Михайло Стельмах: літературне айкідо подільського одесита

Чи пам’ятаєте ви, хто такий Михайло Стельмах? Якщо зі шкільної лави ви винесли якісь смутні спогади про цього видатного письменника ХХ століття, то цього року ваші спогади якщо і не доповняться новою інформацію, то принаймні освіжаться. Адже 24 травня виповнюється 100 років з дня народження Михайла Стельмаха. З нагоди цього ювілею у школах випустять стіннівки, у Спілці письменників проведуть якісь заходи, а на батьківщині письменника, у с. Дяківці Літинського району на Вінниччині, проведуть масштабне святкування. Після цього про Стельмаха забудуть до наступного ювілею – себто ще років на 50… Але в дяківецькому музеї Стельмаха про письменника пам’ятають завжди. І можуть розповісти багато такого, про що й згадки нема ані в сухій офіційній біографії Стельмаха, ані взагалі в інтернеті.

 

Нотатки на полях офіційної біографії Стельмаха

У шкільній програмі Стельмаха значно поменшало – залишилися лише «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір». Інші, доросліші, тексти письменника українці мають відкривати для себе самотужки – на щастя, бібліотеки ще з радянських часів укомплектовані творами класиків, тому головне – зрозуміти, що він письменник дивовижний і досі актуальний… Та й людиною Михайло Стельмах, за спогадами, був скромною, доброю, щирою – зовсім не такою, як на офіційних портретах (утім, на них усі письменники виглядають похмурими).

Не будемо переповідати офіційної біографії Стельмаха – її можна прочитати хоч би у Вікіпедії. Тому просто додамо те, що талановиті діти здебільшого народжуються від великого кохання. Принаймні приклад Михайла Стельмаха чудово ілюструє це твердження. Його появі передувала напрочуд романтична історія зустрічі у одеській церкві робітника доків та служниці-сироти – це було кохання з першого погляду, і Панас Стельмах просив руки своєї обраниці Ганни у… її роботодавців-німців – адже ніяких ближчих претендентів на роль родичів не знайшлося…

Михайло Стельмах з матір’ю. Фото: golos.com.ua

.

Новоспечена родина повернулася на батьківщину чоловіка – у Дяківці. Тут і народився Михайлик. Проте через деякий час довелося знову їхати до Одеси, і остаточне повернення до Дяківців відбулося тоді, коли Михайликові виповнилося аж вісім років. Любов до Одеси Михайло Стельмах проніс крізь усе життя, проте своєю батьківщиною все-таки вважав Дяківці.

І саме сюди, «до великої рідні», Стельмах часто приїздив протягом усього життя. Крім, так би мовити, «робочої частини» (адже в селі завжди знайдеться якась робота), ці візити передбачали столи в садочку або й просто скатертини на траві – і пісню! Адже Михайло Стельмах кохався у народних піснях. До речі, він був і дослідником-фольклористом – збирати народну творчість почав ще зі студентської лави, а під час вчителювання разом зі своїми учнями підготував чотири збірники українських народних пісень, оформивши це візерунками традиційної вишивки… Як не дивно, у часи, коли за подібне садили, Стельмаха навіть «погладили по голівці» – 1935 року Міністерство освіти України відзначило на виставці зазначені чотири зошити, вирішило заохотити молодого вчителя, а зошити перекочували в саме міністерство, в чийому архіві за офіційною версією перебувають і нині.

Меморіальна садиба М.П.Стельмаха, с.Дяківці, Літинський район. Фото: irp.vn.ua

Збереглося кілька зшитків Михайла Стельмаха з часів його подорожей Західною Україною – він записував різні діалектизми, сюжети з життя, навіть замальовував різні екзотичні як на подолянина предмети побуту.

Михайло Стельмах як людина з села умів і орати, і сіяти, і косити… Більше того – він любив це робити і вважав працю хлібороба гідною. Село, зокрема подільське, є основною темою творчості Стельмаха.

Здається, що все життя Михайла Стельмаха наче на долоні, проте, як не дивно, під самим носом у дослідників приховуються всілякі несподівані білі плями. Поки що ми не маємо підстав, аби стверджувати про причетність Михайла Стельмаха до ОУН-УПА. Є версія про те, що він був навіть зв’язковим, але для того, аби її підтвердити або спростувати, треба як слід попрацювати в архівах. У будь-якому разі часопис «Українське слово» Стельмах навіть удома тримав – причому із помітками на полях, як він це зазвичай робив. І діяльність ОУН-УПА у повісті «Над Черемошем» описано із підозрілим знанням справи…

 

Як стати великим письменником: приклад Стельмаха

Як Михайло Стельмах почав писати? Можна прийняти версію, викладену в автобіографічній повісті «Гуси-лебеді летять» – про театр, який справив на хлопчика таке сильне враження, що спонукав написати п’єсу. Але якщо дивитися лише на факти, то Стельмах-письменник виріс зі Стельмаха-журналіста. Починав він 1924 р. як дописувач обласної газети «Червоний край» (нині «Вінниччина»). Потім поступово перейшов до поезії, але побачив, що вона не дає йому такого простору, як проза. Утім, Стельмахова проза настільки поетична, що деякі літературознавці вважають її поезією в прозі…

А вже від прози Стельмах перейшов до драматургії. Хоча, можливо, рівень його драматичних творів дещо поступається рівневі прозових, Стельмах любив театральні постановки. Адже коли пишеш роман, не бачиш реакції читача – хіба що рецензії зможеш прочитати, але ж це не те… Тому в театрі Стельмах дивився не на сцену, а в зал.

Звісно, з талантом треба народитися, а техніку все одно доведеться шліфувати… Стельмахові пощастило з літературними вчителями: у 1939-1940 роках він потрапив на письменницькі курси при Спілці письменників України – ті «інженери людських душ», яким удалося пережити 37-38 роки, напучували творчу молодь на шлях істинний… Утім, відвідування курсів справді позитивно вплинуло на становлення Стельмаха-письменника – 1941 р. уже побачила світ його дебютна поетична збірка «Добрий ранок» із передмовою Максима Рильського.

Коли почалася війна, Михайло Стельмах пройшов її всю. Бойові побратими згадують, що він нічого не боявся – завжди рвався на передову. Після другого поранення Стельмаха хотіли комісувати, але він знайшов обхідний шлях повернення на фронт – уже не в якості артилериста, а як кореспондент газети І українського фронту «За честь Батьківщини». При цьому він, як справжній українець, вважав війну катастрофою – адже серце «селянського сина» не може не стискатися при вигляді спалених хат…

Одержавши у 1961 р. Ленінську премію за трилогію «Хліб і сіль» (1959), «Кров людська – не водиця» (1957), «Велика рідня» (1949-1950), Михайло Стельмах замислився про те, на що її використати. І вирішив… пожертвувати грошовий еквівалент премії на будівництво школи у рідних Дяківцях – бо діти вчилися у звичайних хатах… Щоправда, грошей вистачило лише на фундамент, але справу було зрушено з місця – і за якихось два роки (у ті часи це майже світлова швидкість) школа постала! У кращі часи тут навчалося близько 600 учнів…

(До слова, дочка письменника, Марта Стельмах, кілька місяців ходила в дяківецьку школу. Зберігся лист від Михайла Стельмаха до тодішнього директора, в якому він просить проявляти до дитини письменника відповідні вимоги…)

Михайло Стельмах вважав, що література має бути людяною. Ви багато знаєте сучасних письменників, які теж так думають? Ох, навряд чи…

Більше того: Стельмах і працював дуже ретельно. Не брав ручки до рук, доки не продумував увесь текст від першої сторінки до останньої. Не дивно, що процес написання тривав кілька років. Причому кожне речення Стельмах читав уголос – вивірював його звучання… Діти письменника згадують, що звикли засинати і прокидатися під його бурмотіння. І навіть уже видані твори він читав із червоним олівцем у руках.

Михайло Стельмах із сином Ярославом у своєму кабінеті. Фото: gazeta.ua

.

Стельмах описував щось лише після того, як спостерігав це. Ба більше: флора та фауна змальовані у його творах так точно тому, що він спирався не лишена свої спостереження, а на атласи – «Птахи СРСР», «Водоплавні птахи України» тощо.

У творах Михайла Стельмаха дуже багато і поезії, і фольку. Це помітно, навіть якщо перечитати самі назви його книг: Казка про правду та кривду», «Поміж березами дівча іде», «Жито сили набирається», «Хліб і сіль», «Весна-весняночка»…

 

Михайло Стельмах – борець із системою?

Загалом покоління Стельмаха лояльно ставилося до радянської влади. По-перше, їм не було з чим порівнювати – адже будь-яка думка про можливу альтернативу суворо каралася, по-друге, радянська пропаганда була настільки потужною, що наслідки її діяльності відчуваються навіть зараз, тому дійсність поставала дуже викривленою… А по-третє, люди не можуть заперечувати власне життя – воно бере своє, і ніяка система не здатна примусити весну перестати викидати бруньки, тому радість у житті є завжди…

Звичайно, Михайло Стельмах не міг просто ігнорувати тодішні вимоги, але залишався письменником із народу. Його творам притаманне специфічне переплетення соцреалізму та почуттів автора. Він примудрявся показати обидва боки медалі – і плюси системи (адже вони є у будь-якій системі), і мінуси. Стельмах умів писати правдиво про все – і «свої» читали між рядків те, що «чужі» не бачили. Пам’ятаєте, як у школі вивчали «Гуси-лебеді летять»? Але ж хто звернув увагу, наприклад, на такі рядки: «Навiть у страшний тисяча дев’ятсот тридцять третiй рiк, голодуючи, дядько Микола кепкував iз своєї недолi. Зустрiв його я весною вже обрезклого, розбалакались про людське горе, згадали сусiдiв, що передчасно перейшли на цвинтар, посумували»… Це стало фактично першою згадкою голоду 33-го у радянській літературі.

«Чотири броди» стали поперек горла тодішньому секретареві ЦК КПУ з питань ідеології Валентинові Маланчуку. Цей запеклий борець з усім українським вирішив перестрахуватись і не допустити друку такого антирадянського твору. На «Чотири броди» було аж цілих 5 рецензій. Текст довелося «порізати» до більш прийнятного з погляду тодішньої ідеології рівня – і дуже шкода, що поки що знайти або відновити першу редакцію роману не вдалося! Цькування Маланчука Михайло Стельмах пережив важко – серйозно захворів. Врешті-решт письменник звернувся за підтримкою безпосередньо до Москви – як не дивно, там роман схвалили, і він уже мав побачити світ… російською мовою! Але тут українські ідеологи побачили, що справді «перебділи», і все-таки «Чотири броди» спочатку вийшли в УРСР мовою оригіналу…

Юрій Збанацький, Михайло Стельмах, Віталій Коротич, Василь Козаченко, Павло Загребельний, Олесь Гончар, Микола Зарудний, Платон Воронько. 1979 рік. Фото: bulvar.com.ua

.

«Правда і кривда» теж виявилася антирадянською уже після виходу в світ. Адже головний герой, Марко Безсмертний – начебто комуніст, фронтовик, але при цьому колишній в’язень сталінських таборів! Крім того, він, людина «від землі» чудово знає, що, де, як і коли сіяти, проте вказівки від начальства прямо суперечать здоровому хліборобському глузду. А коли Марко розпоряджається варити обіди колгоспникам, які працюють у полі від зорі до зорі – начебто цілком нормальний жест, адже людям треба їсти! – його звинувачують у розбазарюванні соціалістичної власності…

Вважати Михайла Стельмаха дисидентом було б трохи голосно, проте у його творах чимало антирадянського. Стельмах не боровся з системою, а співіснував з нею, одержуючи премії і пропускаючи повз вуха звинувачення у націоналізмі та куркульській апологетиці. Він використовував силу системи проти самої системи – так само роблять борці стиль айкідо – і це було набагато ефективніше, ніж відкритий протест. Можна було написати щось відверто антирадянське – і піти за звичним тодішнім маршрутом на Соловки. Або, якщо вдасться, емігрувати і вже за кордоном писати все, що заманеться… Але Стельмах залишався зі своїм народом. І примудрявся піднімати теми, які не пробачили б нікому іншому – зокрема голодомору та УПА.

Кілька поколінь українців зачитувалися творами Михайла Стельмаха – його твори виходили мільйонними накладами. Не дивно, що листи з усіх куточків України Стельмах одержував мішками. Люди, не знайомі між собою, писали, що він розповів про їхнє життя, і дякували за це…

 

Меморіальна дошка М. Стельмаху на будинку письменників Роліт у Києві

Наразі належної оцінки творчості Михайла Стельмаха нема. Бракує аналізу його доробку з сучасних позицій, якогось фундаментального дослідження. Сподіватимемося, що бодай сторіччя письменника надихне серйозних дослідників ударити палець об палець… Бо час потихеньку розставляє усе по своїх місцях – і Стельмах, переживши багатьох своїх сучасників, залишається у скарбниці української

літератури.

.

Атанайя Та