Розмір має значення


Люб’язна Солоха

В Українській Галактичній Службі не люблять сала.
Вважається, що ми не повинні мати слабкостей. Адже працівникам Служби доводиться працювати у різних країнах, на різних планетах та під різноманітними легендами, а любов до сала може виказати агента у найважливіший момент. Існує навіть спеціальна програма для відучування агентів від шкідливих звичок, але я ще не зустрічав жодного, на кого б вона подіяла.
А я сало люблю. Особливо якщо смалець з часником намастити на житній хліб, присолити та запити пивом. Чесно кажучи, це і є найвищим досягненням цивілізації, вищим за зорельоти, бластери та програвачі лазерних дисків. Чому я так кажу? А тому що хліб зі смальцем уже тисячі років не виходить з моди, і при цьому зовсім не міняється. Чого не скажеш про перелічені вище винаходи. Виходить, що сало є по-справжньому досконалим, чи не так?
Крім того сьогодні вихідний. Я не на службі, а тому сміливо намащую житню скоринку грубим шаром смальцю і замріяно дивлюся навпроти.
Бо навпроти сидить Соломинка. Це я її так назвав. Мама з татом записали Соломією, а коли хочеш лагідно звернутися, як воно буде? От і вигадав  Соломинка. Дуже затишно, як на мене. Та й вона не заперечує. Задля об’єктивності треба сказати, що на соломинку вона не дуже схожа – фігурка міцненька така, там де треба навіть кругленька. Але мені Бог дав трошки здоров’я, так що поруч усі жінки виглядають тендітними. Це по-перше. Моя Соломинка має зовсім не біле, а темне волосся та карі очі… Але погляд лагідний, а сама ніжна. Це по-друге. І взагалі, прилипло до неї ім’я Соломинка і все  що тут обговорювати.
Отож ми сидимо у барі та відпочиваємо. Я цмулю пиво, закушуючи хлібом зі смальцем, вона їсть галушки і запиває їх вином. Теж непогано. Вона в Києві у справах, проїздом. Ми познайомилися два дні тому (господи, невже минуло лише два дні?), проте за дуже романтичних обставин. Уявіть собі темну вулицю, вечір, самотню дівочу постать, і раптом назустріч двоє лобуряк. Дівчина в розпачі. Двоє нахабніють. І тут з провулка з’являюся я, розкішний та шляхетний.
Далі все згідно плану. Тому що у таких справах не можна сподіватися на випадок. Та й взагалі, УГС , тобто Українська Галактична Служба, не оперує такими термінами як “випадок” а чи то “щастя”. Будь-яка справа має бути спланованою заздалегідь. Отож ми з Ляхом все і спланували. Для переконливості запросили з собою центаврянина Мустафу. Хто не звик до центаврян, може по-справжньому злякатися – уявіть собі, двометрова споруда синього кольору і три велетенських ока, що крутяться у різні боки. Такого зустріти вночі – і гаплик. Хоч насправді Мустафа дуже спокійна, навіть симпатична істота, слова зайвого не скаже, мухи не образить. Він прилетів від центаврянської служби безпеки для обміну досвідом і потрапив до нашої групи. Лях  старший, він має ранг агента першого класу, а тому трохи гнобить "молодих", тобто мене з Мустафою. Бо я попри своє героїчне прізвисько Мамай, іще практикант, а Мустафа – зрозуміло, новачок він і на Центаврі новачок, і на Землі теж.
Так отож, того вечора ми втрьох сиділи ввечері на лаві і виглядали годящу претендентку. А треба зазначити, що теперішні дівчата поодинці не гуляють, особливо коли темно, через що справа наша вимагала зосередженості, терпецю та уваги, – тобто усіх тих якостей, які необхіді працівнику Української Галактичної Служби. Не дивлячись на свій ранг, Лях лишався хорошим хлопцем, а тому ми спочатку викинули на пальцях, чий сьогодні буде об’єкт. Мустафу до гри не взяли, бо він має шість пальців і весь час мухлює. Крім того навіщо йому наші дівчата? Отож я виграв. Довелося ще раз кидати. І знову виграв я. Мені того дня фатально щастило. Тоді ми кинули втретє, і знову на мою користь. Лях попередив, щоб я вішався, бо завтра на роботі за все отримаю, проте визнав, що дівчину таки знімаємо для мене. Кажу ж вам, що він був хорошим хлопцем.
Я ще із засідки оцінив її ніжки. Вони впевнено цокотіли асфальтом. На таких ніжках можна іти двадцять кілометрів і не заморитися, це я свідчу як спортсмен.
– Далеко поспішаєте?
Двоє лобуряк, тобто Лях з Мустафою, заступили їй дорогу. У темряві їхні постаті виглядали воістину зловісно.
– Та ні, тут уже поруч.
– Провести?
– Дякую, я сама проведуся.
Вона, здається, не зрозуміла, що треба лякатися. Інша б уже давно рюмсала, бо хлопці перекрили усі шляхи до відступу. А ця тільки переводила погляд з одного на іншого. Треба зазначити, що хлопці теж трохи розгубилися, бо застосування рук не входило до плану, зазвичай дівчата лякалися раніше. Усі на секунду завмерли.
І тут з кущів я!
Що я з ними робив – не передати словами. Все-таки міжнародний майстер з бойового гопака – це не хвіст собачий. Здається, я порвав би їх на шматки навіть, якби зчепилися по-серйозному, такий приплив натхнення відчув у той момент. Розумніший Лях ушився в кущі після першого проходу, а Мустафа літав до кінця. Вони там на Центаврі усі простуваті, немає в них ані граму української завбачливості.
Коли нарешті він завмер на асфальті чи то зметикувавши щось, а чи справді відключений, я по-робочому обтрусив руки та обернувся до врятованої. Її очі сяяли в пітьмі як дві зірочки. І дивилися вони просто на мене.
Ой, хлопці, я пропав!
Отож уже два дні після служби я, наче за розкладом, поспішаю на побачення. Не вихваляючись скажу, що я їй теж подобаюся. Сьогодні ми навіть вперше поцілувалися, у провулку, перед тим як заходити до кав’ярні. Коли губи торкнулися її губів, всередині у мене щось вибухнуло, неначе заряд із підствольного гранатомета, а тоді руки і ноги на мить стали ватяними. Як ви гадаєте, що це означає?
 Давай зіграємо в дартс,  сказала Соломинка, відставляючи порожнього келиха.
 На поцілунок,  ледь чутно, самими губами, вимовив я і побачив, як її щічки стали рожевими.
 Американку,  запропонувала вона у відповідь.
Це був виклик.
 На бажання?
Вона кивнула, не відводячи очей.
 Гаразд! – погодився я і грюкнув стільцем, підводячись.
На бажання  то на бажання. Я уже знав чого побажаю, коли виграю.
 Яку вам дати фору?  ввічливо поцікавився я.
Вона зміряла мене поглядом і мовчки пішла до мішені. Що ж, тим краще. Але цур потім не скаржитися.
Мені трапили жовті стріли з червоними присосками. З того часу, як банда Вусатого влаштувала пивний заколот і закидала дротиками для дартсу цілий загін поліції, ігри з гострими предметами заборонили по всій Галактиці. Довелося перейти на присоски. Літають такі стріли не дуже влучно, але це навіть цікавіше, бо до гри додається елемент випадковості.
Я пальцями розім’яв присоску, щоб краще липла і сперся на шинквас, спостерігаючи, як Соломинка підійшла до лінії. Обличчя її набуло зосередженого виразу і від цього стало удвічі милішим. Цілилась вона трошки незграбно, як і усі жінки  навіщось нахиляла голову, а руку перед кидком заводила аж за вухо. Проте перший кидок влучив у сектор “двадцять”, трохи не зачепивши лінію потроєння.
Я зааплодував. Бармен мудро посміхнувся. Він набачився тут всякого.
Другий кидок трапив просто у “бичаче око”. Ого! Оце так Соломинка!
Тепер уже зааплодував бармен.
Я рішуче розминав присоски у своїх дротиків. Доведеться напружитися. Правду кажуть  новачкам щастить.
На третьому кидку щастя припинилося. Дротик пішов трохи нижче і влучив у трійку.
 Сімдесят три,  констатував бармен.
Я помітив, що Соломинка закусила губу. Невже їй мало? Та будь-яка жінка усе життя пишалася б таким результатом.
Але доведеться їй таки виконувати моє бажання. І просто завтра. Тому що завтра відбудеться головна подія мого теперішнього життя. Знаєте яка? Ні? Ну то я потім розповім.
Перший дротик пішов просто у центр мішені. У “бичаче око”. Так йому, правильно.
Але раптом сталося диво  замість прилипнути до червоного кола дротик відскочив, наче камінь від паркана, і зі стукотом упав на підлогу.
 Тю!  вирвалося в мене.
Оце так номер! Щось не пригадаю, коли зі мною таке траплялося востаннє.
 Нуль,  спокійно виголосив бармен, що, вочевидь, взяв на себе роль судді.
Я уважно роздивився присоску на наступній стрілі. Наче все гаразд. Чому ж вона не захотіла липнути, га?
Тільки без паніки. Попереду іще ціла гра. Один кидок нічого не вирішує.
Другий пішов всього-навсього у двадцять, мабуть, таки далося взнаки хвилювання. Проте наступної миті я ледь стримався від лайки  дротик відскочив від мішені і безсило ляпнувся на підлогу, так само, як і його попередник.
На губах бармена з’явилася посмішка.
 Тьху ти!
Третій дротик я кинув практично наосліп, але він теж опинився на підлозі, не забажавши прилипати до мішені.
Я намагався не показати своїх емоцій, але вигляд, певно, мав іще той, бо коли зібрав стріли з підлоги, бармен уже не посміхався, а дивився зі співчуттям. На Соломинку я боявся підняти очі. Це ж треба так зганьбитися!
Для заспокоєння я повернувся до столика, сьорбнув пива та відкусив хліб. Оце так номер!
 Сало,  сказала раптом Соломинка за моєю спиною.
 В смислі?  не зрозумів я.
 В смислі жир. У тебе руки жирні.
 І що?  я придивився до своїх рук, але нічого не побачив.
 Ти мацав присоски, і вони тепер не липнуть. Жир не дає.
Тю!
Господи, як усе просто! Я засміявся, хоч насправді хотілося плакати. Агент Української Галактичної Служби (тобто поки що практикант), супербойовик і супершпигун в самому найближчому майбутньому  і що? Сів у калюжу перед очами дівчини і тепер вона ж його і заспокоює. Ганьба. Якщо хтось узнає  засміють! В нашій Службі хлопці веселі.
Звичайно, що я одразу помив руки та дротики, але думати ні про що інше вже не міг, а тому далі кидав неуважно і ліквідувати фору у сімдесят три очки не встиг. Тим більше, що Соломинка виявилась досвідченим гравцем. Чи принаймні здібним. Інакше кажучи, я програв під схвальні вигуки бармена та нечисленої публіки.
Ми потисли руки, тепер уже зовсім не жирні, але хіба це мало якесь значення?
Все, до цієї кав’ярні більше не ходжу, щоб не нарватися, не дай Боже, на знайомих та не перетворитися на притчу во язицех.

Брати Капранови.