Мірча Еліаде: Два романи про одне кохання

Така історія цілком могла би зійти зі сторінок жіночого роману. А її авторкою могла би бути Даніела Стілл, Барбара Картленд чи Маргарет Мітчелл. Він – студент із Європи. Вона – юна красуня-індійка. Між ними спалахує кохання, про яке дізнається її батько і вчиняє страшний скандал. Він змушений повернутися на батьківщину. Вона виходить заміж за іншого. І лише через сорок років, коли юнак став відомим письменником, вони знову зустрічаються…

Шлях до слави

Героєм цієї історії про кохання є більш ніж реальна людина – Мірча Еліаде, відомий румунський письменник, історик релігій і дослідник міфології, автор близько тридцяти наукових, літературних та філософських праць про такі загадкові явища, як шаманізм, алхімія, йога тощо. Проте ще до того, як стати відомим вченим, Еліаде у себе на батьківщині, в Румунії, прославився як письменник.
А цю славу йому приніс твір “Майтреї”, який у 1933 р. на конкурсі неопублікованих романів здобув першу премію. За перемогою прийшов успіх у читачів: перший наклад публіка проковтнула за місяць, за ним другий, третій… Не пройшло й року, а вже було продано десять тисяч примірників роману. Двадцятишестирічний автор купався в славі – шанувальниці просили в нього автографи, а видавці пропонували вигідні контракти. Тоді мало хто з читачів здогадувався, що роман наполовину автобіографічний: в його основі лежать реальні події.
Успіх роману не був скороминущим. Твір витримав випробування часом – він був перекладений італійською, німецькою, іспанською, французькою, пізніше – англійською, російською та іншими мовами. Особливий успіх мав французький переклад 1950 року (під назвою “Бенгальські ночі”). Високо оцінив роман філософ Ґастон Башляр, який назвав цю книгу “міфологією чуттєвості”. У 1988 році, вже після смерті автора, на екрани вийшов французький фільм “Бенгальські ночі” за мотивами роману.

Роман перший

…А починалося все 1928 року в далекій Індії, куди Мірча Еліаде, щойно закінчивши Бухарестський університет, поїхав вивчати санскрит та індійську філософію. Він оселився в Калькутті, часто бував вдома у свого наукового керівника – всесвітньо відомого знавця індійської філософії професора Сурендранатха Дасґупти. Дасґупта любив свого талановитого учня, навіть дав йому індійське ім’я – Адіт’я Марічі. Через рік індійський вчений запропонував Мірчі переїхати мешкати до свого дому. Там молодий румунський студент познайомився з шістнадцятирічною дочкою професора, яку звали Майтреї. Вона виявилася красунею, до того ж обдарованою поеткою – її вірші хвалив сам Рабіндранат Таґор! Еліаде теж був тоді ставним, вродливим юнаком, чорнявим, із полум’ям у очах. У юних душах спалахнув вогонь кохання. Здавалося, вони були створені одне для одного – обоє молоді, гарні, талановиті… Та доля судила інакше. Коли професор Дасґупта, нащадок старовинного брахманського роду, здогадався про почуття, що виникли між його донькою та студентом-чужинцем, вибухнув страшний скандал. Колишнього улюбленця Мірчу було вигнано з професорського дому; він навіть був змушений залишити Калькутту. У розпачі юнак вирушив до Гімалаїв, де намагався заспокоїти роз’ятрену душу в тихій келії йогічного монастиря. Врешті-решт, Еліаде довелося повернутися до Румунії…
Здавалося б, калькуттська драма мала відійти назавжди в минуле. Проте сердечна рана не загоювалася, не залишала у спокої. І Еліаде взявся за перо – вирішив довірити наболіле паперові. Щоправда, він не став просто описувати пережите “як було”. І чим далі розвивалися події роману, тим більше вони відхилялися від реальних – брала своє могутня сила уяви майбутнього майстра «магічного реалізму». Головним героєм письменник зробив француза-будівельника, на ім’я Аллан; професор Дасґупта став інженером Нарендрою Сеном. Еліаде змінив також імена інших дійових осіб. Лише ім’я головної героїні – Майтреї – письменник змінити був не в силах: надто багато воно для нього значило. Це ім’я він виніс на обкладинку книги. Так народився роман “Майтреї”.

Роман другий

…Через двадцять років після описаних у романі подій компанія румунів, що мандрувала Європою, познайомилася зі шляхетною дамою, яка приїхала з Індії. Почувши її ім’я – Майтреї Деві – один із румунських мандрівників здивовано вигукнув: “Здається, я знаю, хто Ви!” Це дійсно була вона – та сама Майтреї, про яку писав Мірча Еліаде. На відміну від героїні роману, вона не збожеволіла і не стала коханкою зеленаря. Вона щасливо вийшла заміж, народила двох дітей, стала відомою на своїй батьківщині поетесою, філософинею, громадською діячкою.
Минуло ще двадцять років, поки вона змогла ознайомитись із романом – спеціально для неї друзі зробили переклад із французької. Роман справив на неї, схоже, суперечливе враження. Знову спалахнуло давнє почуття – 1972 року вона видала збірку віршів, присвячених Еліаде, під назвою “Адіт’я Марічі” (так, пам’ятаємо, називав коханого її батько, професор Дасґупта). Водночас її обурила надмірна відвертість деяких сцен і нестримність письменницької фантазії Еліаде, яку вона сприйняла як наклеп.
А наступного, 1973 року її запросили читати лекції до Чиказького університету, де тоді викладав Еліаде. Без попередження Майтреї завітала до кабінету вченого… Ми ніколи не дізнаємося, що відчували вони на зустрічі після сорокарічної розлуки, що сказали одне одному. Проте відомо, що Майтреї Деві вимагала від Еліаде, аби він не дозволяв видати свій роман в англійському перекладі. Дійсно, англійський переклад “Майтреї” вийшов лише 1994 року, коли ані автора, ані героїні твору вже не було в живих.
По поверненні до Індії Майтреї Деві сама написала книгу – ще один роман про ті ж самі події, про їхнє кохання. Він зветься “На ган’яте” – на санскриті це значить “Воно не вмирає”. Це слова взято з “Бгаґаватґіти”, зі строфи, яка стала епіграфом до роману. У ній йдеться про безсмертя духу. Але в назві книги “воно” – це, ясна річ, кохання. Роман одразу ж став бестселером в Індії; мало того, твір здобув престижну премію Сагіт’я Академі – Індійської літературної академії. На зустрічі з авторкою по всій великій країні збиралися тисячні аудиторії. Невдовзі з’явилися шанувальники і за межами Індії: роман було перекладено кількома європейськими мовами, й серед них румунською. Книга принесла авторці справжню славу – проте й новий біль, бо налаштувала проти неї всю її сім’ю і родичів: вони були обурені, що їхні сімейні справи раптом стали відомі мільйонам читачів – хоча Майтреї, як і Еліаде, також змінила імена своїх персонажів: Мірча Еліаде, наприклад, став Мірчею Евклідом, а головну героїню звати Амріта (амріта, як відомо, – еліксир безсмертя у давньоіндійській міфології). І тим не менш Майтреї писала: “Я вдячна Мірчі за те, що він став натхненням і причиною появи книги, яка значно змінила моє життя…”

Остання зустріч

Час минав. 1986 року завершив свій земний шлях Мірча Еліаде. Майтреї пережила його на чотири роки. Її останні літа були затьмарені ще одним ударом долі – вдова вченого, Крістінель Еліаде, дала дозвіл французькому режисерові Ніколя Клотцу на екранізацію “Бенгальських ночей” (“Майтреї”). Не виключено, що з боку румунської аристократки це була тонка помста суперниці: адже Крістінель добре знала, як Майтреї ставиться до роману. Фільм знімали у Калькутті, й Майтреї протестувала, як могла, – вона навіть позивала до суду, закидаючи авторам фільму звинувачення в образі індуїзму та… порнографії. Їй вдалося-таки добитися зміни імені головної героїні на Ґаятрі та заборони на показ фільму в Індії (хоча все-таки він був один раз там показаний – на кінофестивалі 1989 року). Варто зазначити, що зйомку “Бенгальських ночей” підтримав сам маестро Сатьяджіт Рей – всесвітньо визнаний кінорежисер. У головних ролях знялися Г’ю Ґрант і Супрія Патхак.
…Двоє великих – чоловік і жінка. Рідко коли в історії доля єднала таких людей. І зовсім рідко трапляється, щоби їх кохання породило дві визначні книги. Вони зустрілися втретє – вже після смерті. 1994 року видавництво Чиказького університету видало двотомником романи Мірча Еліаде “Майтреї” (“Бенгальські ночі” в англійському перекладі) та Майтреї Деві “Воно не вмирає”. Віднині вони – Мірча і Майтреї – будуть навіки разом. На книжковій полиці…

Сергій Капранов.