Оксана Забужко: Діалог з Царьовим – це унеможливлення діалогу

*Оксана Забужко розмірковувала про драчку монологів у сучасному суспільстві і яка бізнес-філософія увійшла в українця в ужиток.

Gаzeta.ua записала найцікавіші думки письменниці на Книжковому Арсеналі під час вечору “Монолог за келихом червоного сухого” від Meridian Czernowitz.

У мене алергія на слово монолог. При тому що я на позір, як всі так звані селебріті, — монологічна людина. Це зворотна сторона популярності. Так само кожна професія має свої деформації. Після перших п’ятисот даних інтерв’ю ти звикаєш усюди говорити в режимі розлогих відповідей на питання, в режимі монологів.

Монологізм – дуже серйозна хвороба сучасної культури. І сучасної цивілізації в цілому. Ми живемо в постійному режимі перебиваючих один одного монологів. Оце постійне перекрикування монологів, тоді як культура — це завжди за визначенням діалог. Це зіткнення двох різних я, котрі обмінюються собою на взаєм. Діалог — це відповідальне штука, без якого суспільство не може прогресувати.

Діалог — це безкорисливий інтерес до іншого. І передбачає домовленність про однакове послуговування словами у тому самому значенні. Вони мають спільну мовну ауру.

Ти говориш палітра, а на другому кінці чують “поллітра”. Це дискомунікації і недомовленності. Тоді як насправді без спроби почути одне одного не викришеться ніколи оте третє, нове — з котрого з’являють книжки, проекти, фестивалі, картини і так далі.

Я дуже люблю “З мапи книг і людей”. Вона мені справді дорога. До того як мені запропонували її видати, у мене кілька років крутився цей заголовок, вичитаний у Генрі Міллера рядок. В одному з оповідань він ділився мрією — коли буде багато грошей купить дім з голоими стінами. Дві стіни в окремій кімнаті одна навпроти одної розмалює мапою. Одна показуватиме історію друзів, а інша — історію книжок у його житті.

Кожна книжка — не монолог. Вона результат зустрічі, полілогу, при всій позірності монологічності автора. Листування з Шевельовим — це діалог апріорі. Це співгра, співдія. Мої коментарі уже написані через 10 років — це уже трохи інша я, ніж те самовпевнене, енергійне дівчисько, з яким був запізнався і якого ліпив та накачував педагогічно з сократичною ненав’язливістю Шевельов. Цей ефект живого спілквання я хотіла відтворити і передати. “Музей покинутих секретів” – це також три наративні потоки, хоч і сприймається як монолог. Там є три оповідачі, три греої. Робота письменника полягає в тому, щоб зрозуміти кожного з різним ступенем заглибленості.

Останні сім років увійшла в ужиток фраза російського бізнесу “Я вас услышал”.Мене вдряпнуло на цьому “я вас услышал”. Ця фраза недалека від формули “все, що ви скажете, може бути використано проти вас. Так слухає слідчий на допиті. Так слухають, коли хочуть не зрозуміти твою позицію і твою точку зору і твою інакшість. Так слухають, щоб видзьобати по ходу з твоєї мови інформацію, якою можна буде скористатися для укріплення власної позиції. Поюзати як кажуть. Це формула і філософія юзера. Тут немає отої людської безкорисливості спілкування. Це таж сама імітація діалогів на екранах. Умовно кажучи “діалог з Царьовим”. Це унеможливлення діалогу. Тобто далі йдуть лише умовні словесні навкулачки і “входить беркут” – метафорично це значить, що немає про що говорити — діалог помер. Ось це є радянська спадщина — суцільний монолог. Стань таким як я або умри. Це є тоталітарна культура. Ми з цим щодня стикаємося.

Gazeta.ua