У Франції зупинили друк «Хрестоматії шахрайства», щоб включити туди оборудку з «газом Фірташа»

Обережно: загострення клептоманії

З десяток років тому західні ЗМІ в один голос стверджували: якби політико-управлінська верхівка України хоча б третину своїх зусиль, спрямованих на вигадування схем по розкраданню державного майна, скеровувала на модернізацію економіки та підвищення відповідальності держапарату, то в особі нашої країни світ мав би справу з надзвичайно потужним «східноєвропейським тигром». Але оскільки у представників тодішньої влади були, м’яко кажучи, дещо інші пріоритети, то блискучі перспективи України довелося відкласти на невизначений термін.

Точніше кажучи, пріоритети були настільки іншими, що західні аналітики взагалі дивувалися існуванню України як суверенної держави. Їх можна зрозуміти, якщо взяти до уваги особливості тодішньої приватизації держмайна: за підприємствами, які коштували сотні мільйонів доларів, закріплювали фіктивний статус банкротів, на підставі чого їх за безцінь віддавали представникам кількох наближених до влади кланів. Україна виявилася унікумом: окрім неї жодна інша держава, яка практикувала подібні приватизаційні «методи», не зуміла втримати свій суверенітет.

Особливим шиком у середовищі тодішніх прихватизаторів вважалося навіть не придбати підприємство за копійки, а зробити таке приватизаційне «обґрунтування», яке зобов’язувало державу «відшкодувати новому власнику збитки, пов’язані з утилізацією шкідливого виробництва і т.п.» Іншими словами, держава не лише віддавала своє майно, а й ще доплачувала тим, хто розкрадав її активи.

Подібний абсурд можливий лише за однієї умови – якщо державна влада повністю узурпована або поділена дуже обмеженим колом осіб, які без зайвих комплексів ставлять знак рівності між власними та державними інтересами, а суспільство не має можливості стати на заваді цій вакханалії цинічного злодійства.

У ті часи абсолютна більшість громадян цілком слушно сприймала «велику приватизацію» як національну трагедію. Тепер ситуація повторюється, але вже як відвертий фарс: державного майна практично не залишилося, тому «великі комбінатори» змушені вдаватися до все більш екзотичних шахрайських схем за принципом – чим більша брехня, тим більше шансів, що в неї повірять.

Окрім величини брехні вирішальне значення мають ще два фактори – контроль влади і ЗМІ. Лише за таких умов можна спробувати пограбувати держбюджет на $5 мільярдів, а на додаток ще й звинуватити уряд попередників у «некомпетентності», яка нібито й привела до таких  тяжких наслідків. Йдеться про програну Україною у Стокгольмському арбітражному суді справу за позовом компанії «РосУкрЕнерго».

Шахрайська пікантність ситуації полягає в тому, що як Україну, так і «РосУкрЕнерго» в даному разі представляють тісно пов’язані один з одним люди, які минулого року щедро профінансували прихід до влади Віктора Януковича, а нині сподіваються на відшкодування своїх затрат у будь-який спосіб. Схоже на те, що президент такі надії готовий виправдати за рахунок навмисно програного процесу в Стокгольмі.

Ці події справили настільки сильне враження на керівництво популярного французького видавництва, що те навіть призупинило підготовку до друку розрекламованої «Хрестоматії шахрайства» з метою доповнення її фактажу безпрецедентним українським прикладом. Видавництво не пошкодує, бо такому ефективному розкраданню казни позаздрять навіть найбільш досвідчені злодії.

Суть справи полягає ось у чому: після приходу до влади президента Януковича і нового уряду було змінено керівництво НАК «Нафтогаз України», яке відмовилося від послуг авторитетної юридичної фірми «Magisters», котра раніше успішно захищала інтереси України у Стокгольмському арбітражному суді за позовом компанії «РосУкрЕнерго».

Такий крок можна було б привітати, адже «Нафтогаз» нібито вирішив благородно заощадити державні кошти, вдаючись до послуг лише власної юридичної служби. Проблема в тому, що адвокати «Нафтобазу» в Стокгольмі не проронили на захист України ані слова. За таких обставин суддям не залишилося нічого, окрім винесення вердикту на користь «РосУкрЕнерго».

За результатами цього судового процесу один із суддів в коментарях акредитованим ЗМІ зазначив, що за 30-літню юридичну практику вперше мав справу з настільки дивним випадком, коли відповідач навіть не намагався спростувати аргументи позивача, а після програшу справи відмовився подавати апеляцію, хоча йдеться не про мізерну суму, а про мільярди доларів.

З цього приводу стародавня мудрість зауважила б: якби ми більше знали, то менш дивувалися б. Аби Стокгольмські судді знали, що позивач (власник «РосУкрЕнерго») та відповідач (голова правління «Нафтобазу» і міністр палива та енергетики України) є людьми з однієї бізнесової структури, то вони зрозуміли б логіку перебігу судового процесу саме за таким сценарієм. А якби шведські люди в мантіях хоча б приблизно уявляли, скільки ця бізнес-структура виділила коштів на президентську кампанію Януковича, то вони легко збагнули б, чому президент відмовився подавати апеляцію на рішення Стокгольмського арбітражного суду.

Припускаю, що шведська Феміда не обізнана з національними особливостями української політики, але ж пересічний українець на власні очі бачив фотокопію документу, яким Фірташ надав нинішньому міністру палива та енергетики Бойку право управляти та розпоряджатися всім рухомим і нерухомим майном «РосУкрЕнерго». Симптоматично, що цю інформацію ніхто навіть не намагається спростувати в судовому порядку.

Та попри таке викриття, Бойко продовжує влаштовувати театр одного актора: занепокоєним, але рішучим виглядом він дає інтерв’ю про небажання чи то неготовність української влади віддати «РосУкрЕнерго» газ або його доларовий еквівалент. Просто національний герой – та й годі! Але Героя України за такої влади Бойко при бажанні може отримати задарма, тому можете не сумніватися: через декілька днів чи тижнів наш епічний захисник національних інтересів розгублено розведе перед камерами руками, мовляв, ми чинили мужній супротив, але міжнародне право – річ серйозна, а Україна не може дозволити собі невдячну місію скласти компанію ізгоям на кшталт Північної Кореї чи Ірану. Тому – як би цього не хотілося – гроші «РосУкрЕнерго» доведеться все-таки віддати.

Зрештою, ця ситуація містить потенціал перетворення театру одного актора в театр кількох акторів: приміром, Бойко може розіграти з Фірташем комедію під назвою «мирова угода», за результатами якої Україна віддасть «РосУкрЕнерго» не $5,4 мільярдів, а $4 – 4,4 мільярди, що дасть змогу першому отримати приз «рятівника для України мільярда доларів», а другому – приміряти на себе німб святого, котрий робить гроші з повітря і віддає їх багатостраждальній Україні. Як сказав би в таких випадках поет, «бывали хуже времена, но не было времен подлее».

Щоправда, цим елегантним шахрайським комбінаціям можуть завадити оприлюднені Юлією Тимошенко документи, що засвідчують факт купівлі Україною в Росії тих 11 мільярдів кубометрів газу, на які претендує «РосУкрЕнерго» і які стали предметом позову в Стокгольмському арбітражному суді.

Навіть якщо поставити під сумнів юридичну бездоганність цього акту купівлі-продажу, все одно відповідачем за позовом має бути не Україна, а Україна разом із Росією. Але такий варіант вочевидь не влаштовує ні Януковича, ні Фірташа, ні Бойка, бо вони чудово розуміють, що перспективи обібрати північно-східного сусіда дуже неправдоподібні. Щодо Росії в даному разі цілком спрацьовує народна мудрість: де сядеш, там і злізеш.

Афера з грою в піддавки теперішньої влади структурі Фірташа зайшла так далеко, що важко уявити обставини, за яких її спустять на гальмах, не довівши до розв’язки. Та навіть якщо з якихось неймовірних причин цим клептоманам у даному разі не вдасться поживитися держбюджетом, можете не сумніватися: вони не облишать свої спроби заробити (точніше вкрасти) швидко і багато.

Їх може надихнути досвід шахрайства київської влади, яка за підтримки фракції Партії регіонів спочатку виділила десятки мільйонів гривень на запуск швидкісного трамваю до Борщагівки, а згодом з’ясувалося, що отриманих коштів не вистачає навіть на половину шляху. За кадром чомусь опинилося найцікавіше: хто складав кошторис і як освоювались кошти?

Зрештою, навіть знання відповідей на ці інтригуючі запитання не допоможуть мешканцям Борщагівки, які щодня сушать собі голову сакраментальним: як добратися до центру міста? Щоправда, нещодавно їм стало настільки легше, що вони аж перехрестилися: з’ясувалося, що рейки для колій швидкісного трамваю – промисловий брак, і якби розрекламоване диво техніки вже здали в експлуатацію, то кожен уже кілька сотень разів встиг би зіграти в російську рулетку і багатьом не поталанило б…

Втім, припускаю, що рівень аферизму київської влади здасться центральній владі занадто дрібним. Тоді можна вдатися до послуг історії: там завжди є приклади на будь-який смак.

Наприклад, можна творчо застосувати спосіб розкрадання державної казни в перші роки радянської влади. Тоді для одних громадян існував режим жорсткої економії, згідно з яким конфіскації чи навіть розстрілу підлягали ті, хто приховав кілька колосків; інші ж громадяни – з числа більшовицьких небожителів – підписували контракти зі Швецією на будівництво тисячі паровозів. Обґрунтування доцільності такого рішення було бездоганним – комар носа не підточить. Та згодом на поверхню випливла одна «дрібничка»: не лише в Швеції, а й в усій Скандинавії не існує підприємства з виготовлення паровозів.

Попри критику на адресу теперішньої влади, в чомусь її представників можна якщо не підтримати, то, принаймні, зрозуміти: адже кинути себе у вир якоїсь шахрайської авантюри значно цікавіше, ніж не допускати підвищення заборгованості з виплат зарплати, здійснювати модернізацію «лежачих» підприємств та намагатися вдихнути життя міста і селища навіть в електоральному форпості – на Донбасі.

Цікаво, що мав на увазі Азаров, коли нещодавно повторив фразу Сталіна про те, що жити стало краще, жити стало веселіше? Кому стало краще і веселіше?

Зореслав Самчук. УНІАН