ІЛЬФ і ПЕТРОВ: Історія одного автора

У світовій літературі не так багато прикладів «гучних» письменницьких дуетів: брати Грімм, Стругацькі, Вайнери, Гонкури… І якщо більшість із них ділили на двох одне прізвище, то знамениті одесити Ільф і Петров два об’єднали в одне, назавжди залишившись у свідомості читачів як Ільфіпетров.

На одній одеській хвилі

Молодий одесит Ілля Арнольдович Файзільберг (у недалекому майбутньому Ільф) цілком відповідав власному влучному виразу: «Веселий (бо талановитий), голий (бо немає нічого за душею), худий (бо голодний)». На початку двадцятих «худий юнак з великими губами і в пенсне» (так говорив про нього Ю. Олеша, який тоді жив у Одесі) був постійним відвідувачем одеських літературних кафе: «ХЛАМ», «Пеон Четвертий», «Мебос», де презентував свої перші поезії. Тоді й з’явився псевдонім Ільф.

Також одесит, Євген Петрович Катаєв (Петров) був молодшим за Ільфа на шість років і, як вони потім жартували, ще гойдався в люльці, коли Ільф уже лазив на паркан. До письменницької діяльності Катаєв прийшов, змінивши кілька професій: від кореспондента телеграфного агентства до інспектора карного розшуку. Остання робота згодом допоможе Петрову в написанні романів, а першим його повноцінним твором, став… протокол обшуку.Такими були одеські неперехресні стежки майбутніх класиків, чи то пак класика, — тут вони ніколи не зустрічалися, попри те, що навіть жили певний час на одній вулиці — Базарній. Пізніше в романах автори використають багато одеського — пригадайте хоча б слова Остапа Бендера, що всю контрабанду роблять в Одесі на Малій Арнаутській…

Знайомство: колеги по цеху
Ільф і Петров познайомилися 1925 року в Москві у редакції газети «Гудок». Тут спочатку Ільф, а згодом і Петров надавали літературної форми заміткам кореспондентів. Атмосфера кімнати, де працювало восьмеро людей (серед них Ю. Олеша та М. Булгаков), була замішана на влучній сатирі: тут писали фельєтони, нариси, малювали карикатури. Гудківці одними з перших заснували своєрідний музей «ляпів» радянської народної творчості, абсурдних реклам та інших смішних недоречностей.
Шість стільців на кожного
Якось старший брат Петрова, Валентин Катаєв, уже відомий у Москві письменник, запропонував молодим літераторам в якості «гуманітарної допомоги» декілька сюжетів. Серед них був задум авантюрного роману — про стільці, всередині яких сховані діаманти або гроші. Сюжет цей було запропоновано Ільфу. Петров мав змогу обрати іншу тему. Проте вони знайшли кращий варіант — вирішили писати роман удвох, працюючи разом над кожним рядком!
Ільф і Петров створювали роман у стінах редакції після роботи, засиджуючись до ночі. За попередньою домовленістю, рукопис писав Петров, бо мав кращий почерк. А першу фразу запропонував Ільф — вона була безапеляційно прийнята, тож роман розпочався словами: «У повітовому місті N…» Проте писати далі виявилося не вдвічі легше, а навпаки — заскладно: кожне речення, кожен персонаж народжувалися в лютих суперечках, які доходили іноді до скандалів та особистих звинувачень, бо кожен доводив істинність власної думки. Згодом, втомившись від одноманітності запитань на кшталт «Як ви пишете удвох?», письменники скажуть: «Та так і пишемо удвох. Як брати Гонкури. Едмонд бігає по редакціях, а Жюль стереже рукопис, щоб не вкрали знайомі».
Із життя у вічність
Було вирішено, що кожен персонаж роману має зацікавити читача вчинками, поглядами на світ і стосунками з іншими героями. Тому навіть епізодичні дійові особи, майстерно виписані сатиричним пером, не менш яскраві, ніж головний герой Бендер. Сором’язливий крадій Олександр Якович, Еллочка Щукіна зі словниковим запасом із тридцяти слів, поет‑халтурник Ляпіс-Трубецькой надають роману неповторного колориту й закінченості.
За словами Петрова, Бендер, спочатку задуманий як другорядний персонаж, поступово почав сам по собі виходити з вигаданих для нього рамок, виходити настільки, що наприкінці твору письменники ставилися до нього, як до живої людини, ображаючись за нахабство й безпардонність.
Ті, хто добре знав письменників, в один голос стверджували, що героїв, обставини й крилаті вислови «Дванадцяти стільців» автори взяли з власного життя. Скажімо, Кіса Вороб’янінов набув рис двоюрідного дядька Петрова, фразу «ключ від квартири, де гроші лежать» позичили у знайомого більярдиста, помешкання в гуртожитку імені ченця Бертольда Шварца — копія кімнати, де оселився Ільф, коли отримав роботу в газеті «Гудок».
Гребінець цензури
Роман «Дванадцять стільців» надруковано 1928 року в журналі «30 днів». Читачі були в захваті — їм імпонувало правдиве зображення життя. До редакції журналу щодня надходило безліч листів зі схвальними відгуками. Проте критики сприйняли першу спробу прохолодно, оскільки не знали, як реагувати — схвально чи розгромно: висміювання радянської системи в романі було очевидним. Відомо також, що цензура пропустила роман передусім завдяки зв’язкам Катаєва-старшого, але помітно його «зачесала». Чи не єдиним, хто дав схвальні рецензії, був Володимир Маяковський. Саме під впливом роману він написав п’єси «Баня» і «Клоп».
Одна слава на двох
У 1931 році Ільф і Петров завершили другий роман — «Золоте теля». Тепер критика була схвальною, а наклади — мільйонними. Обидва романи були перекладені десятками мов світу — непересічне явище в радянській літературі.
Автори адекватно і, звичайно, не без гумору сприймали всесвітнє визнання. Пригадують випадок, коли Ільф почув суперечку двох критиків. Один запитував іншого: «Скажіть мені: Ільф і Петров — це явище чи не явище?..» На що Ільф із посмішкою відповів: «Явище тим часом спускалося східцями. Воно курило…»
На початку тридцятих років Ільф і Петров створюють десятки оповідань, фельєтонів, повістей. Усі вони написані гостро, актуально і, головне, смішно й підписані псевдонімом Ф. Толстоєвський.
Польові дослідження
У 1936 році, повернувшись із піврічної подорожі США, Ільф і Петров створили свій останній роман «Одноповерхова Америка», не схожий на попередні: по-перше, він не був гумористичним — це звичайні нариси про американське життя; по-друге, «Одноповерхова Америка» стала єдиним романом, написаним Ільфом і Петровим не в спільній роботі над кожним рядком. Натомість було домовлено написати по 20 розділів окремо і 7 разом. Після десяти років спільної роботи письменники мали сумніви щодо того, чи зможуть написати щось, хоча б один рядок, не разом. Сумніви були марними: роман вийшов цілісним — настільки співавтори відчували один одного.
У передчутті самотності
Під час подорожі Америкою Ільф сказав, що їм із Петровим варто було б загинути в одній авіа- чи автокатастрофі… щоб не бути присутніми на власному похороні. Рік потому, 13 квітня 1937 р., Ільф по­мер від туберкульозу легенів. А через п’ять ро­ків, 2 липня 1942‑го, в авіакатастрофі заги­­нув військовий кореспондент Євген Петров.
Після смерті Ільфа Петров опублікував його записники, написав кілька кіносценаріїв, п’єсу, працював над романом «Подорож до країни комунізму», який, на жаль, не встиг завершити. Нам залишається лише здогадуватися, як непросто було йому творити, коли ІЛЬФАІПЕТРОВА не стало. Тоді, в Америці, розмовляючи про сумне, письменники найбільше боялися одного: «Невже настане такий момент, коли один із нас залишиться віч-на-віч із друкарською машинкою? У кімнаті буде тихо й порожньо, і треба буде писати».

 

Михайло Любиць