Поетеса Анна Малігон: “Спілка письменників нагадує “Титанік”

*Поетеса 30-річна Анна Малігон пише третій прозовий роман – “Бурштиновий апостол”. Над твором працює тривалий час. Каже, що закінчити його не дає особисте життя, бо відволікає. З римованої поезії, за яку Анну хвалять критики, поетеса перейшла на верлібри.

 

– Такий зараз психічний стан, що хочеться говорити. Не можу говорити в риму. Важко сидіти і прикрашати думки, вводити їх в рамки. Верлібри – це моя потреба в сповідальності. Я їх ніде не виставляю, пишу і відкладаю. Але найбільша робота – новий роман, який пишу вже давно – “Бурштиновий апостол”. Головний герой займається нелегальним видобуванням бурштину в Україні, зробив на цьому великий бізнес. Досліждую, наскільки ця людина відчуває чесність перед собою. Можливо, ще передумаю назву. Не гарантую, що цей роман побачить світ. У мене просто мета – його дописати, і хай він буде.

 

– Чому ти перейшла до прози?

Я все життя пишу і поезію, і прозу. Просто я прозу нікому не показувала раніше. Моя проблема велика в тому, що окрім того, що пишу, я ще й живу. Закоханості відволікають поки що. Постійно думаю, що це мине, я от засяду і буду працювать. Цинізму побільше треба. У мене досвіду достатньо. Я писати хочу, але навіть проти моєї волі нові досвіди падають на голову. В письменницькому середовищі романи – часта штука. Без цього ніяк. Людині потрібні емоції, щоб писати. Це той складник, який закодовує твір на успіх.

 

– Проза комерційно вигідніша?

Як і у всі часи, читають більше прози. Масовий читач шукає любовну або пригодницьку прозу. І ще чомусь люди люблять, коли пишуть про хвороби. Я не знаю, чому в них потреба про це читати. Найбільш успішні книжки – про героїв, у яких щось не так. Поезія не йде. Хорошої поезії у нас багато. Але люди звикли купувати те, про що вони уже десь чули. Популярність поезії впирається тільки в піар.

 

– Письменницька тусівка корисна для творчості?

Я раніше дуже їх любила. А зараз люблю зустрічатися в колі 5 друзів, які мене не напружують. З якими я хочу відкриватися. Любко Дереш не любить тусівок. Дав інтерв’ю, автограф і поїхав. Його не можна зловити. Сергій Жадан завжди оточений шлейфом прихильників. А я просто не люблю людей, які мене тягнуть вниз. Після них голова болить.

 

*

Придбати книгу.

 

– Наскільки Спілка Письменників ще жива?

Спілка письменників десь приблизно в такому стані, як був “Титанік”, коли врізався в айсберг, але ще не потонув. Балансує. У Спілці письменників найбільше мені подобається будівля на Банковій. У цій садибі красивій я для журнала “Forbes” фотографувалася, коли в Спілці працювала. Ми з ними готували інтерв’ю. Подзвонили, кажуть: “Для зйомки ми виїжджаємо у власні офіси героїв публікацій”. У них на сторінках в основному бізнесмени. А тут – письменник. Запитують: є у вас власний офіс, щоб зробити фотосесію? Я примовкла. На зйомну квартиру ж не запрошу. Пожартувала: “Є у мене офіс на Банковій”. У спілці є красива величезна зала, з бароковою ліпниною. Поки усі спілчани були десь на нараді, я завела фотографа у цю залу. Він 40 хвилин мене фотографував, попереставляв усі старі стільці, які роками не чіпали, а я все позираю на двері. Коли ми виходили, спілчани саме спускалися з наради. Ми встигли.

 

– Героїня твого роману “Навчи її робити це” боїться літати. Чого боїшся ти?

Трьох речей: темряви, самотності і втрати глузду. Тому я сплю з чоловіком.

Gazeta.ua