Випусти кота з мішка! Письменники, подбаємо про права читачів!

Купівля книжки – це завжди ризик.

 

Вибираючи одяг, ми спочатку приміряємо його на себе. Ми можемо спробувати фрукти на базарі. І навіть супермаркети влаштовують дегустації нових товарів. Тільки книжка залишається “котом в мішку” – і справді, не сидіти ж у книгарні годинами, “пробуючи на смак” нових авторів.

 

Обкладинка сьогодні – більше реклама, ніж орієнтир для читача. Назва давно перетворилася у спосіб продажу. Рецензії у ЗМІ, на жаль, не часте явище, а особливо коли йдеться не просто про згадку назви, не про рекламний анонс, а про думку, на яку читач може покластися у своєму виборі.
Купівля книжки – це лотерея з досить невеличким шансом на виграш.

 

Чи вигідно це читачеві? Очевидно – ні.

 

А письменнику? Тим більше. Особливо страждають від такої практики молоді письменники – адже кілька разів “попікшись” на невдалому виборі, читач припиняє експериментувати і купує переважно “брендових” авторів, про яких кричать на всіх кутках, і які гарантують певні споживчі якості тексту. Як у таких умовах пробитися молодому таланту?

 

Назріла необхідність літературної дегустації – ненав’язливої, спокійного і доступного знайомства з новою книжкою перед тим, як її купувати.

 

 

Ідеальним простором для цього стає інтернет – адже тут кожен користувач отримує доступ до твору просто зі своєї домівки, і може спокійно читати, уникаючи допитливого погляду продавців – а чи не збирається він щось поцупити?

І ми починаємо експеримент – викладаємо в інтернет фрагменти своїх текстів, зокрема уривок з книжки, яка виходить у вересні  “Нові розділи до Кобзаря 2000”. Тексти будуть лежати на нашому персональному сайті, www.kobzar.com.ua, а також на сайті газети “Друг читача” www.vsiknygy.net.ua.

 

 

Досвід спілкування з читачами на виставках і ярмарках свідчить, що стоячи перед прилавком людина встигає прочитати з книжки лише один-два абзаци – але ж цього замало для висновків. Тому фрагмент тексту буде досить великими – 14 тисяч знаків, а це понад 10 книжкових сторінок, з таким розрахунком, щоб читач мав можливість сформувати власне враження.

 

До нас часто звертаються з запитанням:  де можна скачати тексти ваших книжок? Відтепер ми можемо відповісти – на нашому персональному сайті є уривки з усіх наших творів, достатні для того, щоб скласти власну думку про нашу творчість.

 

Шановні колеги-письменники!
Приєднуйтеся! В умовах, коли книжка практично позбавлена інформаційного простору, тільки наша співпраця дозволить пробити дорогу до читача. Закликаємо вас викладати фрагменти своїх книжок для дегустації на своїх сторінках чи у живих журналах. Вимагайте від видавців, щоб вони робили те саме на своїх сайтах.

 

Шановні колеги-видавці!
Давайте разом спробуємо створити інформаційний простір для дегустації наших нових книжок. Адже ми давно переконалися – читач, який помилився, рідко повертається за новою книжкою, а той, кого підманули – ще рідше. В умовах невідворотного подорожчання книжок створення можливості розумного вибору стає стратегічною задачею.

 

Зрозуміло, що не всі мають власні сайти – для видавців та письменників, які не дружать з інтернетом, а також для тих, чиї сайти є не надто відвідуваними, ми пропонуємо розташовувати свої тексти на сайті газети “Друг читача” абсолютно безкоштовно. Ми також розмістимо посилання на ваші сайти, щоб читачі швидше знайшли вас.

 

Шукати нові дороги до читача – наша спільна задача. Тут ми не конкуренти, а спільники – адже чим більше читатимуть українці, тим більше книжок продаватиме кожен з нас. І якщо читач матиме можливість зорієнтуватися у книжковому лабіринті та знайти собі видання до смаку, виграємо усі ми.



Уривок з нової книжки Братів Капранових «Нові розділи до Кобзаря 2000»

 

…Напившись вина, ми сіли біля багаття і взялися за справу, яка по-флотському зветься травлею, а по нашому – брехнею.
– Вдягнися, – наказав Микола Григорович онучці. – Вересневі ночі підступні.
– Ой, діду, я ще не відійшла від літньої спеки! Їй-бо не хочеться нічого вдягати!
– І не треба, – втрутився я. – Тут на островах чужі не ходять, то взагалі одяг не потрібен. Ходи собі, засмагай.
– Я так і роблю, коли нікого немає, – зізналася Маринка.
– Я теж. Знаєте, як воно на яхті – ідеш собі, нікого не бачиш і тебе ніхто не бачить. У нас в яхт-клубі випадок був. Мій знайомий хлопець. Роздягнувся та засмагає, значить, на яхті. А вітру майже немає. Штиль. Це тут недалеко було, на водосховищі. Вітрила висять, він голяка сидить у кокпіті. Розслабуха! Коли вирішив скупатися. З борта просто стриб у воду і поплив. А тим часом вітер дунув. Уявляєте? Вітрила надулися і яхта пішла сама. Він побачив та за нею. А вітер сильніше. Коротше, не догнав він свій човен.
– Боже! – сплеснула руками дівчина. – Як же так?
– А так. Голий серед водосховища плаває.
Професор креслив щось на землі паличкою, не знаю, чи слухав, зате Серьога дивився на мене уважно, як на вчителя у школі. Отак би раніше, коли вчили морські терміни!
– Ну, звичайно, він спочатку розгубився, а потім трохи заспокоївся та вирішив, що Дніпро, слава Богу – не море, тут зустрічних суден навалом, а домовитися з капітаном та догнати яхту – справа техніки. Заліз на найближчий бакен, сидить чекає, щоб не витрачати сили. Але не врахував, що у неділю, а це була неділя, баржі не ходять, а всякі прогулянкові катери далеко від Києва не запливають. Словом, просидів він цілий день, сонце сідає, вітерець здіймається і стає зрозумілим, що вночі його взагалі ніхто не побачить. А ночувати на бакені не можна, бо впадеш у воду і гаплик, там місця хіба щоб сісти…
Я відламав від куща гілочку і став стругати її ножем, роблячи собі зубочистку. І не тому, що риба застрягла в зубах, а для того, щоб створити паузу. Пауза у потрібному місці дає змогу слухачам перетравити інформацію і підсилює інтригу. Однак тут важливо не помилитися з місцем і, головне, з тривалістю мовчанки, тому що хтось неуважний може вирішити, що історію закінчено, і…
– У мене, пам’ятаю, теж був випадок, – раптом прокашлявся мій матрос.
Від несподіванки я мало пальця собі не порізав.
– Зачекай! – штурхнула його у плече дівчина. – А далі?
Цей досить фамільярний жест справив на мене неприємне враження. Чого це вона йому “тикає”? І руки розпускає – ми ж усі щойно познайомилися? Але Серьога одразу замовк, – хоч якась користь.
– Далі? – удав я здивування. – А, далі! Далі він вирішив плисти до берега. Бо плавав добре і течія на водосховищах не така щоб аж. Коротше, стрибнув у воду і поплив. Звичайно, це не така проста справа – поки до берега догріб, заморився, як чортяка, і сонце сіло, настала ніч. Вийшов він на берег голий, відсапався і пішов шукати людей. Коли чує – співи.
В цей момент, неначе на замовлення, до нас долинули голоси. Десь неподалік співали.
– Що це? – здивувався я.
– Туристи, мабуть, – знизала плечима Маринка.
– Це на сусідньому острові, – пояснив старий професор, відірвавшись від свого малювання. – Зараз повний місяць.
– В смислі? – не зрозумів я.
– Там завжди така історія, коли повня. Нечисте місце.
– Туристи?
– Та ні, – старий пхикнув у вуса. – Можна сказати, що тутешні.
– Якесь свято?
– Та ну, діду, – втрутилася дівчина у наш діалог. – Дай дослухати.
– А я що? Слухай собі на здоров’я.
Маринка обернула свої очі на мене:
– Ну і що робив ваш знайомий?
Я вловив ще кілька звуків з сусіднього острова. Співали дівчата, кілька голосів, пісню не розібрати, але музика якась непроста. Ну гаразд, все по черзі.
– Так. Ну то він, значить, пішов вздовж берега шукати людей. А сам голий, бо весь одяг залишився на яхті. Коли чує – хтось співає, – при цих словах голоси з сусіднього острова залунали гучніше і всі несамохіть обернулися, прислухаючись до незнайомої мелодії. – Отак приблизно співали, – пожартував я і Маринка посміхнулася. – От. Багаття на галявині. Туристи. Хлопець і троє дівчат. І раптом з кущів виходить абсолютно голий чоловік та починає переконувати, що він не маніяк. Дівчата, звичайно, верещать. – На цьому місці моєї розповіді голоси з боку річки раптом зі співу перейшли на крик, ніби граючись з нами. Я теж несамохіть озирнувся.
– Здається, нас слухають. – здивовано сказала Маринка.
Професор філософськи розвів руками:
– Може бути.
– Тут, на воді, звуки розповсюджуються далі, бо відбиваються від поверхні. – пояснив я. – Коли йдеш на яхті, можна розмовляти з зустрічними без мегафона.
Серьога авторитетно кивнув – ще б пак, досвідчений яхтсмен, цілий день на  воді провів, лише одне вітрило порвав, капітана за борт викинув і якорем пробив причал. Просто морський вовк!
– Але ж ми зовсім тихо говоримо, – Маринка перейшло на шепіт, немовби боялася, що її почують.
Я теж несамохіть стишив голос:
– Фізика – це складна наука.
– Фізика тут ні до чого. – зауважив Микола Григорович.
І в цієї миті звуки, що долинали з сусіднього острова, перетворилися на шепіт, начебто хтось передражнював нас. А може, це просто очерет шурхотів?
– Очерет, – заявив я впевнено і слова пролунали у тиші, немов постріл. – Шурхотить під вітром. Не звертайте уваги.
– А вітру немає. Туман, – вставив своє слово мій “морський вовк”.
– То, може, качки там збираються, – не здавався я. – Скоро відлітають. Сезон. Так ви будете слухати чи ні?
– Будемо, будемо, – замахала руками Маринка. – Давайте послухаємо, що було далі.
Я прокашлявся так, що луна пішла над Дніпром.
– Отож. Його щастя, що там був тільки один хлопець. А то б наваляли йому по саме нікуди. А так порепетували і врешті повірили, що він не якийсь там збоченець. Він пояснив, що і як, знайшли якісь штани. А зранку разом з цими туристами поїхали катером шукати яхту. Добре, що вітрила здалеку видно. Знайшли у затоці. Навкруги вже місцеві рибалки позбиралися – хто з сокирою, хто з ключем гайковим – розібрати на запчастини. Бо на яхті однієї нержавійки на кількасот доларів. А у доброму хазяйстві й кулемет згодиться.
– Цікава історія, – посміхнулася Маринка.
– Потім він одружився з однією з тих дівчат, – додав я спеціально для неї, хоч це вже була відверта брехня.
Голоси з річки раптом дзвінко розреготалися, немовби розкусили мій маневр. Дідько б їх вхопив, невже тут і справді все так чутно?
– Діду, а що ти казав про повний місяць? – Маринка обернулася до старого. Він теж прислухався до таємничих голосів.
– Казав, що тут завжди так. Не знаю, як воно взимку, а до пізньої осені як повня, то вони починають – купаються, сміються.
– Туристи? – знову уточнив я.
– Та які там туристи! Тут же село раніше стояло. Оце ми зараз з вами на городі в – якогось дядька засідаємо.
– Як це, на городі? – не зрозумів мій Серьога.
– Канівське водосховище затопили тільки у сімдесятих, – авторитетно пояснив я. – А раніше тут хати стояли. Церква оно досі по коліно в річці стоїть.
– Де? – Серьога заозирався, ніби вночі та ще й через туман і справді міг щось побачити.
– За наступним островом. – Професор на правах господаря повернув собі право розповіді. – До речі, її зараз перекрили руберойдом, така стала, як справжня.
– Хто перекрив? – не зрозумів я.
– Люди. Тут же село було. Люди жили. До церкви ходили.
– Так вони ж всі поїхали.
– А церква ж залишилася! Щоб ви знали, вони й досі на храмове свято приїздять на човнах святкувати. Прикрашають все, як годиться. Це на Спаса якраз, у серпні, тому тут багато людей збирається. Тільки без попа, бо піп по коліна в воді служити не буде. Святкують, як годиться.
Чесно кажучи, я не зрозумів, про що він:
– Нелогічно виходить. Свято храмове, як без попа? І потім, там де вони живуть, своя церква є. Чому там не святкують?
– Та, мабуть, що святкують. І там святкують, і тут. Там свій храм, своє свято, тут свій.
– Це що, півсела там, півсела тут?
Професор засміявся:
– Ви не зовсім розумієте, що таке храмове свято. Це – день святого, якому присвячено церкву. Наша тутешня церква була присвячена Преображенню Господньому. Тому храмове свято виходить на Преображення, тобто на яблучний Спас. А якщо у новому селі церква святого Миколи, то й святкують на Миколу.
– Зрозуміло. Ну а без попа як? – не здавався я.
– Не знаю. Якось обходяться. Свято ж церкви, а не попа. Попів багато, церква – одна. І потім, церкви на порожньому місці не будували. Щоб ви розуміли, християнство завжди намагалося використати авторитет язичницької віри, яка панувала тут буквально до ХІХ століття, і церкви зазвичай будували на місці капищ. Тож місце було святим іще коли попів ще у природі не було.
Дивно, але голоси з річки припинили нас слухати і зайнялися своїми справами: верещали, співали, хлюпали водою, – словом, поводилися як нормальні туристи, що вирішили вночі скупатися. Голяка, звичайно – а як іще купатися вночі?
– Уявляєте собі, жили люди в селі, орали землю, молилися Богу. Коли раптом на майдан привезли чорний бакен. Скинули з вантажівки, нікому нічого не сказали та поїхали. Все село зібралося подивитися – що то воно таке? Величезна залізяка, ланцюгом прикута до бетонної плити, певно, щоб ніхто не вкрав. І номер на боці написано. Хлопці одразу на неї полізли, повсідалися згори. Залізо тепле, сидіти приємно. Голова сільради поцокав язиком і сказав: “Заливати нас будуть”. Ніхто не повірив – як це так, заливати? Живі люди, і заливати? Такого не може бути. Старий дід, що вже геть з розуму вижив, сказав, що це ракету будуть запускати, і от йому повірили. Тільки один хлопець спитав – як же її запускати, коли ланцюгом прикута? Дід у відповідь дав по шиї і пояснив, що як будуть запускати, ланцюг перерубають, а поки, щоб сама не злетіла, нехай буде прив’язана. Заспокоєні люди розійшлися, бо ракета – це звичайна річ, он космонавтів по телевізору показують, але ж не може бути, щоб живих людей водою залили? Поступово звикли до залізяки на майдані, вже ніхто на неї уваги не звертав, а хлопці повишкрябували написи – “Люда + Вовчик”, “Ірка – коза”, ну і таке інше. А потім, коли прийшов наказ виселятися, зрозуміли, що голова правду казав. Ну що тут вдієш – влада звеліла, значить треба виселятися. На новому місці, кажуть, збудували нове село, зі школою та сільрадою. Поплакали та стали збиратися. Держава машини дала для переїзду. Тільки одна баба Василина не збиралася. Люди їй: що ти вигадуєш, стара? А вона – я тут народилася, тут і помру, нікуди не поїду. Голова їздив, умовляв, казав, що це веління часу, що треба розвивати гідроенергетику, – ніяк. Уперлася, як стовп. Ну то він і плюнув, сказав, що як вода прийде, сама побіжить. Баба Василина була в селі повитухою, дітей приймала – куди тому фельдшеру. А ще казали, як завжди на повитух, що вона трохи ворожить. Химерна була баба, тому голова так і сказав – без баби Василини спокійніше, комісії не будуть чіплятися, що антисанітарію розводить, і про антирелігійне виховання, і про забобони – хай тут залишається, коли хоче. Ну а як люди вивезли все майно, жінки зібралися у неділю, розвели вапна, та й побілили усі хати. Смолою підвели, щоб усе як годиться. Позамітали подвір’я. Два дні працювали, потім перехрестилися та пішли.
Не знаю, як кому, а мені мороз поза шкірою пішов. Настільки яскраво я уявив цю картину. У мене бабуся на Великдень завжди хату білила, вже, пам’ятаю, ледь ходить, а все одно лізе на ослінчика та білить. І так само смолою підводила знизу, у гасі розчиняла, якось я їй допомагав. Уявіть собі таке – порожнє село, побілені хати. В Чорнобилі такого не було. Так я приблизно і висловився.
– В Чорнобилі і справді не було. Там людей вивозили за кілька годин. А тут час був підготуватися. Ну і причепурили село востаннє.
– Це страшно, – сказала Маринка.
– Страшно. Залишати свою хату – це страшно. А село – ще страшніше. Ну а тоді вода прийшла, все змила.
– І що, вони досі тут стоять під водою, ці хати? – перепитав Серьога.
– Та де там! Тут же будували з глини, з соломою мішали, гною додавали для еластичності. Воно все у воді розійшлося, як і не було. Дахи очеретяні. Хіба балки попливли десь чи погнили на дні. Старе село розчиняється в воді без залишку, як розчинна кава.
– Ну а тая баба? – Маринка дивилася на професора, немовби вперше чула цю історію.
– Яка?
– Повитуха, що залишилася?
– А! Невідомо. Ніхто її не бачив з того часу. Чи пішла десь, чи справді потонула. Отут же її хата якраз була, біля сусіднього острова. Як будете колись поруч – пристаньте, подивіться. Там садок залишився, груші, яблуні. Здичавіли, звичайно, але все одно цікаво. Тільки вдень приставайте, бо вночі там краще не крутитися. Недобре це місце.
– Як це, недобре? – перепитав я.
– А так. Різне про нього розповідають, але нічого доброго. Оце ж якраз на повний місяць починаються там всякі фокуси. Кажуть, стара Василина спокою не знайде.
Голоси з того боку протоки замовкли, немов теж прислухалися до розповіді. Я відзначив це і уточнив:
– На цьому самому острові, де зараз співали?
– Еге ж, на ньому.
– Так що ж ви кажете, що місце недобре, коли люди оно розважаються, і нормально все?
Професор подивився на мене скептично, потім звів брови докупи:
– Ну, якщо нормально, це добре. Але мені здається, що там нікого немає.
– Як це, немає? – не зрозумів я.
– Принаймні вдень нікого не було, та й потім я не чув, щоб хтось приплив. А чутно тут, самі знаєте, кожен сплеск.
– Ну а хто ж це співає?
– Василина, – сказав професор абсолютно серйозно…

 

 

Уривки з інших творів Братів Капранових Ви можете прочитати тут: www.kobzar.com.ua/index.php