Письменник Володимир Кисельов роздавав друзям коньяк в обмін на самогон

«Це все дорослі вигадали про щасливе дитинство. Щоб їм було не так соромно. Є лише щаслива дорослість. А щасливого дитинства нема й бути не може. Запитайте будь-яку дитину». Так письменник Володимир Кисельов розпочав свій роман для підлітків «Дівчинка і птахоліт», що вийшов 1966-го. А в іншому – «Тільки для дівчат» – поділився: «Треба відповідати за тих, хто поруч. Не за все людство. Треба відповідати за Юльку. Але це єдиний спосіб допомогти всьому людству».

У його квартирі на столичній вул. Червоноармійській у 1960-х збиралися письменники, журналісти й дисиденти. Зокрема гостювали Віктор Некрасов, Анатолій Шевченко, Віталій Коротич, Микола Вінграновський. Ці зібрання публіцист і критик Михайло Слабошпицький, 65 років, називає «літературно-кулінарним салоном». Бо господар мав пристрасть – куховарити.

– Зустрічає вас у тенісці з папугами, крокодилами – щось явно капіталістичне, буржуазне та здалеку, – згадує Кисельова. – На шиї – фулярова хустка. Унизу те, що він називав шортами, а ми сміялися – що звичайні сімейки. Ви могли сказати, що його роман «Любов і картопля» чи «Дівчинка і птахоліт» вам не сподобався. Він це прощав – його твір ви могли критикувати. Але якщо ти казав, що його страва тобі не до смаку, – виганяв.

Готував качку по-ґасконськи, кролика по-ланґедокськи, фондю, знав національні кухні екзотичних країн.

– Письменник має бути видатним кулінаром, – повчав літераторів-початківців.

Просив Слабошпицького привозити самогон із Черкащини, звідки той родом, а письменника Анатолія Шевченка – з Кривого Рогу. Міняв на коньяк:

– Беріть цю хімію, цю отруту.

Самогони очищав від сивушних масел та робив свої фірмові настоянки.

– Настоював на всьому, там хіба крокодилів не було і зміючок, – усміхається Михайло Слабошпицький.

Типове застілля в Кисельових письменник Гелій Снєгірьов описав у документальному романі «Портрет, 66»: «Ты чувствуешь, что в этом доме дают? – Володимир Кисельов частує колегу. – А, не распробовал, подожди-подожди, не закусывай, после первой не закусывают, распробуй еще раз. Ну как? То-то, светик мой, такую сам царь-батюшка не всегда пивали-с. Ну, милый друг, ну какие корочки! Правильно, это вы верно изволили заметить, двойной перегонки, плюс, добавлю от себя, сударь, то, чего вы не заметили – со специальной очисткой с помощью бентонита и активированного угля. Зубровочка имеется, верно, зеленоватый оттенок от смородиновой почки, правильно, кориандр – вот, гад, всё знает! Да не лимонная корочка, болван, а лимонник, есть такое растение, из Сибири товарищ привез, вот зёрнышки, видишь?»

Якось Михайло Слабошпицький з Анатолієм Шевченком прийшли в гості до Кисельова. Під його будинком стояв автобус. У квартирі з господарем через перекладача спілкувалися нетверезі японські школярки. Виявилося, в Японії саме вийшов переклад «Дівчинки і птахольота» Кисельова. Із туристичною групою авторові передали сигнальний примірник.

– І він їм набрехав, що в українського народу випить – це священний обов’язок, як-от на Сході, – згадує Слабошпицький. – І вони бідні вихилили по 30 чи 50 грамів його настоянки. Як випили, то не могли йти донизу. Ми їх виводили, майже витягували.

Під час застіль у Володимира Кисельова, російськомовного українського письменника, говорили на найрізноманітніші теми. «Він вражав нас знаннями в найнесподіваніших сферах людської діяльності, – пише журналіст Григорій Кіпніс. – Знав, наприклад, тонкощі ковальського ремесла й секрети вирощування картоплі на Чернігівщині. Міг розібрати і зібрати будь-який пістолет, добре знав східних класиків та західноєвропейських романістів». Не оминали й «дисидентських» тем – про владу, Брежнєва.

– У родині панувала колосальна толерантність – до татар, до євреїв, до вірменів, до українського питання, – розповідає Михайло Слабошпицький. – Його син Льоня Кисельов розпочав як сильний російський поет. Але мав українську свідомість. Він пройшов еволюцію і за півроку перед смертю заговорив українською — блискучою, дуже чистою.

Для своїх творів Володимир Кисельов ніколи не «пробивав» рецензій та перекладів. Натомість завжди роздавав «домашні завдання» друзям-журналістам:

– От, є така молода поетеса, книжечку видала. То ти або в себе надрукуй відгук, або ще кудись напиши.

Gazeta.ua