Реаліті-шоу Сергія Єфремова: «Опера СВУ – музика ГПУ»

Харківська весна 1930 року. Міський оперний театр. На сцені велике і жорстоке «реаліті-шоу»: суд над членами Спілки визволення України. Цільова аудиторія – щойно зліплені «радянські громадяни» – вже підібрала влучну назву для цього серіалу: «опера СВУ – музика ГПУ». Звіти про хід суду з’являються у газетах щодня, у трудових колективах підприємств влаштовують показові обговорення процесу. У чому звинувачують? У плануванні повалення радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури. І хто ж насмілився таке робити? А от він на лаві – «голова української контр-революції», 53-річний академік Сергій Єфремов. Колишній член Центральної ради, публіцист, літературознавець, який чи не вперше ґрунтовно проаналізував й узагальнив творчість тих, кого сьогодні називаємо класиками – Марка Вовчка, Франка, Українки, Коцюбинського, Мирного, Нечуя-Левицького. Його називали «совістю землі української»…

 

Уродженець Черкащини, син сільського священика Охріменка, який змінив прізвище на Єфремов (отримати диплом про закінчення духовної семінарії з «малоросской фамілієй» було неможливо), Сергій Єфремов готувався успадкувати професію батька. Не дарма ж він навчався спочатку в Уманській духовній школі, потім і в Київській семінарії. Але врешті вибір зупинився на юридичній освіті у Київському університеті, і водночас – літературній критиці.
У студентські роки Єфремов розпочинає дослідження творчості Шевченка: статтю друкує у «Літературно-науковий вісник», у ній він зіставляє свого кумира з Пушкіним. Опісля у творчій біографії науковця не буде й року, не пов’язаного із вивченням поета. Чи уявляв тоді, що, подібно до Кобзаря, також опиниться в неволі? Єфремову судилося написати першу на Наддніпрянській Україні газетну статтю українською мовою («Чи буде ще?» у виданні «Киевские отклики» 1905 року). Важко перерахувати усі видання, у яких виходили його матеріали – бо це близько трьох тисяч публікацій за все життя.
Як багато хто з українських громадських діячів того часу, Єфремов за свої статті та висловлювання періодично потрапляє в імперські буцегарні. Але й там він намагається не гаяти час, вивчаючи французьку. Здається, що його жага до політичної діяльності тільки посилюється: Єфремов бере участь у заснуванні Української радикальної партії та нелегального об’єднання – Товариства українських поступовців. Однак не забуває і про літературу – 1911 року виходить знаменита єфремівська «Історія українського письменства» – праця культова і надалі канонічна, що він її склав фактично з нуля.
Тоді ж, 1911-го Сергій Єфремов разом із 82-ма літераторами, серед яких Короленко, Грушевський, Блок, Горький, Купрін, підписує відозву «До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)», в якій висловлюється протест проти владної антисемітської провокації, відомої як «справа Бейліса».

Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р. Сидять справа наліво: Симон Петлюра, С. Єфремов, В. Винниченко, Х. Барановський, І. Стеценко. Стоять: Б. Мартос, М. Стасюк, П. Христюк

 .

Із початком української революції Єфремов перебуває біля її епіцентру. Він пише відозву Центральної Ради «До українського народу». Місяцем пізніше разом із Володимиром Винниченком стає заступником голови Ради – Михайла Грушевського, і також входить до її виконавчого комітету. Та невдовзі Єфремов переконується, що критикувати владу на сторінках газет легше, ніж розділяти  відповідальність за її рішення. Помірні автономістські погляди, народницькі, соціал-демократичні, з ідеалізацією народного волевиявлення не відповідають духу часу. А тому необхідність швидко робити державні заяви, у кожній з яких все сміливіше обстоювалися українські інтереси аж до повної незалежності, викликає в Єфремова недовіру. Зокрема, він наполягає, щоб з І Універсалу повикидали найгостріші місця. Після двох місяців на посаді секретаря з міжнаціональних справ Єфремов покінчує із державними посадами, залишившись, однак, у політиці як голова партії соціалістів-федералістів. Зі шпальт газет він активно висловлюється з приводу кожного нового уряду.
Від приходу радянської влади Єфремов нічого доброго і не очікує: «Нема жодного сумніву, що трохи-небагато мине часу, як ці люди зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації». Він не боїться публічно соромити червоного комісара Юрія Коцюбинського – сина видатного письменника – за влаштовану в Києві криваву лазню. Через це Єфремову доводиться близько року переховуватися від більшовиків за містом. Та він все одно не уник викликів до чекістів: Єфремова хочуть вислати з Радянської України, але він наполягає на тому, щоб залишитись. На запитання партчиновника Панаса Любченка, чи не бажає публіцист долучитися до оспівування режиму в пресі, той відповідає відмовою. Науковець іще не знає, що за кілька років відповідатиме на зовсім інші питання Любченка.
Не в змозі протистояти режимові ані як політик, ані як літератор, немолодий Єфремов заглиблюється в наукову діяльність. 1922 року він стає віце-президентом Української Академії наук. І знову опиняється у підпорядкуванні професора Грушевського – тепер вже президента Академії. Їхні стосунки дедалі погіршуються. Існує думка, що Єфремов не міг пробачити шефові політичні помилки, через які загублено було молоду українську державу. Крім того, Єфремова дратує надання посад в установі за протекцією парторганів, цензура, втручання комуністів в академічні справи. Грушевський у свою чергу підбурював проти свого заступника колег. У цей час Академію наук затягувано в політично-бюрократичні інтриги. Однак не конфлікт з Грушевським стає для Єфремова фатальним.
Учений не змовчав, коли у прорадянському львівському виданні навели наклеп на його роботу в Академії, і надіслав у цю газету листа-відповідь. Факт публікації за кордоном роздратував владу, вчинок автора офіційно засудили в УАН.
У цей же час Єфремов переживає черговий етап власної «шевченкіани»: він редагує перше академічне видання Тараса Шевченка. «Я думаю, що коли забудеться до останнього рядка все, що я написав і надрукував, то лишиться все ж оце видання Шевченка».  Та встигає підготувати лише перші два томи – листування та Кобзарів щоденник.
Власний «діаріуш» веде і сам Єфремов. Його першими сторонніми читачами стають… слідчі ГПУ-ДПУ.
Щоденник цей містив відверті коментарі автора щодо політики, життя і побуту в Радянській Україні. Як же разюче досвідчений погляд Єфремова відрізнявся від того, що гомоніли на шпальтах газет і в кінохроніці! Зокрема літературознавець звертає увагу на хвилю самогубств серед молодих більшовиків, на замовчуваний у суспільстві досвід насильства, пережитий чи не кожним у буремні роки визвольних змагань: «Од одного старого священика знаю, що на сповідь приходять комуністи і страшні розповідають речі… Сповідник довів до розстрілу свою мати і сестру». Щоденника виказав один з найближчих для Єфремова людей – його племінник Микола Павлушков. Він один знав місце схову. Зрозумівши це, академік сказав: «Микола для мене вмер».

 Підсудні «члени СВУ». Попереду – Сергій Єфремов

 .

Сергія Єфремова заарештували у липні 1929. «СВУ? Вперше чую», – так спочатку  відповідали обвинувачені, серед яких академіки, професори вузів, студенти, священики, редактори, письменники, правники. До шедевра ідеологічної містифікації – справи «Спілки визволення України» – не можна було причепитися, адже у документах не було зафіксовано жодного конкретного злочину обвинувачених! Як тут спростуєш, коли нема чого спростовувати? Сценарій цієї вакханалії розроблявся й обговорювався як у загальносоюзному ЦК, так і в республіканському. «Продюсував» виставу товариш Сталін: шифрограмами він підганяв процес по термінах. Кандидати в обвинувачених ретельно добиралися.

Сергій Єфремов і Онися Дурдуківська у санаторії Всеукраїнської академії наук. Київ, Лук’янівка, вересень 1923 року

Усе це нагадувало знамениту «справу Бейліса» – і режисування зі столиці, і абсурдні звинувачення, і фальшиві свідки. З тією лише різницею, що в СРСР вже не могло знайтися сміливців, які висловили свій протест, та й судили тут не присяжні.
Разом з Сергієм Єфремовим жертвою став і його рідний брат Петро, освітянин. Офіційна «роль» Єфремова була такою: нібито на початку 20-х він належав до підпільної організації  «Братерство української державності», а вже 1926 року очолив СВУ, разом з тим підживлюючи контр-революційну СУМ – Спілку української молоді, куди входив і його племінник, донощик Павлушков.
Парадокс СВУ полягав іще в тому, що організація з подібною абревіаторою і насправді існувала у Львові, але 15-ма роками раніше. Називалася вона Союз визволення України, і біля її керма стояли такі знаменитості українського політикуму, як Дмитро Донцов і Володимир Дорошенко. А проте жодних зв’язків між СВУ-Союзом і Єфремовим та «його» міфічним СВУ не було.
Протягом двох місяців арешту і допитів вчений не визнає своєї причетності до Спілки. Тоді слідчі змушують обирати: або зізнання і легкі вироки для всіх, або вони «заллють кров’ю так званих «свідомих українців» усю Україну». Чинять тиск й інакше: погрожують арештувати Онисю Дурдуківську – цивільну дружину Єфремова, до того ж сестру його товариша, також звинуваченого у «справі СВУ».
Тоді чоловік здається. Єфремов мусить використати силу свого слова на стоси «зізнань» і «описів» діяльності СВУ, які доповнять понад дві сотні томів судової справи: «А що мені писати? Якби мені дали прочитати свідчення тих, хто створив цю міфічну організацію, я би просто підтвердив…».
На допиті академік навіть зізнається, що до революції був масоном.
Відкритий судовий процес розпочинають у знакову для Єфремова і всього українства дату – 9 березня, день народження Шевченка. Для 45 обвинувачених у залі опери підготували 46 стільців – один завжди лишається вільним, ніби нагадуванням, що зайняти його може будь-хто. Головним громадським обвинувачем призначений Панас Любченко, той самий, який спокушав совість Єфремова кількома роками раніше.
Цей процес розколює українську інтелігенцію: частина розуміє, що «справа дута», що у ГПУ давно не було роботи, а інші охоче підтримують резолюцію осуду арештованих. Російські інтелігенти взагалі твердять фантастичне: «Змова Єфремова – справа рук поляків». Академіка зробили символом старої патріотичної інтелігенції, зробили з нього «червону ганчірку» для мас, а все вільнодумство наріклі «єфремівщиною». «Єфремівщина» – найганебніша характеристика 1929-30 років!
На сороковий день суду оголошують досить «м’які» вироки. До страти не засуджено нікого. Людмилі Старицькій-Черняхівській навіть дали термін умовно. Єфремову дісталася найвища міра – 10 років таборів.
Навіть на засланні Єфремов не може полишити роботи: складає словники до творів Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Котляревського, Гулака-Артемовського. З листів до Онисі Дурдуківської відомо, що у в’язниці академік хворіє, втрачає зір. За три місяці до завершення терміну ув’язнення, навесні 1939 року, Єфремов помирає у застінках сумнозвісного Володимирського централу. Лише через 50 років після смерті Єфремова та інших обвинувачених у «справі СВУ» реабілітовують за браком доказів. Тоді ж українство помалу повертає у свій культурний світ і його численну творчу спадщину.

Процес СВУ (Спілки Визволення України) почався на день народження Тараса Шевченка – 9 березня 1930 р. 

 

Юлія Кузнєцова