Грузинський письменник: “Росія постійно живе в одному столітті”

*Книжка про захоплення пасажирського лайнера групою молодих грузинів вийшла українською у “Клубі сімейного дозвілля”. Роман 48-річного Дато Турашвілі “Покоління джинс. Втекти з СРСР” описує події листопада 1983-го. Шестеро озброєних чоловіків і жінка вимагали пілотів літака Тбілісі — Батумі летіти до Туреччини, щоб вирватися з СРСР. Екіпаж повернув його до Тбілісі. Лайнер звільнив спецназ. Двоє захоплювачів загинули, чотирьох засудили до смертної кари. Жінка отримала 13 років в’язниці. Автор представив книжку на Львівському форумі видавців 12 вересня.

 

Пам’ятаєте свої перші джинси?

— Звісно. До того бабуся розказувала, що джинси продають у Львові на місцевій “толкучці”. Тому тоді Львів став для мене містом свободи. У Грузії вони коштували надзвичайно дорого. Їх продавали євреї. А ще можна було дістати в портових містах. Перші джинси батько привіз мені з відрядження до Москви. Якось у сьомому класі я вдягнув їх до школи замість форми. І доки ніхто не бачив, вийшов із дому. Директор школи викликав батьків, наказав зняти штани.

 

У який момент зрозуміли, що Радянський Союз — це недобре?

— Постійно ставив запитання вчителям. Почав здогадуватися, що щось не те. Бо по телевізору показують одне, а на кухні родина говорить про інше. Перший протест проти радянської влади я організував у 12 років. За статтю до дитячої газети мене нагородили путівкою в Артек. У таборі були не лише діти з Радянського Союзу. Всі розмовляли своєю мовою. А нашій вожатій чомусь не подобалося, що ми говоримо грузинською. Почала забороняти це. Ми на знак протесту оголосили голодування. Вожата розізлилася і настукала на мене директорові табору. Потім написали листа батькам, що я погано поводжуся. Вигнати мене не могли, бо літак прилітав раз на місяць.

 

Перше відчуття свободи з падінням Союзу пам’ятаєте?

— До мене свобода прийшла до його розвалу. Ми були студентами. Недалеко від Тбілісі є монастир із містом у печерах і середньовічними фресками. Поряд був полігон радянської армії. Звідти стріляли по тому древньому комплексу й перетворили його на руїни. Ми організували протест перед будівлею університету. Я виліз на підвищення й виголосив свою першу промову, що росіяни знищують нашу культуру й історію. Нас було мало. Більшість — кадебісти у цивільному. Кожен мітинг нас ставало все більше. Мене водили на допити. Влада ж постійно годувала обіцянками, що приберуть з того місця полігон. Батьки говорили: ви нічого не доб’єтеся. По вас стрілятимуть, як і по нас, коли ми виходили на вулиці 1956-го (під час масових мітингів у Грузії після викриття культу Сталіна Микитою Хрущовим загинули 22 людини. — “ГПУ”). Ми думали: “Як? На вулиці майже ХХІ століття. Хто в такі часи стрілятиме по живих людях?”. Були наївними. Для Росії не має значення, яке століття. Вона постійно живе в одному.

Gazeta.ua

Купити цю книжку.