз намагаємося ненав’язливо спровокувати), уже є достатньо підстав, аби стверджувати: Михайло Стельмах був причетний до діяльності УПА!

На захист версії про зв’язок Михайла Стельмаха з УПА можна висунути як мінімум три аргументи.

 

Аргумент №1. Михайло Стельмах був напрочуд гарно обізнаним з діяльністю ОУН-УПА і як мінімум симпатизував цій організації. Слова доктора історичних наук Володимира Сергійчука, професора кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: «Михайло Стельмах написав би правдиво про ОУН-УПА. Він навіть пробував зробити це свого часу, бодай і в жорстких рамках ідеологічного завдання партії. Але йому не дали можливості сказати хоч частинку правди про ОУН-УПА. В цьому може переконатися … , коли ознайомиться з доповідною начальника Головліту УССР К. Полонника секретареві ЦК КП(б)У І. Назаренку від 2.10.1952 р.:

«Доповідаю, що Головліт УССР не дозволив до видання й повернув видавництву «Радянський письменник» на переробку повість Михайла Стельмаха «Над Черемошем».

Поставивши своєю метою показати процес колективізації в селах станіславської Верховини в 1948-1950 рр., який відбувався в умовах куркульського спротиву, Мих. Стельмах не зумів надати цьому спротиву яскраво вираженого класового характеру. Замість приречених куркулів, у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, т. зв. бандерівці, які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою «Українську головну військову раду», яка навіть чеканить і нагороджує своїх головорізів, що відзначилися, орденами і медалями — на зразок медалі «3а боротьбу в особливо важких умовах».

Сам цього, можливо, не бажаючи, автор надав націоналістичному підпіллю характер великої і грізної сили, здатної тримати в страху населення і представників радянської влади на значній території, що політично нам не тільки не бажано, але й дуже шкідливо» (Центральний державний архів громадських об’єднань України — ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп, 24. Спр. 1566. Арк. 144)».

 

Аргумент №2. «Українське слово», друкований орган ОУН-УПА, Михайло Стельмах навіть тримав удома. Звісно, можна припустити, що «Українське слово» йому видали органи – аби знав обличчя ворога, якого змальовує. Але така поведінка органів не є типовою для того часу – адже для роботи із секретними документами існували архіви, система допусків до них, які давали придворним істориками та письменникам. А зберігання подібної літератури вдома погрожувала великими неприємностями.

 

Аргумент №3. Є свідок! Причому це людина, у правдивості слів якої сумніватися якось не випадає – Олександр Муратов, український кінорежисер, кіносценарист, поет… Олександр Муратов екранізував два твори Михайла Стельмаха – «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір».

 

– Пане Олександре, чому саме Ви? Адже багато хто хотів екранізувати «Гуси-лебеді летять»…

– Після кількох спроб режисерів написати сценарій до «Гуси-лебеді летять» Стельмах сам написав до них сценарій і сам знайшов мене. Коли я прочитав, Стельмах поцікавився моєю думкою. Я сказав: «Михайле Панасовичу, сценарій жахливий! Така блискуча повість і такий поганий сценарій». Він ніби аж перелякано на мене подивився – всі ж перед ним плазували, бо на той час він уже був лауреатом кількох премій, депутатом Верховної Ради СРСР. «А чому так?» – «Ви все переінакшили, практично написали новий твір, не зовсім цікавий, не зовсім гарний, досить традиційний, із заштампованими поворотами». – «Але ж мені говорили, що сценарій повинен відрізнятися від прози, що це зовсім інший жанр. Як я намагався, обтікав усю цю історію!». Я сказав, що нічого не треба обтікати, треба просто знайти спосіб, як передати в кінематографі те, що написано у прозі. Він зі мною погодився і сказав: «Ну пишіть, що хочете! Я потім ознайомлюся».

– Виходить, другим сценаристом були Ви…

– Так, але я ж не знав, що потім буде екранізуватися «Щедрий вечір», тож узяв кілька цікавих епізодів звідти і вставив у «Гуси-лебеді…». Втім, усе це сподобалося Стельмаху. Головне було знайти хлопчика – я хотів, щоб він зовні був схожим на малого Стельмаха… У мене була його досить нечітка дитяча фотографія, по якій я й орієнтувався. Пошуки виявились досить довгими, лише десь через три місяці мій другий режисер знайшов Володю Чубарєва. Михайло Панасович, коли його побачив, аж вигукнув: «Господи, та це ж прямо я в дитинстві! Як я собі й уявляв!» Стрічка отримала багато відзнак… Після того я йому час від часу телефонував, потім це все якось заглухло. Лише коли зустрічалися, то приязно посміхалися один одному. Потім минув час – і мені переказали, що Михайло Панасович хоче, аби я тепер зняв «Щедрий вечір». Я вважав, що це має зробити хтось інший. Але якось, коли я був сам удома, чую під вікнами сигнали машини. Виходжу на балкон, дивлюся – стоїть авто Стельмаха. Я спустився надвір, з машини вийшов шофер (самого Михайла Панасовича не було) і вручив мені два конверти. На одному було написано «Це за «Гуси-лебеді…»», а на іншому – «Це на майбутнє за «Щедрий вечір»». Таким чином я отримав гонорар за «Гуси-лебеді летять» і половину авансу за «Щедрий вечір». Тепер було незручно відмовляти, проте виникла проблема: ті епізоди, які я брав зі «Щедрого вечора» і вставляв їх у «Гуси-лебеді…», треба було чимось заповнити, тож мені довелось їздити до Стельмаха в Ірпінь, щоб він розповів щось зі свого дитинства, чого не було ні в тій, ні в іншій повісті. Ось так склався «Щедрий вечір». Правда, він був менш вдалим, ніж «Гуси-лебеді…», оскільки це вже був певний повтор. Часто так буває і в літературі, і в кінематографі, що перша частина – найкраща.

– Але відомо, що Вашому офіційному знайомству з Михайлом Стельмахом передувала ще одна зустріч…

– Щойно він відчинив мені двері, я оторопів. Він не міг зрозуміти, чому я так дивно на нього дивлюся. А я ж зразу усе згадав: ще в п’ятдесят першому році я був зв’язковим Української Повстанської Армії, і в мене була пересадка в Києві, коли я їхав чи то до Львова, чи то до Станіслава (тепер Івано-Франківськ). Мене направили до цієї людини за певною адресою (в ті часи Стельмах жив не там, де в сімдесяті, коли знімали «Гуси-лебеді»), де я повинен був узяти пакет – що в ньому було, я й досі не знаю, я його не розкривав. Тоді це був мій другий приїзд до Києва, я виконав доручення й іншу частину часу, яка лишалась до поїзда, провів на вокзалі, щоб не «світитися». Господар, перш ніж впустити мене до квартири, кілька разів перепитав пароль, потім сам зашив мені в підкладку на курточці конверт. Минули роки – і я впізнав того господаря у Стельмаху… У нього була досить характерна зовнішність, його важко було не запам’ятати, та разом з тим я й тоді не був до кінця впевнений, що це саме він, бо в це важко було повірити – лауреат Ленінської, Сталінської, Шевченківської премій, депутат Верховної Ради СРСР. Та й він мене впізнати не міг – тоді, коли я їхав, мені було шістнадцять, а виглядав я на тринадцять.

Уже в часи незалежності, розмовляючи зі своїм знайомим (заступник головного редактора «Молоді України» Юрій Зв’яскунов), розповів йому цю історію зі своїми сумнівами. Коли він сказав, що треба щось написати про ось цю мою першу зустріч зі Стельмахом, я відповів, що я не до кінця впевнений, що тоді то був саме він. Тоді Юрій сказав, що вийшла стаття вінницького журналіста, який дослідив якусь молодіжну націоналістичну організацію на Поділлі, яку ледь не очолював Михайло Панасович Стельмах, але ж тоді був тридцять другий, йому було зовсім мало років – двадцять. І їх нібито арештували, посадили, було слідство. Стельмаху тоді пощастило – цього вже в статті немає, я сам їздив до Вінниці, з’ясовував… Слідство вів тоді, здається, Шельдман, а Стельмаха і його поплічників викрили, як троцькістів. Потім розібралися, хлопців випустили, а тому слідчому начебто інкримінували, що він, мовляв, падлюка, засадив чесних українських хлопців. Я намагався якось розговорити Михайла Панасовича на цю тему, але це було безнадійно. Він наче й був дуже приязним, легко йшов на контакт, але про певні періоди зі свого життя, як з’ясувалося, навіть родичам своїм не розказував. Його дружина Леся теж нічого цього не знала, я вже мовчу про дітей… Зі Стельмахом ми приятелювали, він ніколи не розказував про якісь свої сімейні негаразди, які, можливо, були, оскільки, коли я приходив до нього, його дружина мене зустрічала не дуже привітно. Якось був випадок, коли я в нього затримався в Ірпені, Стельмах сказав: «Зараз я зателефоную своєму шоферу, він Вас відвезе додому», на що Леся мовила: «Ще одна електричка є, нічого страшного!» Чесно кажучи, було не дуже приємно, до того ж, від нього до вокзалу було далеко і йти пішки по порожньому нічному Ірпеню було страшнувато. Я їй це сказав дуже неввічливо, і відтоді у нас не досить приязні стосунки…

– Скажіть, будь ласка, ця його історія з УПА мала якийсь вплив на екранізацію його творів?

– Щодо самої екранізації, то навряд. Тут є плутанина – коли казали, що бандерівці були буржуазними націоналістами, це чистої води неправда. Вони були націоналістами, але досить комуністичного ґатунку. Це була дуже соціалістична організація. Буржуазними були мельниківці. Всі українські письменники, крім Корнійчука, були націоналістами, при цьому свято вірили в ідею соціалізму. Навіть Андрій Малишко, який з трибуни трощив націоналістів, коли виходив у буфет, випивав сто – сто п’ятдесят грамів і ставав таким націоналістом – куди там Петлюрі з Бандерою! Усі були національно свідомими. Я всіх класиків наших знав і ніхто з них не хотів на цю тему говорити. Тичина, наприклад, був дуже заляканим, проте національні почуття мав. І Стельмах, поза всякими сумнівами, був дуже національно налаштованою людиною, сумував, коли якось десь утискувалася українська мова – все для нього мало значення. До того ж він завжди був безпартійним, і я якось наважився його про це спитати: «Михайле Панасовичу, Ви ж займаєте такі посади, як це Вас ще не затягує туди?» – «Та знаєте, я опираюся, бо ще почнуть ритися в моїй біографії, а так я спокійний. До того ж, у нас блок комуністів із безпартійними, а значить, вони розуміють, що хтось ще повинен бути безпартійним». Це єдине, що натякало на його націоналістичне минуле.

Анна Григорова, Атанайя Та