Польський письменник Вітольд Шабловський на півроку влаштував у квартирі комуністичну Польщу

shabПівроку жив у комуністичній Польщі 33-річний журналіст Вітольд Шабловський з дружиною Ізабелою та донькою. Орендували квартиру, де нічого не змінилося від 1980-го року. Вимкнули Інтернет, мобільні телефони, носили одяг своїх батьків. Про експеримент подружжя написало книжку “Наша мала ПРН”. Український переклад презентували на Форумі видавців у Львові. Його зробив письменник Андрій Бондар.

“Ми почали провокувати. Наприклад, провідували друзів без попередження, – розповідає Шабловський. – Помітили з дружиною, що останні роки ніхто ще не прийшов у гості, не попередивши. У такий спосіб ми зайшли до кількадесяти наших друзів. Це виглядало жахливо. Більшість були ображені і незадоволені. Майже кожному ми зашкодили у справах – хтось поспішав на пілатес, хтось грав у теніс або віз дитину на англійську. Кілька разів просто не відкривали. Хоча було очевидно, що вдома хтось є”.

Для писання Вітольд на блошиному ринку купив друкарську машинку.

“У комп’ютері роблю п’ять тисяч поправок, чого не зробиш на машинці. Надрукувати одну сторінку займало півдня. Почав писати від руки. Мені на електронну пошту надсилали листи з цікавими пропозиціями, але я не відповідав. Хтось образився, хтось подумав, що я звичайний хам. Важко складалося з харчуванням. Ми харчувалися згідно із статистикою за ті роки, де родина мала з’їдати 800 грам картоплі на день. Дочка не любить, жінка не хоче, усе лишалося мені. Після ПНРу я був як шафа, набрав 12 кілограмів. Потім довелося худнути”.

У Польщі книжка з’явилася того року. Була написана за кілька місяців після експерименту.

“Все почалося з Куби. “Газета Виборча”, де працюю, сім років тому вислала мене на Кубу у відрядження. Тоді Фідель Касторо отримав серйозний крововилив. Усі говорили, або він живе, або помре за два-три дні. Я не був упевнений, що мене, журналіста з Європи, туди пустять. Тому прикинувся туристом. Купив собі величезне сомбреро, гавайську сорочку. А самі з фотографом сиділи і чекали, коли Фідель помре. Та він усе не помирав. Аби щось привести з відрядження ми орендували маленький пежо. Об’їхали колом усю Кубу. Заїхали до місць, де Кастро народився, де починав революцію. У маленьких селах не мали комп’ютерів, жили у злиднях. Але кругом була велика світлиця з телевізором. Вечорами усі люди збиралися тут ній – діти грали у футбол, дорослі в карти, якась жінка вигулювала свиню на повідку, а сама тим часом базікала з подругами. Усі, старі і молоді, сходилися в одному місці. Ми з фотографом подумали – та це ж, як у нашому дитинстві. Тоді я усвідомив, що ми цей чудовий момент загубили. Задумався написати книжку не лише про те, скільки ми здобули в капіталізмі, але і скільки згубили”.
Gazeta.ua