Лесь Подерв’янський розсказав про нову виставу і про те, як у дитинстві товаришував з колишнім зеком

16 квітня відбудеться прем’єра вистави “Сни Васіліси Єгоровни” за творами Леся Подерв’янського. Про це художник й драматург розповів на своєму творчому ввечері, який відбувся в київському Будинку вчених.

“Зранку я варю каву своєму другу Андрію Крітенко й ми працюємо в мене вдома над майбутнім спектаклем, отримуємо справжнє задоволення. В першій нашій виставі “Павлік Морозов” не було практично слабих місць. Спектакль на доброму європейському рівні, з добрим акторським складом. Те, що більшість з них – не професіонали, так на це наш режисер каже, що професіоналізм українських акторів нічого не вартий – це напрацьовані штампи й не більше. Справжній добрий актор – це бути самим собою при цьому, якщо ти – особистість, нічого більше не треба на сцені, хіба що максимальна відвертість. Хто бачив виставу, пам’ятає двох чудових стриптизерш, які просто грали самі себе чесно, добре й гарно”, – розповів Подерв’янський.

В основі “Снів Васіліси Єгоровни” будуть 9 старих п’єс драматурга. Буде задіяна частина акторів з попереднього спектаклю.

“Частина тому, що на сцені цього разу буде значно менше людей. Знову буду сценографом. Під час роботи в театрі взагалі не звертаю уваги на свої авторські ремарки, в п’єсах для мене це лише літературний прийом. На виставі “Павлік Морозов” у нас за світло відповідали німці Себастьян Альфонс й Петер Мюлер – провідні німецькі художники, які працювали в Ла Скала у Віденській опері.

Цікаво, що української не знають, але з дійства на сцені все зрозуміли й були у захваті, але це театр, а не література. Бо перекласти мої п’єси, скажімо, англійською неймовірно важко. Перекладач має бути неймовірною людиною, яка володіє досконало українською й виріс в Бронксі чи іншому пролетарському районі, ще й досконало володіє мовою цих місць”, – пояснив художник.

Він вважає, що до 35 років кожен має прочитати все, що того варте.

“Я так зробив, тепер за що нове не візьмусь після двох сторінок книга летить у смітник. А от Гомера, Шевченка, Пушкіна, Фолкнера, Платонова, Шекспіра можу весь час перечитувати. Хоча напевно найбільше на мене вплинули дитячі поїздки в село на Полтавщину. Мене туди батьки закидали до дідуся й бабусі. Ніякого відношення вони до того села не мали, дід був затятий рибалка й винаймав там хату на річці Псел. Там був друг – колишній поліцай. Його звали Іван. Й моя бабуся не любила, коли я з ним спілкувався. Він відсидів у тюрмі й був абсолютно “конченою людиною”, п’яницею. Тому в колгоспі він займав найнижчий щабель в ієрархії: він був біля волів і коней, що мені було й треба. Часто напивався, й я замість нього запрягав цих волів й коней, купався в стихії його неоковирно художнього мату”, – згадав він.
Gazeta.ua