Вийшла книжка про особові імена в українсько-словацькій міжмовній комунікації

У видавництві «Ґражда» щойно вийшла з друку праця відомих науковців проф. Любомира Белея та Марії Чіжмарової «Особові імена в українсько-словацькій міжмовній комунікації: Українсько-словацький та словацько-український словники особових імен». Книга рекомендована до друку Науковою радою НДІ україністики імені М. Мольнара та «Словацькими мовознавчими студіями» (Vega MŠVVaŠ SR a SAV).

 

У пропонованому виданні, окрім власне словникової частини (українсько-словацький словник особових імен та словацько-український словник особових імен), розглянуто окремі аспекти специфіки пропріальної лексики, що мають, на думку авторів, визначальний вплив при їх передачі засобами чужої мови.

Україна та Словацька Республіка стали незалежними лише на початку 90-х рр. ХХ ст. Незалежність України та Словаччини стала гарантом набуття мовами державотворних народів – української та, відповідно, словацької – статусу державної мови, що в свою чергу зробило їх повноправними суб’єктами міжнародної комунікації. Зрозуміло, що підвищення статусу української мови в Україні та словацької в Словаччині вимагало та вимагає розв’язання низки проблем, які досі перешкоджають державним мовам молодих демократичних держав гармонізувати рівноправну міжмовну комунікацію як на рівні мультинаціонального – українського та словацького – громадянського суспільства, так і на рівні міждержавних контактів.

З-поміж таких проблем особливою актуальністю вирізняється неврегульованість передачі українських та словацьких власних назв, зокрема антропонімів, засобами чужих мов. Досі ця проблема залишається поверхово вивченою як на теоретичному рівні, так і слабо опрацьованою у прикладній площині. Чинні «Український правопис» та «Pravidlá slovenského pravopisu» приділяють цій надзвичайно важливій та непростій проблемі дуже мало уваги. На практиці брак теоретичних студій та прикладних розробок, що регламентували б передачу української та словацької пропріальної лексики засобами чужих мов, намагаються компенсували покликаннями на традицію.

Звичайно, як українська, так і словацька мови мають багаті і тривалі літературномовні традиції. Щоправда, всяка традиція, зокрема при передачі онімів чужими мовами, через свою аморфність та необов’язковість не може прирівнюватися із кодифікованістю як неодмінною ознакою модерної літературної мови. До того ж традиції в умовах бездержавного функціонування літературної мови часто формувалися не на питомому національному досвіді міжмовної комунікації (в умовах бездержавного існування він був дуже обмеженим і зводився нерідко до приватного рівня), а під впливом правил і принципів мови панівної нації. Тому поширені традиції щодо передачі чужомовних онімів засобами української або словацької мов нерідко позначені деформаціями та впливами з попередньої, бездержавної епохи їх існування.

Усе це переконливо свідчить про гостру потребу вироблення чітких, належно вмотивованих принципів передачі чужомовної пропріальної лексики. Вироблення таких принципів має базуватися не на мінливій політичній доцільності, а на здобутках сучасної теоретичної ономастики, які допоможуть розв’язати цю складну проблему, максимально зважаючи на специфіку онома як мовної одиниці.

Окрім мотивів суто лінгвістичних (власне ономастичних), громадяни України та Словаччини як громадяни європейських демократичних, правових країн, послуговуючись українською та словацькою мовами, як рідною або державною, претендують на дотримання їх мовних прав і у сфері назовництва. Це означає, що при вживанні онімів, зокрема особових імен, у чужомовних текстах необхідно максимально точно, наскільки лиш дозволяє фономорфемна структура мови-реціпієнта, відтворювати його питому форму. Адже саме специфічна фономорфемна структура власної назви виступає основним експонентом її національної значущості. Уніфікація структури чужомовних онімів, надмірне «підганяння» її під норми чужої мови нівелює, зводить нанівець таку важливу функцію пропріа, як характеристичну.

Звичайно, мешканці, наприклад, Ужгорода чи Пряшева здавна (і змалку!) навчилися звертатися або називати своїх сусідів-словаків чи сусідів-ураїнців їх питомими іменами, які, однак, у мовленні зазнавали певної адаптації. Проте така адаптація, як правило, відбувалася в усному мовленні. В результаті такої стихійної адаптації форму чужомовних імен часто пристосовували лише до фономорфемної структури місцевих українських або, відповідно, словацьких говірок. Тоді як релевантні риси-маркери, що дозволяють ідентифікувати певне особове ім’я як українське чи, відповідно, словацьке залишалися без змін. Така традиційно-народна адаптація особових імен, як правило, не зважала на орфографічні аспекти вживання чужомовних імен, які стали такими важливими у модерному суспільстві.

Усвідомлюючи надзвичайну важливість та дотеперішню недооціненість специфіки пропріальної лексики, в т.ч. й особових імен, при передачі її засобами чужої мови, автори вважали за доцільне окреслити основні аспекти цієї проблеми – у вступній частині пропонованого видання. Тому, окрім власне словникової частини – українсько-словацький словник особових імен та словацько-український словник особових імен – ми розглянули окремі аспекти специфіки пропріальної лексики, що мають, на нашу думку, визначальний вплив при їх передачі засобами чужої мови.

У вступній частині пропонованого видання також подано основні правила відтворення специфічної фономорфемної структури українських та словацьких особових імен при передачі їх засобами словацької або, відповідно, української орфографії.