Юрій Винничук: «Критик повинен дещо прочитати перш ніж висловлювати своє судження»

Письменник Юрій Винничук не згодний з критикою молодих літературознавців Ірини Славінської та Тетяни Трофименко, які нещодавно дали свою оцінку його романові «Танґо смерті». Ірина в огляді літературних новинок листопада на «Українській правді» закинула Винничуковому творінню надмір «бородатих анекдотів» про тодішні історичні реалії. Тетяна у статті «Танґо з присмаком дисонансу» поскаржилась на надмір бурлескної анекдотичності у творі: «Далеко не всі полюбляють жанр міських анекдотів; і навіть не тому, що забагато з цих анекдотів мають довжелезну бороду. Дисонанс виникає, бо після того, як автор довго й натхненно жартує, вигадуючи або відтворюючи кумедні ситуації, сприйняти перехід до серйозного тону дуже важко. Хоча це й не рідкість, коли блазень миттєво перетворюється на трагічного героя, але щось не спрацьовує у цьому тексті на рівні «вигадка-реальність».

У відповідь Юрій Винничук заявив. Що «бородаті анекдоти» у його романі — не що інше як історична правда, і не його вина, що вона усім відома.

«Зокрема про совєтських офіцерських дам, які в нічних сорочках ходили до театру. До чого тут бородатий анекдот, коли це факт?, – відгукується письменник на своїй сторінці у Facebook. – Весь Львів у 1939-41 гудів про це, це було у всіх на вустах. Чи міг я змусити своїх героїв говорити про щось інше? По війні цього вже не було, коли визволителі пройшли пів Європи і обтесалися. І ті батярські приколи – це теж не «бородатий анекдот», а їх було саме тоді створено».

Письменник вважає, що критика надто, аж до дрібниць, прискіплива до «Танґо».

«З моїм романом, як з «Патретом» Квітки-Основяненка. Кожен знаходить якийсь ґандж і хоче щось порадити. Навіщо сцена в бібліотеці? Навіщо Курков? Навіщо цей гумор? До того ж чорний. Це несерйозно. А має бути серйозно? Даруйте, не знав. Забагато деталей про львівський побут, поменше б цих «шпондерків і шинок». Закрадається підозра, що нащадки визволителів бдять і не пробачають. Один уже написав, що Винничук не може не писати про євреїв добре, бо сам семіт. Ну, це вже ми проходили. Тільки на Свободу наїдеш – жид. Та, гадаю, в жодного свободівця не знайдеться такий послужний список в ОУН і в УПА, як у моєї родини. Тому я спокійний».

Винничук переконує, що викладені в творі історичні реалії всі без винятку правдиві, а не вигадані.

«Я не відбігав від історичної правди. Якою б вона фантастичною не була. Наприклад втеча німецької охорони разом з євреями. А це факт. Курков був здивований, що євреї переховувалися і жили в каналізації. Він цього не знав. Я запевнив його, що і це не моя фантазія. Я так думаю, що критик повинен дещо прочитати перш ніж висловлювати своє судження».

Вочевидь, читачі пам’ятають любов Юрія Винничука до містифікацій. Через це письменник змушений переконувати їх у тому, що навіть очевидні наведені в романі факти — правдиві, а не cфантазовані.
Газета по-українськи