Вийшла книга про українську Атлантиду на Балканах

Громадськість України дуже мало знає про гілку свого народу, частина якої понад 250 років тому переселилася з історичного Закарпаття, з тодішньої Мукачівської греко-католицької єпархії, отже також із Пряшівщини, що є частиною сучасної Східної Словаччини, на Балкани. Перші згадки про переселення русинів датуються 1746 роком. Тоді розпочалася мандрівка людей з «Горніці», себто з гірського краю Закарпаття на обезлюдненні землі між Дунаєм і Тисою – «на Дольніцу» в регіон Бачка, що є складовою автономного краю Воєводина в нинішній Сербії.

Нещодавно в цих краях кілька тижнів перебував відомий український журналіст з Ужгорода Олександр Гаврош. Він відвідав важливіші осередки русинів у Сербії – місто Нови Сад, містечка Вербас, Кула, Дюрдьов та села Руський Керестур, Коцура тощо. Результатом його подорожі до Сербії є 300-сторінкова книга під назвою «Блукаючий народ. Роман-подорож у часі і просторі» (Видавництво Нора-Друк, Київ 2012). На жаль, її тираж, як для українськомовного читача, мізерний – 1000 примірників.

Звільнивши остаточно південні рубежі імперії – терени сучасної Сербії – від турків, чиновники Австрійської імперії у Відні почали думати, як заселити родючі, але запущені землі новими трударями. До місцевих православних сербів було вирішено доселити католиків – німців та мадярів, словацьких протестантів та уніатів – русинів із Закарпаття. Щодо останніх, то умова для них була така: руські селяни мають бути вільними (не кріпаками) і греко-католицького віросповідання. Держава зобов’язалася виділити їм місце для забудови, надати земельні ділянки і звільнити їх на 6 років від податків.

Автор дуже цікаво розповідає про свої зустрічі з різними людьми найдавнішої української діаспори в Європі, яка за 250 років не тільки не розчинилася поміж своїми, значно могутнішими, сусідами, але й зберегла свою віру, національну свідомість і рідну говірку, що її 90 років тому навіть кодифіковано як літературну мову бачванських русинів-українців. Зробив це львівський греко-католицький священик Гавриїл Костельник, виходець із Руського Керестура, який вважав себе українцем.

Він зрозумів, що говірка його земляків у Воєводині надто віддалена від української мови. Щоб їх рятувати від сербізації, Костельник створив для «своїх» русинів окрему літературну мову, базовану на говірках, що їх вони привнесли зі собою з різних регіонів Закарпаття, зокрема – з Пряшівщини.

Притягальна сила книги Гавроша полягає в тому, що в ній автор
ненав’язливо пропонує читачу погляди багатьох провідних інтелектуалів воєводинських русинів, які самі себе називають руснаками, про виживання своєї національної меншини в Сербії, про своїх сусідів, про ставлення руснаків до України і навпаки.

При цьому Гаврош згадує і свого «нерозлучного супутника» – монографію місцевого професійного історика Янка Рамача «Руснаци у Южней Угорскей (1745 – 1918)», яку видано 2007 року. До речі, свою дисертацію Рамач захистив в Ужгородському національному університеті українською мовою. Чому керівництво Ужгородського університету не скористалося такою чудовою нагодою, щоб стати видавцем першої в Україні монографії про історію русинів Сербії, цього ніяк не второпати.

Український читач, котрий майже нічого не знає про історію української Атлантиди на Балканах, напевно ставитиме запитання, наприклад: що ж допомогло карпатським переселенцям у Сербії біля Дунаю зберегти свою національність серед чужих народів. Яким є їхнє майбутнє?

У чому значення створення для руснаків літературної мови і як оцінюють русинські інтелектуали у Воєводині спроби професора Магочія з Торонто створити четвертий східнослов’янський народ – русинів? І врешті, як цікавиться життям та літературою бачванських русинів Україна? Вони ж – її діти.

Автор книги надає можливість відповісти на такі запитання авторитетним представникам руснаків у Сербії. Якщо мова про минуле, то православні серби, серед яких поселилися русини-уніати, не довіряли вихідцям із регіону Карпат через їхню підпорядкованість Папі Римському. Місцевим католикам – німцям і мадярам – незрозумілим був східній обряд русинів, а словаки-євангелісти взагалі стояли осторонь. Таким чином, руснаки, завдяки своєму унікальному релігійному становищу – ні православні, ні римо-католики, ні протестанти – були захищені від змішування з іншими народами, стверджує ужгородський журналіст.

У мові воєводинських руснаків наявні елементи з кількох слов’янських мов, проте дійсний закордонний член Національної академії наук України, академік Юліян Тамаш стверджує, що «соціолінгвістично (історично, церковно, фольклорно) наша мова належить до українського кореня».

За матеріалами Радіо «Свобода»