Остап Сливинський розказав, як видавці прописують антологію навчальним виданням і не узгоджують авторське право

Виявилося, що тернопільське видавництво “Навчальна книга – Богдан” 2011 року видало антологію “Червоне і чорне” – 2 томи з віршами 100 українських поетів і 100 українських поеток ХХ сторіччя. Поет Остап Сливинський заявив, що його тексти використали без його дозволу. А ще не дали жодного авторського примірника.

“Коли ми видавали антологію “Червоне і чорне”, думали, що робимо добру справу, – каже директор видавництва “Навчальна книга-Богдан” Богдан Будний. – Бо ні до, ні після ніхто не видавав книжки, де під однією палітуркою зібрано 200 українських поетів. Перед друком упорядник Борис Щавурський зв’язувався з усіма авторами, обговорював твори, які увійдуть до збірки. Зі Сливинським теж. Усіх все влаштовувало, всі дали згоду. Єдина, до кого не змогли додзвонитися – Богдана Матіяш. Але потім ми поговорили, і Богдана сказала, що інцидент вичерпано. Юридично ми поступили коректно – це навчальне видання. Почитайте книжку “Авторське право у видавничій справі”, наше видавництво її видало 2010 року. Там чітко прописані умови дотримання авторського права у навчальних виданнях. Але після виходу антології деякі автори “передумали” з не зрозумілих для мене причин. Відтоді я добре подумаю, перш ніж видавати антології української поезії. Бо завжди знайдеться хтось, хто зведе два роки твоєї роботи нанівець”.

“Це чистої води маніпуляція: будь-якого змісту і вмісту антологія прописується як “навчальне видання” і видавництво на законних підставах звільняється від необхідності узгоджувати авторське право, – зауважує Остап Сливинський. – Як і наскільки видання відповідає означенню “навчального”, і чи дійсно воно якось використовується в навчальному процесі – нікого не цікавить. Цікаво, що права на деякі вірші, що незаконно вміщені в антології “Червоне і чорне”, донедавна належали видавництву “Клуб Сімейного Дозвілля”. Зараз термін угоди вже закінчився, але на той час вона ще була дійсна. Я не спілкувався ні з керівниками, ні з персоналом видавництва – мені вистачило того одного разу, коли я мав “сміливість” попросити авторський примірник антології. До речі, я досі так його й не маю, як не маю і примірників жодного з томів перекладної антології (“Книга життя”, “Книга смерті”…), де незаконно використані мої переклади. З Борисом Щавурським я ніколи не спілкувався, крім одного разу, коли ще до видання перекладної антології він попросив мене вислати перелік поетів, яких я перекладав. Я задовольнив його прохання, і на тому наше спілкування закінчилося”.

Газета по-українськи