Деякі риси до портрету поезії замолоду

iun29.jpgМи продовжуємо дегустацію журналу “Сучасність” і пропонуємо вам відповідь Олени Шарговської Інні Долженковій стосовно її критики так званих “двотисячників. З дискусією можна познайомитися у 5 номері “Сучасності за 2009 рік.

За епіграф до цього допису добре б слугувала така цитата зі статті Тараса Федюка: «У тому, що відбувається з поезією, гадаю, є велика частка вини й самих поетів. Либонь всесвітня верлібризація поетичного простору була дуже невдалим вибором. Адже, за твердженням вчених, тільки сприйняття ритмізованого мовлення й письма викликає з’яву над головами посполитих золотого кольору аури, яка за інших обставин не з’являється ніколи. Тріумф верлібру у світі підозріло збігся в часі з глибоким занепадом
поезії». І справді, те що нас цікавитиме – стан сучасної поезії, уточнимо – української, наймолодшої. І верлібризація, дійсно, є однією із найпомітніших її тенденцій. Але, оскільки наше ставлення до заявленої проблеми дещо відрізняється від позиції Тараса Федюка, то наведена репліка, хоч і слугує нашій розвідці за відправну точку, не може бути її мотто.

Іноді доводиться чути цю ж думку, сформульовану грубіше. Мовляв, поетами хочеться бути всім, а заримувати свої думки не всім дається, та й то ж напружуватись треба… А про те, щоб познайомитись із законами версифікації – взагалі не йдеться, пиши, що бачиш, у стовпчик – і буде тобі щастя.

По-перше: все вірно, так і є. Якщо продивитись поетичні сайти, де збираються «ті кому до 30», регулярно походити на літературні читання, слеми, фестивалі, то мимоволі погодишся із тезою, що більшість «поетів» прагнуть виключно самопрезентації.

Але, якщо вдатись до порівняння, і взяти півсотні поетів будь-якого покоління (тобто кількість, співмірну із видимими сьогодні завдяки розвитку цифрових технологій та активізації різноманітних літературних заходів), то переконана, поетичного шлаку побачимо не менше. Для тих, хто не пам’ятає тих часів, дозвольте навести слова Василя Герасим’юка з цього приводу: «Нас, тридцятилітніх, спочатку теж було багато. Та це тільки спочатку — на межі сорока років і теперішніх уже буде менше, а в п’ятдесят — зовсім мало, а потім, як і в моєму поколінні, залишиться кілька поетів і прозаїків та, можливо, ще критик з драматургом».

Тож давайте все ж говорити не про «валовий продукт», а про тих, чия творчість є найбільш репрезентативною. Спробуємо виявити тих «кілька поетів»  наймолодшого покоління, чиї вірші  представлятимуть поетичну складову сьогоднішньої літератури. І ми побачимо, між іншим, що силаботонікою вони теж не гребують.

По-друге, чутки щодо новизни верлібру дещо перебільшені. «Літературознавчий словник-довідник» стверджує, що верлібр «поширюється в добу середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких передромантиків, французьких символістів». Та й у раніші часи римовані вірші існували паралельно із неримованими, часом перебираючи пріоритетне становище, часом, як у римській класичній поезії, бувши винятком, що сприймався як зайві формальні іграшки. Тому, на мою думку, варто говорити не про перевагу тієї чи іншої форми, а про її доречність.

Якщо прийняти, що вирішальним аргументом для оцінки естетичної вправності вірша буде наявність структури, що підтримує смислове наповнення тексту, то ключовим моментом буде саме відповідність між формою і семантикою.

Наприклад, Богдан-Олег Горобчук має досить багато силаботонічних поезій, час від часу вони з’являються у журналах і антологіях, але його власні збірки складають виключно верлібри. І справа не в тім, що в нього не виходить або йому лінки римувати. Якщо ми звернемось до книжки «Немає Жодної Різниці», то побачимо, що композиція збірки дуже струнка, і простежується на кожному рівні – не тільки окремих поетичних циклів, розділів, але й кожна частина композиції має свій чіткий малюнок і ритм.  Деякі його верлібри ритмізовані, іноді він удається до асонансів, повторів, звуконаслідування. Він цілком вправно досягає сугестивного ефекту, маючи нахабство не заганяти себе в рамки рими.

Це можуть бути і досконало-прозорі й виключно прості  поезії:

саме та дівчинка

яку волів би бачити прозорою

яку волів би не помічати

але не можу

ти (с. 95)

І напозір сплутані, які насправді самою своєю структурою доповнюють, ілюструють, допомагають розкрити сенс:

коло колорадського жука уявне але живе

коло атональної музики жалить і стишується в несподівані прориви і з’їдає не лише власний хвіст але і зуби і язик тому похрипує і тарабанить щіточками і пальцями по віолончельних поверхнях і по грифах теж і набирає напруги в ноті щоби в наступній згаснути вдавившись щойно заковтнутим зубом розрахованим наближено але не вірно (с. 158)

Так уся збірка, цілісно, втілює концепт пульсування світобудови, проговорений в останньому вірші:

порожнини — як і все — пульсують — але їхній пульс найневловиміший

порожнини здаються пустками проте це не так — пустка нефункціональна пустка втім може позначати відверто злу душу або просто відверте зло — порожнина ж передбачає звільнення або заповнювання — час від часу час до часу переливаючись отримуючи і втрачаючи суть і будучи в третьому стані — перехідному — коли порожнина ось-ось заповниться або ось-ось спорожниться — тому все що є заповненим – теж є порожнинне за суттю (с. 162)

Тож у цій структурі рима виявилась просто зайвою.

Дмитро Лазуткін же вільно й вправно користується римою, коли вона йому потрібна, часом – вдається до верлібру, який завдяки своїй енергетичності не менш сугестивний.

Так само чинить і Олег Романенко. Важко не погодитись, що у цьому короткому вірші, який уже встиг стати одним із артефактів цієї, ще незавершеної, епохи, всі слова на своєму місці і ця досконала простота не потребує ще чогось – наприклад, рими:

Мій кіт за тобою скучив,

У мене нові книжки,

У мене нові шпалери,

Мій кіт за тобою скучив

У мене нові шпалери,

У мене нове життя,

І тільки одна проблема:

Мій кіт за тобою скучив. (с. 59)

Тому, хоч хлопчиків і дівчаток, яким дуже хочеться бути особливими, долучившись до таємниці поезії, і які вважають що для цього досить будь-яку послідовність слів розбити на коротші рядки – переважна більшість, робитимемо висновки не на основі їхньої творчості. Так само, як нікому не спаде на гадку асоціювати поезію попереднього покоління  із віршами на кшталт

Бережися, Гуллівере!

У країні ліліпутів

хоч маленьке все, що є,

та цупкі павучі пута

ліліпутиння снує.

Бережися, Гуллівере!

В ліліпутинні суконнім

куций розум покрива

ліліпутині закони,

ліліпутині права.

І це, між іншим,  не аматорська графоманія, а вірші визнаного поета, члена Спілки письменників України, лауреата Шевченківської премії…

Тож звернемось до книжок найцікавіших на наш погляд молодих поетів і спробуємо визначити, що ж дає підстави із оптимізмом дивитись на розвиток української поезії. Візьмемо за основу серію «Зона Овідія», адже вона дає найширшу на сьогодні панораму сучасної української поезії, і містить поруч із збірками найвидатніших поетів різних генерацій книжки молодих авторів. Це буде «Мій перший ніж» Олега Коцарева, «Речовини» Олега Романенка, «Солодощі для плазунів» Дмитра Лазуткіна. Також долучимо до списку його ж «Бензин» і «Немає жодної різниці» Богдана Олега Горобчука, які видаються нам досить репрезентативними.

Кожен з названих поетів має свої сильні сторони, які водночас є досить характерними для загальної тенденції.

Так, Дмитро Лазуткін надзвичайно енергетичний. Це проявляється у його поезії і вибором тем, і на мовному рівні, і в стрімкому розвитку сюжетів окремих віршів. Утім, це не для всіх є однозначним плюсом. Володимир Моренець так саркастично характеризує цю поетичну генерацію: «зірване з усіх коренів і гальм покоління імейджмейкерів-самотворців, як із білими від нетерпіння очима чвалує воно у погоні за драйвом, за драйвом, за драйвом…Аж піна – вітром!» Ніде правди діти – драйв присутній. Кайф, захоплення життям, динаміка. «Головна небезпека – у можливості зупинитися»(«Бензин», с. 24). От тільки чи є драйв сам по собі метою? Для Дмитра Лазуткіна – однозначно ні. Скоріше, він необхідний,

щоб відчути спочатку – як пахнуть троянди на схилах

як збираються в улоговинах дні

потім – за які проміжки болю виростають крила

ніби купи каміння на мілині («Бензин»с. 23)

І ще для безлічі речей, які підпадають під новалісову категорію життєтворчості. Приблизно так  звучить ця теза німецьких романтиків у інтерпретації Дмитра Лазуткіна:

ось воно моє небо

я тут працюю – сонцем

так-от – звичайно просто

начебто з гліни ліпиш

цей побутовий космос («Бензин», с. 62)

Причому зрозуміти, відчути і прожити життя необхідно водночас, не зупиняючись.  Цей поступ має бути зафіксовано:

І надто відлунює просто хода

Що вклинює літеру в літеру…(«Солодощі для плазунів», с. 22)

Енергія Олега Коцарева (і почасти Богдана-Олега Горобчука) дещо іншого штибу. Спокійніша, без потужного напору, агресії руху й боротьби – вона виростає із бергсонівського elan vital, життєвої сили. Життя тут і тепер сприймається як щоденне диво, фіксується, проживається по максимуму, і – що прикметно! – вплітається не тільки у сьогоднішній контекст, а і в контекст української і світової літератури й історії. Ці молоді люди – достатньо і не поверхово ерудовані, але сьогодні (принаймні, серед адекватних людей) ніхто вже ані не хизуватиметься цим, ані не приховуватиме. Інтертекст як норма літератури утвердився ще до їхнього творчого народження. Тож для цього поетичного покоління мова літературних кодів – ще одна із розмовних. Таке переплетіння контекста із інтертекстом не є їхнім відкриттям, проте  згадані поети дуже вдало й природно використовують цей прийом.

Поема «Соціальне харчування» Коцарева найневимушенішим чином поєднує ситуацію 1920-х

З письменником, філософом і науковцем

Віктором Петровим, він же Домонтович,

І взагалі з тими київськими неокласиками,

Та з іншим письменником, Михайлем Семенком (с. 35)

та власні спостереження у «соціальному кафе». Колізія між інтелектуалізмом неокласиків та пролетарською поезією розв’язується з легкістю й іронією, Коцарев вписує себе в цей конфлікт, намічає його основні больові точки, декларує свою позицію, і все це – життєрадісно оповідаючи байки-плітки-буденщину. Тобто, перепрошую, епістоляний матеріал, літературні містифікації та власні візії. Трагедія втратила довіру, фарс теж віджив своє – бурлеск-балаган-буфонаду ми вже пройшли – на часі життя, із усіма його проявами.

Але що важливо – ці прояви наповнені сенсом і вплетені в історію. Літератури, культури або країни, як наприклад у триптиху «Сіро-червона речовина».  Бо поїздка ліричного героя Польщею – це частина подорожі Шияна з армією УНР Україною 1919, і продовження історії, що сталась у Житомирі в 1943 році, коли

Один старець зцілив

Паралізовану сліпу жінку

Та сказав їй з трьома вдовами

Йти на фронт, у Харків і в Суми,

Спекти хліби, стати перед окопами червоних

Та сказати «Христос Воскрес!» тричі.

І якщо хтось відповість «Воістину Воскрес!»,

То війна зупиниться,

А якщо не відповість – бої будуть безконечні. (с. 73)

Адже «життям життя переможено» (с.74) – і в 1919, і в 1943, і все це і є оте вічне durйe,??? тривання, яким так захоплювались модерністи всія Європи на початку минулого століття, і  – завдяки їм, авжеж, література теж триває, як ще одна складова життя – для поетів тут і сьогодні є даністю.

З такої позиції «побутовість» деяких віршів Коцарева, і Лазуткіна, і Горобчука виглядає цілком умотивованою.

Богдан-Олег Горобчук ще більшою мірою залучає літературних осіб до діалогу. Це поети-бітники й Лорка, Достоєвський, Беккет, Кафка, Євген Пашковський і Михайло Коцюбинський… Останній навіть пускає «молодого незнаного поета» до своєї біографії, де Богдан-Олег обживається, намагаючись за допомогою системи координат свого славного попередника зрозуміти своє життя і місце в ньому («Листи Коцюбинського. Поема хвороби про квіти в зубах», с. 95).

Якщо далі говорити про найяскравіші риси, то для Олега Романенка це буде особливий різновид інтимності. Нефізіологічна, не сповідальна, вона навіть і не дорівнює відкритості. Скоріше поет впускає досередини уважного читача, до того джерела, де емоції й досвіди творяться, де вони ще існують у вигляді елементарних частинок. Назва найновішої його збірки «Речовини» – дуже точна. Тільки цими речовинами є й самотність, і літери, і темрява, і память, не кажучи вже про кров, сльози, воду тощо.   Олег Романенко сприймає-досліджує життя на рівні мікроструктур, адже

візьмімо для прикладу воду —

найпрозорішу, найчистішу у всесвіті.

навіть вона не є однорідною масою,

бо складається з різних часточок,

котрі швидко-швидко кохаються одна з одною

і утворюють відомий усім ефект —

коли ви дивитесь на якусь частину води,

вона негайно стає оком,

що грайливо підморгує вам.

також вони не дають змоги розпастися воді,

ніби трухлявому пеньку. (с. 112)

Кохання-ненависть, зіткнення-розлучення всього з усім як джерело постійного народження життя – що може бути приватнішим, якщо досліджувати це на собі? Ліричний герой Романенка (який, здається, завжди є альтер-его самого автора) ідентифікує себе із опудалом, «котре вже завтра опудалятами розвагітниться». Тут життя опановує дві площини – зовнішнього досвіду і внутрішніх метаморфоз, часом відхиляючись у більший натуралізм, іноді йдучи в чисту абстракцію.

Отже, бачимо, що пошуки цих молодих поетів перебувають в питомому для літератури полі – спроб осягнення буття. І нехай нікого не вводить в оману те, що іноді це нагадує щоденникові записи, переказ історій, цікавих лише їхнім учасникам, бажання сповідатись. Адже який сенс бажати, аби молоді поети звертались до переспіву античних або біблійних сюжетів? Одвічна мудрість вплетена у їхні власні історії кохання, подорожей,  ранків і ночей у великих сучасних містах, а Бог – всюди. Так, як у Богдана-Олега Горобчука –

Господь коли бджолами розсипається —

У вулик впірнує

Коли мурахами —

В мурашник

Коли ожиною —

В рот

А в термосі тепло

Господа боїться

Господь для тепла —

Непередбачуваний.

І відповідальність за кожного, за весь світ цілком  і свою країну зокрема, може бути задекларована без гучних слів і гасел, простим нагадуванням, як от у Дмитра Лазуткіна, що

…твоя країна

до тебе – впритул

не дивись (не дивуйся) –

вона  хоче, щоб її любили

саме так

від обвуглених ніг

до червоного обличчя («Солодощі для плазунів», с. 98)

Адже легкість не обов’язково є легковажністю. Не конче ані вдягати серйозну маску  на обличчя, ані дуркувати й гратись-жонглювати словами. Ці молоді поети дозволяють собі просто жити у своїй поезії. Примудряючись при цьому слідувати гайдегерівському припису: «саме «поети в убогий час» мусять творити саму суть поезії, і там, де це відбувається, можна сподіватись поезії, що включається в долю епохи». От вони – поети – і творять. Безперечно, користуючись здобутками попередників різних епох. Так, у Олега Коцарева значно більше від поетичного авангарду  20-30-х років, ніж від поезії наступних десятиліть, а на Богдана-Олега Горобчука значною мірою вплинули американська поетична школа 1960-х років та поезії Лорки. Загальним місцем стало відшуковувати у віршах поетів третього тисячоліття спільні мотиви із Жаданом і Андруховичем, але ж не варто забувати (попри те, що епігонів  ніколи не бракувало!): «творення суті поезії» відбувається безперервно, дискретність у цьому розвитку, на щастя, на сьогодні не зумовлена жодним чинником. Тож те, що може здатись наслідуванням старших, є скоріше тим спільним, яке існує, безперечно, попри всі розбіжності у засновку.

Відкритою поезія наймолодших є не тільки «на прийом»,  але й на віддачу. І це ще один наріжний камінь.  Суперечки щодо того, чи має бути поезія елітарною, а чи доступною, точаться із найдавніших  часів.  Полишимо осторонь питання, чи повинна вона мати ужитковий сенс – здається, принаймні цього від неї уже не вимагається. Але от вихід поетів до широкої аудиторії, прагнення представити її яскраво, бути почутими  – часто засуджується. Між тим, це виглядає цілком природним аспектом поезії-життя.

Вони готові читати будь-якій аудиторії – дружній і байдужій, великій і кільком слухачам, яких самі ж і привели, різного віку й мови спілкування. Молодіжні поетичні угрупування збирають поетичні фестивалі, на яких згадані тут Коцарев, Горобчук, Романенко й Лазуткін запрошуються вже у статусі зірок. Шукаються нові форми подачі: слем і відеопоезія, спаринги і безкінечні читання. І вже очевидно, що така позиціє має цілком реальні наслідки: слухати, цікавитись поезією стає потроху модно, кількість людей, залучених у процес, збільшується. Не йдеться, звичайно, про діалектичне переростання кількості в якість, а про створення поля існування поезії, і ширше – культури.

Дуже високо цінуючи поетичну майстерність поетів старшого покоління – Василя Герасим’юка, Тараса Федюка, покійного Ігоря Римарука, Оксани Забужко, Наталки Білоцерківець та інших – варто завважити, що їхня творчість ризикує залишитись здобутком неширокого кола утаємничених. Не будучи герметичною по своїй природі, вона – можливо, й справедливо! – вимагає від читача свідомого вибору як необхідного першого кроку.   Але у всуціль комерціалізованому суспільстві зробити його дедалі важче: за стіною проплаченої, прибуткової для когось інформації голос поезії ризикує загубитись.

Тож інтенція дещо агресивної промоції своєї поезії молодими збігається із рушійним механізмом їхньої творчості: життя тут і тепер, пізнання буття через поезію, включення сьогодення в текст і творення тексту свого життя, складовими якого є все навколишнє, включно із світовою літературою і культурним простором своєї країни.

Олена Шарговська