Григорій Варсава Сковорода – неформал епохи бароко

Навряд чи можна було краще пропіарити українських поетів і письменників, ніж це зробив Юрій Андрухович у верлібрі “The Bad Company”. Якщо пам’ятаєте, вірш починається словами: «Грицько, як усі тенори, педераст». Багато хто сприйняв цю репліку як обурливе блюзнірство над «філософом-мислителем європейського масштабу», дехто ж зрозумів, у чому сіль, і добряче посміявся. Бачте, останні кільканадцять років ми дуже переживаємо, що Шевченка, Франка й Лесю Українку затаврували «постійними епітетами» на зразок «кобзаря», «каменяра» й «доньки Прометея», натомість лишили Сковороді його епітет нужденного «любомудра» й «перворозума» із німбом над головою. Хтозна, може, саме через ці епітети Сковороду так і не читають поза межами академічних видань. А прочитати його варто, повірте, бо ж насправді Григорій Варсава, як він себе називав, не такий далекий від нас, як то могло б здаватися. Втім, як і саме грайливе бароко від близького нам постмодерного стану.

Перший портрет на «іконостасі»
Григорій Сковорода був і лишається загадкою. Про нього написано десятки, якщо не сотні наукових праць, проте всі вони більшою чи меншою мірою є здогадками, припущеннями, а подекуди й відвертими вигадками. Першим офіційним «канонізатором» Сковороди став його друг і учень Михайло Ковалинський. Це завдяки йому ми бачимо Григорія Савича в образі святого: «одягався просто», не їв м’яса й риби, спав по чотири години, вставав на зорі, «завжди веселий і бадьорий, цнотливий, усім задоволений, добродушний», відвідував хворих, «втішав печальних», «ділив останнє з неімущими»… Деякі слова ніби для того й написано, щоб видушити скупу читацьку сльозу: «І добра, і погана слава поширилась про нього по всій Україні, Малоросії й далі. Численні хулили його, деякі хвалили, всі хотіли його бачити, можливо, лиш за дивацтво й незвичний спосіб його життя, небагато ж знали його таким, яким він справді був внутрішньо». Направду, ніхто цього й не дізнається. Бо й те, що пише Ковалинський, є лише спробою віддати належну шану наставникові. Перша біографія багато чого замовчує, багато чого прикрашає, а багато про що вона й не могла знати, адже навіть найщиріші друзі розповідають одне одному далеко не все, особливо тоді, коли між ними величезна різниця у віці.

 

Вічні студенти не печаляться
Сковороду можна назвати більш ніж дивною людиною. Один із тих, хто досліджував його життя й творчість, якось написав, що «так жити й філософствувати може перший-ліпший бомж», якщо, звісно, до бомжів зарахувати низку філософів, починаючи з Діогена. Грицько народився в сім’ї козака й панночки, любив народні побрехеньки, гарно співав, а дванадцятирічним хлопцем уступив до Києво-Могилянської академії. Навряд чи юнак тільки те й робив, що сидів за книжками – надто багатим і цікавим було життя братчиків, надто веселим і різноманітним було життя людей бароко. Чи не тоді він вперше вигукнув: «Печале, прощай!»? Звичайно, важко сумувати, коли в тебе життя, як у гоголівського Хоми Брута. Тільки відьом Григорій обходив десятими дорогами, адже «не буде проттю ситий дух».
Григорій навчався з перервами. Першого разу його у складі хору забрали до Петербургу, після чого він нібито ще повернувся в Академію, щоб вивчитися богослов’ю. Але потім, як свідчать розвідки багатьох учених, Григорій покинув свою альма матер назавжди. Можливо, то й на краще. Деякі критики переконані, що Київська академія була занадто схоластичною й традиційною, губила молоді й свіжі таланти й, за словами П. Куліша, ніколи не дала жодного поета. Навіть Сковороду Куліш називає «жертвою тупої шкільної науки старого часу». Що ж, хтозна, чи мали б ми того «любомудра» європейського масштабу, якби він лишився в Києві й пішов у монахи «помножувати неотесане стовпотворіння»?             Філософ, якого ми знаємо з «Алфавіту» й «Наркісса», поет із «Саду божественних пісень» міг народитися тільки в мандрах. Крім того, в XVI-XVII століттях і навіть трохи на початку XVIIІ століття «роль» мандрівного вчителя, як і мандрівного філософа, вважалася досить популярною. От тільки що гнало вже далеко немолодого Григорія в мандри? Певно що не ковбаси й пироги, як багатьох школярів і братчиків. Можливо, якась примарна істина, що мала чекати людину бароко в кінці мандрівки, а може, сама дорога вабила таких, як Сковорода… Спитайте людину, яка подорожує автостопом, навіщо вона це робить. Одна з можливих відповідей: «Хочу нових вражень». Думаю, вражень та знань шукав і наш філософ. Що не кажіть, а XVIII ст. так само можна назвати «інформаційною епохою», своєрідним виміром «пост-», де світ був величезною мережею (павутиною, лабіринтом?) знань.

 

Неформал середини XVIII століття

Дивак, мандрівний поет, письменник, філософ із нестандартними поглядами й, певне, кількаденною щетиною… Якби Сковороді одягти потерті джинси, він цілком міг би стати кумиром сучасної прогресивної молоді, можливо, навіть з честю носив би звання «контркультурника-неформала». Колись Юрій Андрухович навіть назвав Сковороду першим «українським гіпі»…
Як справжній філософ, Григорій Сковорода не терпів того, що ми сьогодні називаємо «гламуром». У стократ милішими для нього були глухі ліси й пасіка, аніж золоті царські палати. З царськими палатами окрема історія. Сковорода мав чудовий голос (щоправда, альт, а не тенор). Цариця ж, Єлизавет (як вона сама себе називала), обожнювала хоровий спів. Для своєї «інавгурації» вона захотіла мати величезний, найкращий в Росії хор, який одразу ж почали відбирати на «співочій Україні». Так Сковорода потрапив до Петербургу. Життя в царській столиці було новим і незвичним, а люди – старими знайомими з України. Хористи жили в розкошах, не обмежували себе в їжі й питві, отримували дуже солідну платню, хоча й віддячували за все це щоденними виснажливими репетиціями й суворою дисципліною. Та про яку дисципліну може бути мова, якщо придворну капелу Єлизавети називають «центром тодішнього п’янства й розпусти»?! Баси, баритони, тенори й альти пили по-чорному, адже одним із важливих пунктів «гонорару» були 5 відер горілки, які видавали кожному членові хору. Ми не знаємо, що робив зі своїми п’ятьма відрами Григорій, проте дуже скоро таке життя йому обридло й він з радістю ухопився за можливість повернутися в Україну.
Усе свідоме життя Сковорода жив за власними нормами. Наприклад, не їв м’яса й риби (за це наклепники прозвали його «маніхейським учнем»), не любив лицемірні «вищі» товариства (за це був називаний «мізантропом»). У шкільному курсі «християнської добронравності» (простіше кажучи, етики) наполягав передусім на тому, що людина повинна шукати Бога в собі, замість того, щоб вкотре втовкмачувати спудеям старі біблійні постулати… За такі вольності філософ поплатився місцем учителя в Харківському колегіумі, попросту був вигнаний «не з честю». Натомість радянські ідеологи охрестили Григорія Сковороду атеїстом… А він щиро вірив. І щонайдивніше, у Людину Сковорода вірив не менше, ніж у Бога.
Ще Сковорода любив ночами гуляти цвинтарем і дивувався, чому люди «збуджуються в уяві від померлих тіл». Справді, чому?

 

«…Всякому голову крутить свій дур»

Як годиться, у великого поета повинно бути велике кохання, обов’язково – нещасне. Шкода, але мушу вас розчарувати: ні в листах, ні у віршах ніхто не знайшов і натяку на любовний сюжет. Тільки в досить ранньому оповіданні І. Срезнєвського «Майоре, майоре!» є спроба «пришити» Сковороді «історію кохання», щоб усе було, «як у нормальних поетів». Йдеться про події 1765 року. Тоді Сковорода нібито довго гостював на Валківських хуторах, де познайомився з одним відставним майором і, закономірно, закохався в його дочку, Олену Павлівну. Щоправда, втік від неї заледве не з-під вінця (як бачите, навіть тут проявилася його «контркультурність»).
Справді, досить важко повірити, щоб людина, яка так відстоювала сімейні цінності, природні для людини, сама ніколи не знала подружнього життя. Михайло Ковалинський говорить, що «одруження, як не одобрюване природою, все ж не було приємним для його безжурного характеру». Крім того, філософ навчав, що будь-яка пристрасть є смертним гріхом, включно (навіть особливо!) з ласолюбством. Григорій Савович знайшов своє щастя в іншому: в сократівському «себепізнанні», у «спорідненій» учительській праці й у гармонії з природою. То ж він, певне, був цілком щасливою людиною, людиною, яка могла б жити в кожній з епох, якби епохи не були затісними для неї.

Ольга Купріян.