Олена Теліга: А за мною, молодою, ходять хлопці чередою

Важко повірити, але точної дати народження Олени Теліги дослідники досі не встановили. Метричних книг не збереглося, а сама вона за життя називала різні дати — від червня 1906 до червня 1907 року. Загал чомусь і досі сприймає Телігу традиційно-п’єдестально: як членкиню ОУН (М), редакторку часопису «Литаври», поетку, публіцистку і просто патріотку, розстріляну нацистами в Бабиному Яру. І за цими рядками, що їх можна знайти в будь-якому підручнику, зникає приваблива струнка шатенка з альтовим голосом, виразними устами, закотистим сміхом і живими карими очима, які вміли метати блискавки. Завжди ефектно вбрана й завжди приязна (хоча, за власною оцінкою, — не красуня), Лена Шовгенева-Теліга була однією з найчарівніших жінок українського емігрантського середовища Польщі та Чехо-Словаччини 20‑40‑х років. Молоді люди втрачали через неї голову — і вона охоче відповідала на флірт. Її чоловік мав миритись із цим і жив ніби в тіні дружини-зірки. Проте саме він був із нею в останні хвилини — у Бабиному Яру…

Стосунки Олени Теліги з чоловіками могли би стати непоганим сюжетом для жіночого роману в м’якій обкладинці, оформленому автентичними світлинами замість ілюстрацій (вона, до речі, страшенно любила фотографуватися, тож світлин збереглося чимало: Олена Теліга в соняшниках, Олена Теліга на канапі, Олена Теліга на річці тощо).
Незважаючи на те, що була одружена з кубанським інженером і бандуристом Михайлом Телігою, Лена не дуже обтяжувалася ланцюгами Гіменея. Ще у свій дівочий період закохана Лена писала обранцеві: «Любов свобідна, Михайлику… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І ви мені ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя!» Перша гаряча пристрасть до Михайлика, який розказував Лені про «козацькі степи і станиці» (та й взагалі, за однією з версій, українізував дівчину, котра розмовляла російською, жила в Петербурзі, а з Україною мала тільки те спільне, що батька — міністра уряду УНР), змінилась ус­відомленням того, що чоловіка вона любить, але не кохає. Можливо, кохання пригасили побуто­ві проблеми — працю­ючи землеміром, Ми­хайло Теліга за­­робляв мало, тож по­дружжя тривалий час мусило жити в глухому польському селі: перебивалися картоплею і яйцями, терпіли жахливі санітарні умови. Через це обоє часто хворіли. «Якби Толстой прожив тут кілька днів, — писала Олена, — то прокляв би свої ідеї зближення з народом». У Варшаві після еміграції було не краще: Телізі навіть доводилося працювати манекенницею в магазині, тобто годинами стовбичити перед кравцями в самій комбінації.
Почалися флірти. Як писав один із палких шанувальників Теліги Юрій Клиновий (син Василя Стефаника), Олена захоплювалася молодими людьми, а вони «і собі втрачали ум-розум». На сторінках часопису «Ілюстровані вісті», що виходив у Кракові в 1940‑1941 рр., навіть з’явилася карикатура, на якій поруч зі словами пісні «А за мною, молодою, ходять хлопці чередою» зобразили Олену Телігу у вигадливому капелюшку (а вона мала смак вибирати їх) і з задертим догори носом. Вона вела за собою череду хлопців, а ззаду плентався пес. Теліга страшенно образилася. Їй не сподобався капелюх, не сподобалась її фігура у виконанні художника Е. Козака, та Гординського — як він смів пустити пса?! На що Гординський відповів, що пса не пускав — той сам прибіг.
Так чи інакше, Михайло Теліга був змушений миритися з концепцією вільного кохання, виробленою його дружиною, хоча ревнував сильно, болісно, бо свою прекрасну Олену дуже любив. Наслідком цих неконтрольованих ревнощів стала відома поезія Теліги «Я руці, що била, не пробачу». Дехто зі знайомих подружжя вважав, що інтелектуально Михайло не доростав до Олени, тож конфлікти у пари виникали й на цьому тлі. Галина Лащенко (вона була дружкою на їхньому весіллі) дивувалась, як Олена могла собі обрати собі за чоловіка Телігу — таким він видавався їй нецікавим. Ще один соратник Олени за ОУН (звісно, закоханий у неї) Олег Штуль-Жданович писав, що Михайло свідомо відсувався на задній план, коли Олена стала визначною поеткою, але оточення дружини все ж «підтягнуло його». Проте всі мемуаристи сходяться на одному — Михайло кохав Олену дуже.
Вона нерідко спрямовувала критичне слово «проти міщанських буднів». Коли подружжя жило в Польщі, Олена багато листувалася, читала запоями, через що їй часом не вистачало часу на домашні справи, й у хаті стояв смітник. Зате вона захоплювалася стрілянням у ціль, (чоловік, до речі, дуже переживав, щоб вона, бува, когось не підстрелила). Байдужість до дому могла бути пов’язана і з тим, що Олена не могла мати дітей, хоча й дуже їх любила. Втім, вона вважала, що це на краще, бо такі жінки, як вона, не повинні ставати матерями, адже не здатні присвятити себе цілком вихованню.
Приятельок Теліга мала багато, подруг — ні. Нею захоплювалися чоловіки — тож жінки, природно, майже завжди її критикували. Та й саму Олену в жіночій дружбі, за її власними словами, відштовхувала заздрість, дріб’язковість і нестійкість. Винятком стала лише поетка Наталя Лівицька-Холодна, з якою у Варшаві в Теліги виникла «справжня, хороша і близька дружба», хоча й нетривала — на заваді став конфлікт між виданнями «Ми» і «Вісник», до яких вони належали. Свідченням тих стосунків лишилися листи та спогади Наталі. Олена ніжно називала приятельку «еротоманкою» і «гріховним Вампом», та ж писала: «Наша дружба з Леною була чимось небувалим і незрозумілим як для тих часів, так, тим більше, й для теперішніх. У наші часи, себто під кінець ХХ століття, при загальному упадку колишніх людських вартостей, така дружба двох жінок має іншу назву й інший характер. Тоді все було інакше. Ми обидві були дуже сантиментальні. І ця сантиментальність не знаходила притулку в серцях наших найближчих, а рвалась назовні і прагнула здійснити себе».
Мабуть, найбільшим захопленням Олени Теліги був Дмитро Донцов (їй — 27, йому — 50). Все починалося з ділового листування поетки-початківця до редактора часопису «Вісник». Ступінь близькості їх нині складно встановити, — стверджують сивочолі дослідники. «Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь, чи захоплення, чи не те, не друге й не третє, але це почуття є таке глибоке», — зізнавалася Теліга подрузі. Донцов називав Олену «милим створінням», в одному з листів дякував їй «за все», натякав на те, що щось інтимне («що хотів») «написав в залученім листі», радив того листа не давати читати приятелькам, а також цікавився: «Що Ваша «кара божа» (іспити моральности)?». Сам же казав, що чеснотливим бути не може, бо це нудно. Любовні переживання обох вихлюпнулися на папір: вона присвятила йому три вірші, й він, здається, в боргу не лишився, хоча ті ж таки сивочолі дослідники не до кінця впевнені, чи справді належав панові Донцову анонімний вірш «Без присвяти», надрукований у «Віснику». Втім, аргументів «за» більше:
…Жадних сензацій — не злякалась ти;
І в першу ж нашу ніч на самоті,
Ти келех без вагань перехилила
З солодкою отрутою на дні.
А проте, Донцов, мабуть, так сильно кохав Олену Телігу, що аж… не поїхав за своєю соратницею в Україну в небезпечному 1941‑му. Натомість у Київ до Олени приїхав її Михайлик, він і був із нею до кінця.
Зрештою, свій і чоловіків кінець поетка наблизила сама, відмовившись виїхати з Києва, коли загроза арешту в окупованому нацистами місті стала очевидною. Безкомпромісність Олени Теліги, патріотизм і наївний романтизм поставили криваву крапку в житті обох.

Наталя Левченко.