Оксана Забужко розказала, як спонсорувала збанкрутіле видавництво “Факт”

У Facebook “Країна” отримала анонімний лист: “Треба покопатися в біографіях Забужко і Фінкельштейна. Забужко – його родичка, і вони мили гроші “Факту” разом”. Ми зателефонували Оксані Стефанівні й запитали про родинні зв’язки з одним із колишніх співвласників “Факту”

– А чого зразу не з Путіним чи Бараком Обамою? – сміється письменниця.

– Якщо серйозно – я належу до кредиторів “Факту”. Тих кредиторів до біса. Їх, голубонько, пів-України.

У редакцію прийшов ще один чоловік. Він розповів, що позичив Вировому і Чистякову 800 тисяч гривень. Скаржиться, що писав вам листи, просив вплинути на видавців, а ви його листи пересилали Фінкельштейну.

– Уперше чую про такі листи. І не знаю, чого він писав їх мені. Але розумію, що скривджена людина може себе не тямити. Вони наробили дуже багато лиха і собі, і цілій купі людей. У мене 2004 року просили поборгувати їм гонорари. Відтоді прекрасно продавали мої книжки, за найприблизнішими підрахунками, в середньому на 120–150 тисяч доларів щороку. Мені не заплатили з того ні копійки. Казали: “Ми вам все віддамо, але почекайте”. Це було велике видавництво, і українська література йому об’єктивно дуже багато завдячує. Вони видавали з розмахом, на широку ногу сотні книжок щороку. Вся сучукрліт із цілою купою засвічених молодих імен – це, в першу чергу, – видавництво “Факт”. Воно випустило на ринок цілу гирилицю отих самих новоспечених “двотисячників”. Без “Факту” їх не було б. 2008-го вдарила криза по всій книговидавничій системі, яка й досі не може оклигати. У “Факту” була найкрихкіша в економічному відношенні позиція – постійні позички й перепозички – що зверху увірву, то внизу надточу. Вони тоді чекали на гроші від держави. Держава мала сплатити за уже виконаний проект і не сплатила. І вони почали бігати з шапкою, збирати кошти по всьому світі під неймовірні проценти. Можна сказати, що у “Факті” робили нові імена, але нашим коштом. А я себе можу вважати “мамою сучасної української літератури”. Не тільки “ідеологічно”, як авторка першого роману, який довів видавцям комерційну перспективність сучасної літератури – до 1996 року, коли вийшли “Польові дослідження з українського сексу”, в неї ніхто ще не вірив! А й цілком матеріально, як колись казали, “на всю глибину власної кишені”. Бо весь бенкет ішов насамперед за рахунок грошей, які вони заробляли на моїх книжках.

2009-го Фінкельштейн пішов із видавництва. З вами розрахувався?

– Ні. Зимою 2008–2009-го, коли все рухнуло і вперше прозвучало слово “банкрутство”, я кричала на Фінкельштейна: “Чому ви мені правди не казали?” А він: “Ну так думали – проскочимо”. У питаннях бізнесу я цілковито здалася на нього. Він завжди говорив: “Оно вам надо? ­Занимайтесь литературой”. А це ж золота мрія письменника – щоб хтось тебе звільнив од усіх житейських клопотів і дав займатись тільки літературою! Думаєте, я написала б “Музей покинутих секретів”, якби в цей час колупалася у фінансових справах свого видавця? Я поїхала за кордон на півроку роман ­дописувати, там іще цілих два розділи лишалося. “Да, Оксаночка, у нас все хорошо”. “У нас были проблемы, но мы их решили”. Востаннє з ним розмовляла влітку 2009-го. А коли повернулася в Україну, мені сказали, що Леонід Петрович у лікарні з інсультом. Відтоді я його не чула й не бачила. Чутки різні. Що він вчиться говорити, що ходить з паличкою по квартирі, що розбитий паралічем.

Вировий і Чистяков збільшили борги Фінкельштейна?

– Вони видали другий 20-тисячний наклад мого роману, на який взяли гроші у “Фонду-3000”, і який дуже справненько продали 2010 року. Мені за нього лишилися винні. Фінансових справ зі мною не обговорювали, але весь час ­доповідали: “Все добре, прекрасно продається”.Отже, ви “подарували” їм свої гонорари?– Кредитори видавництва “Факт” діляться на дві групи. ­Перша – народні депутати й бандити, які позичили під відсотки задля прибутку. Друга – інтелігенція. Не тільки моя мама, вчителька-пенсіонерка, яка віддала їм півтори тисячі доларів своїх заощаджень. Це – люди, які давали без відсотків по 10, 20 тисяч доларів. А після катастрофи махнули рукою і сказали: “Пропало – то пропало, що зробиш”.

Як-от Кіяновська?

– Кіяновська все-таки публічно про це говорить. А я знаю купу людей, які мовчать. Більшість не мають стосунку до літератури. Молоді япі, середній клас – просто давали гроші на підтримку українського книговидання. Люди, яким справді залежало, щоб була українська книжка: “Беріть, працюйте, заробите – оддасте”.

Якби це була піраміда, вони б утекли з грішми за кордон.

– Усі, хто п’ять років у курсі цієї справи, ставлять собі одне й те саме запитання: “Як могли начебто розумні люди так фантастично бездарно розпорядитися чужими грішми?” Там була суто ідеалістична мотивація, яка підкуповувала. Фінкельштейн хотів збудувати професійне, за європейськими стандартами видавництво. І справді його збудував, тільки на дуже ненадійній економічній основі. Наробив купу системних помилок, які з роками накопичувалися в арифметичній прогресії. Це – типова українська безтолковщина. У країні більшість жахливих речей робляться не зі злого умислу, а з елементарної дурості. Вони на тому не нажилися і палаців не покупували. Нічого, крім один – інсульту, а двоє інших – тюрми. Це була з економічної точки зору цілком інфантильна схема, розрахована на ризик, на “авось”, на “якось воно буде”. Постійно вони брали-віддавали, бо хтось приходив і вимагав грошей. Якусь частину коштів, узятих під безумні відсотки, віддали моїми грішми і грішми таких, як я. Розрахувалися з людьми, які присилали до них “братків” із битами. Я багато навчилася на цій історії…

Більше не будете допомагати видавцям?

– Буду, звичайно. Люди є люди. Просто група “бандити і народні депутати” “свойо атгрєблі” з процентами. Ті з них, які “нє атгрєблі”, сказали: “Я єво, суку, посажу”. ­А інтелігенція – хто не знає, що думати, хто каже: “Пропало – то пропало”. Фінкельштейн дуже любив книжку. Він – старий, ще з радянських часів, “книгочєй”. З головою у це пірнув. Любо-дорого було дивитися, як він 24 години на добу гарує, спілкується з авторами, з книгопродавцями, читає рукописи, гасає щасливий по презентаціях, а потім телефонує й захоплено ділиться враженнями. Людина горіла на роботі. Ну і згоріла. Мені його суб’єктивно, по-людському дуже шкода. Не знаю, чи він справді вчинив громадянське самогубство – “застидався, втік і сховався”, як його підозрюють. Чи це справді параліч, і чоловіка садонуло так, що він уже не підніметься. Але, якщо він справді втік, то не знаю, кому гірше – чи їм, чи йому.

Це якийсь стокгольмський синдром, коли жертва співчуває кривднику. Чого ж ви навчилися?

– Зрозуміла, як цей бардак працює і чому в країні – такий бардак. Шкодую не за втраченими грішми. Якби від початку знала, що бенкет за мої гроші, то замовляла б репертуар. Ми часто з Фінкельштейном говорили про ідеологію книжкового ринку. Я, наприклад, казала, що добре було б видати Драгоманова. Це ж ганьба, що один із найвидатніших мислителів, яким країна має пишатися, не представлений навіть тритомником політичних праць. Фінкельштейн заперечував, що це комерційно невигідно. Я собі нищечком бурчала: “Ну да, Драгоманов невигідний, а серія “Поза фокусом”, прости Господи, вигідна. Уся ця дітвацька фантастика, якої ­ніхто не купував, накладом від 3 до 5 тисяч – чисті видатки!” Але що вдієш, вирішує видавець, моє діло сторона. Якби мені одразу чесно сказали: “Пожертвуйте нам ці гроші”, я б озвучила список книжок, які треба видавати, бо вони сьогодні в країні конче необхідні.

Літератори у соцмережах пишуть, що “Спадщина-Інтеграл” додруковує “фактівські” книжки і продає їх.

– Вона торгує “фактівськими” книжками. На “Музей покинутих секретів” і “Польові дослідження” я підписала з ними контракт. 2011-го там перевидали мої “Польові дослідження”, а 2012-го двічі друкували “Музей покинутих секретів”. Один раз – із твердою обкладинкою, інший – у м’якій.

Чому підписали контракт із невідомим видавництвом, ­якщо є багато відомих і великих?

– Бо “Спадщина” була спробою Вирового і Чистякова врятувати інфраструктуру “Факту”, її мережу розповсюдження. Власник переконав мене тим, що він – юрист. І що він має хороших фахівців, які зможуть поставити видавничий бізнес на реальну правову основу. Це мене порадувало і підкупило після “Факту”, де взагалі ніякої документації не велося.

Якщо хтось продає “фактівські” книжки, вони б мали платити вам гонорар.

– У “Факті” станом на 2010 рік були рештки тиражу ­Notre Dame d’Ukraine і вибраних віршів “Друга спроба”, потім був Шевельов (2011-го у видавництві вийшло листування мовознавця, літературознавця Юрія Шевельова та Оксани Забужко. – “Країна”). Ці книжки вже давно випродані, а розрахунків ще чекаю.

З яким видавництвом тепер працюватимете?

– Розберемся якось. Структура книжкового ринку деформована. Дитячі видавництва розвиваються дуже динамічно, а от із сектором дорослої книжки, особливо після завалу “Факту”, серйозні проблеми. В мене є деякі амбіційні плани. Думаю, до кінця року ви про них дізнаєтеся.

Хочете відкрити власне видавництво?

– Це ви сказали, а не я, – сміється Оксана Забужко.

Джерело: <a href=”http://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_bilshist-zhahlivih-rechej-u-nashij-krajini-roblyatsya-ne-zi-zlogo-umislu-a-z-ele/502961″>Gazeta.ua</a>