АГАТА КРІСТІ: дівчинка, що так і не навчилася писати грамотно

 .

Те, що Агата Крісті уже кілька десятиліть незмінно носить титул «королеви детективів», знають усі. Те, що Агата Крісті є автором, якого найбільше перекладають та видають (сумарний наклад – понад 4 мільярди примірників!), знають майже всі. І це сприймається як даність. А проте ця даність – побічний ефект дуже цікавого життя дуже цікавої людини. Якби Агата Міллер не стала Агатою Крісті… 

 .

Хорошу дівчинку Клару Бомер її хороша англійська сім’я віддала на виховання її тітці (либонь, тому, що немає меж досконалості). Закінчилося це несподівано – дівчинка виросла й узяла шлюб із прийомним сином своєї тітки Фредом Міллером. Ну, не те щоб зовсім інцест, але за англійськими мірками якось не комільфо…

Їхня дочка Агата Мері Клариса Міллер, що з’явилася на світ 1890 року, вважала запорукою цього щасливого шлюбу те, що її батьки були дуже різними людьми. У домі панувала атмосфера радості й любові – батьки просто обожнювали усіх своїх трьох дітей. І те, що наймолодша донька разюче відрізняється від старших, весь час лише нітиться і затинається, батьків не бентежило. А от те, що маленька Агата ніяк не може навчитися писати…

Себто писати вона вміла. Але дуже повільно і зі страшними помилками. У ті часи освіта для дівчинки була чимось факультативним – юних леді готували передусім до вигідного заміжжя. Панянки у ті часи могли нічого не тямити у фізиці чи математиці, але мусили мати гарні манери, знатися на танцях, музиці, кулінарії та домоводстві. Ну, і як мінімум потрібне було вміння підтримувати світську бесіду і відповісти на галантного листа. А от із цим у Агати були проблеми. Причому настільки великі, що дівчинку довелося забрати зі школи, де з неї всі глузували…

Вдома навчання пішло краще, проте Агата так і не одержала ніякої регулярної освіти і до кінця життя писала зі страшелезними помилками.

Аби не безмежна батьківська любов, Агата була б приречена на долю замкнутої старої діви. Однак батьки були переконані, що дитина у них не відстала, а особлива… Може, батьки і не розгледіли у Агаті здатності відкидати стереотипне сприйняття, бачити те, що більшості людей потрапляє у «сліпу зону»… Але батьки вклали стільки любові і співчуття у цю дивну дівчинку, що у неї просто не могло все не вийти!

Важко їм довелося. Чого були варті лише Агатині ігри! Дівчинка вперто ігнорувала «нормальні» іграшки, якими щедро обдаровували її батьки, і гралася лише з обручем за шість пенсів – і то зовсім не так, як це робили її однолітки… Доросла Агата так про це згадувала: «І яке неоціненне полегшення для батьків, нянь та слуг! У погожий день Агата йде в сад гратися з обручем, і всі можуть бути цілком спокійні і вільні, аж до наступної трапези, чи, точніше кажучи, до моменту, коли дасться взнаки голод.

Обруч по черзі перетворювався на коня, морське чудовисько та залізницю. Ганяючи обруч по стежинках саду, я ставала то мандрівним лицарем у обладунку, то придворною дамою верхи на білому коні, Кловером (із «Кошенят»), котрий тікає із в’язниці, або — дещо менш романтично — машиністом, кондуктором або пасажиром на трьох залізницях, винайдених мною особисто».

Маленька Агата обожнювала слухати історії, привезені родичами з колоній. Питання, які вона ставила оповідачам, вражали вдумливістю – дівчинка настільки вникала у деталі, що якби це бачили її шкільні педагоги, то не повірили б власним очам.

Агата дуже переймалася своєю відповідністю образу леді. Коли дівчинці було шість років, батьки подарували їй цуценя. Ні слова не сказавши, Агата прожогом метнулася до туалету, де замкнулася і почала у захваті хляпати себе по щоках, повторюючи: «У мене є собака! Живий собака!» Адже справжні маленькі леді мають ховати свої емоції від усіх, а де їх краще заховати, як не в туалеті?

Після смерті батька – Агаті тоді минав дванадцятий рік – фінансові справи родини похитнулися. Тепер питання про заміжжя взагалі відійшло на другий план. Треба було думати про засоби для існування. Мати зробила ставку на Агатине музичне обдарування – дівчинка мала здібності для кар’єри професійної піаністки. Проте знаменита сором’язливість стала на заваді – Агата просто не здатна була виступати публічно…

Здавалось би, замкнуте коло. Проте нічого не триває вічно. Двадцятидворічна Агата зустріла своє кохання на ім’я Арчибальд Крісті. Цей лейтенант, не маючи за душею нічого, крім пристрасті, попросив Агатиних руки та серця вже за тиждень після знайомства. Агата відповіла згодою…

Проте від заручин до весілля не все було безхмарно. Почалася Перша світова війна. Арчибальда мобілізували, Агата пішла працювати медсестрою до шпиталю. (Пізніше вона влаштується в аптеку, а тому гарно знатиметься на отрутах – підрахували, що у її творах герої вчиняють 83 отруєння.) Одержавши відпустку, Арчибальд примчав до Агати, познайомив її зі своїми родичами і переконав священика обвінчати їх негайно. Отак без будь-який церемоній пара таємно взяла шлюб, після чого новоспечений чоловік відразу відбув на фронт…

Аби якось відволіктися від війни, Агата почала писати. «Я би зайнялася вишиванням, але зараз війна, і так важко дістати нитки!» За легендою, Агата – тепер уже Крісті – узялася за перо, побившись об заклад зі старшою сестрою, яка на той час уже офіційно  була літератором, що також зможе створити щось варте публікації. Її детектив «Таємничий злочин у Стайлз» узяло аж сьоме видавництво, і наклад становив 2000 примірників…

Агата була однією з перших серфінгістів у Британії. На пляжі Вайкікі, Гаваї, 1922р.

Але це був початок успіху. Кілька років у Агати Крісті все було не як у тогочасних леді – і особисте щастя, яким мало хто з одружених людей може похвалитися, і незвичайне для тих часів захоплення серфінгом, і літературне визнання…

Проте, знов-таки, нема нічого вічного, і настав чорний для Агати Крісті 1926 рік. Спершу смерть матері, потім новина про те, що її брат став наркоманом, неприємності з видавцями після виходу сьомого роману «Убивство Роджера Екройда» – оповідь від особи убивці шокувала тодішніх любителів детективу… Але найстрашніше – те, що Арчибальд зажадав розлучення, бо кохає іншу жінку! Біда одна не ходить – з собою іншу водить…

Але висновки робити було передчасно. Після великого зриву та лікування у найкращих психіатрів у житті Агати Крісті настала світла смуга. Її другим, і вже останнім, на все життя чоловіком став Макс Мелоун – видатний фахівець із культури давнього Сходу, молодший за неї на 15 років. На питання, чому вона обрала саме археолога, а не якогось фізика чи дипломата, Агата Крісті відповідала так: «Я просто подумала про майбутнє. Адже що старшою стає жінка, то більшу цікавість до неї проявлятиме археолог».

Супроводжуючи чоловіка в археологічних експедиціях, Агата Крісті плідно використовувала цей час для творчості: «Чудові умови для роботи в пустелі, ніхто не телефонує і не відволікає». Одну таку експедицію очолював такий собі Леонард Вуллі – Агата Крісті недолюблювала чоловікового шефа, і в її романі «Убивство в Месопотамії» мерзенний убивця виявився разюче схожим на сера Вуллі. Останній побачив стільки біографічних збігів, що, кажуть, до кінця життя не міг спокійно реагувати на ім’я Агати Крісті. А оскільки поквитатися з дамою він не міг, то помстився Максу Мелоуну, позбавивши будь-якої можливості опублікувати матеріали про ті самі розкопки в Урі, натомість оприлюднивши свою версію у форматі популярних нарисів – щоправда, вони дуже суперечать документам, пізніше опублікованим у різних академічних виданнях…

Агата з коханням всього її життя – Максом Мелоуном

Цікаво, що подружжя здобуло дворянські титули – Макс Мелоун за досягнення в галузі археології одержав звання Рицаря ордену Британської імперії, а Агата Крісті за досягнення в царині літератури стала Кавалердамою того ж ордену.

Безсумнівно, життя Агати Крісті дарувало їй стільки матеріалу, що вона могла «просто писати детективи». З дитинства відзначаючись спостережливістю та уважністю до деталей, Агата могла вигадувати сюжети своїх детективних історій під час миття посуду – принаймні вона так стверджувала, бо вважала, що це марудне заняття викликає думки про вбивство:).

Один знайомий Агати Крісті так розповідав про її творчі методи: «Вона дописувала книгу до останнього розділу, потім вибирала найменш імовірного з підозрюваних і, повертаючись до початку, переробляла деякі моменти, щоби підставити його».

Ідеї для своїх детективних романів Агата часто знаходила у газетах

П’єса «Мишоловка», написана Агатою Крісті ще у 1952 р., досі тримає рекорд по кількості постановок і активно ставиться. А твір «Десять негренят», який сама дама Крісті вважала своїм найкращим твором, виявився досить парадоксальним: дуже мало його видавали під оригінальною назвою – побоюючись незадоволення своїх чорношкірих громадян, американці замінили негренят на індійчат (адже індіанців у Америці лише жменька, та й не всі вони письменні), а тепер перспектив повернутися до первісної назви і поготів нема, а «Десять афроамериканенят» якось не звучить… Традицію підхопили в усьому світі, скрізь у тексті провівши відповідні правки (навіть український переклад радянських часів називався «Десять індійчат», хоча начебто де радянська Україна, а де імперіалістичні США?), а у деяких перекладах у знаменитій лічилочці почали помирати взагалі солдатики та морячки… Найчастіше ж роман виходив під назвою «І нікого не стало» – це останній рядок тієї самої лічилочки.

Агати Крісті врешті теж не стало у 1976-му. Але ще багато поколінь зачитуватимуться її детективами, ставитиме їх, екранізуватиме… Людству потрібна Агата Крісті – ця дивовижна дівчинка, котра до самої смерті не могла навчитися писати грамотно!

Надія Діброва