Забудь-річка. Дегустація нового роману Братів Капранових

*

Новий роман Братів Капранових, вихід якого заплановано на осінь, має робочу назву «Забудь-річка». З фрагментами твору вже можна ознайомитися на персональному сайті письменників. Перший же уривок із нового творіння Капранових ми пропонуємо “продегустувати” вам прямо тут і прямо зараз.

 

Роман «Забудь-річка» – про 2010-2015 роки та Другу світову одночасно. Троє хлопців волею долі йдуть на війну під одним іменем – Степан Шагута, один потрапляє до Червоної армії, другий до дивізії «Галичина», третій до УПА. А в наш час двоє їхніх нащадків, чоловік і жінка, намагаються розібратися, чиї вони діти – бо кохають одне одного. Паралельно насувається Революція, Майдан і війна…

 


– Шагута? Степан?

Святослав Ліщинський ляснув по плечу неголеного молодика у вицвілому польському однострої. Обганяючи на вузькому хіднику, той не дуже ґречно підштовхнув плечем, але на мить обернувся, щоб буркнути «перепрошую», і цієї миті вистачило, щоб роздивитися.

 

Почувши власне ім’я, жовнір остаточно зупинився і теж придивився уважніше:

– Святко?

 

Святослав, безперечно, більше нагадував себе колишнього, бо цивільний одяг, чисто голене обличчя та охайна зачіска краще асоціюються зі старими-добрими мирними гімназійними часами. Репетиторство, що ним займався останнім часом Ліщинський, диктувало певні вимоги до зовнішності, аби учням слугувати за зразок для наслідування, а у батьків викликати довіру та симпатію.

 

Старі приятелі ще кілька секунд дивилися один на одного, ніби боялися помилитися, а потім обійнялися просто посеред вулиці, викликавши невдоволене бурчання мешканців Бережан, які мусили тулитися до стін, обминаючи молодиків, що не стрималися у проявах старої гімназійної приязні.

 

Не можна сказати, що набережну Золотої Липи у центрі міста було аж так загачено транспортом, але патріархальні звички не дозволяли перехожим просто так виходити на проїжджу частину. Попри те, що совіцькі солдати, які у вересні 1939 року змінили тут польських жовнєжів, а тоді й совслужащі, що з’явилися слідом у жовтні, помітно реформували лад у містечку. Сірі люди – так, не змовляючись, називали прибульців зі сходу галичани – так само, як і червоноармійці, нахабно простували дорогами, неохоче відступаючи хіба почувши відбірну російську лайку з кабіни вантажівки чи салону одного з нечисленних легковиків. Місцеві ж візники оглядисто пропускали нахабних прибульців, а вискочивши таки на жваву ділянку, намагалися якнайшвидше її проминути.

 

Святослав відступив на крок і уважніше оглянув старого приятеля:

– Мундур польський?

 

– А… – махнув рукою той. – Щойно з полону. Здали нас німцям у Варшаві. А в тоді посортували – українців на один рахунок, а поляків – на інший. Тамтих одним гамузом під Варшавою полишили. Нашу старшину – до Лукенвальде. А таких як я просто відпустили. Я, дяка Богові, лише капралєм був. А ти як?

 

– Та отак. – розвів руками Святослав. – Вчився був у Львові, а тепер осьо повернувся… Точніше втік. – він щиро засміявся.

 

– Зараз так і годиться, як жити хочеш. Мені теж пропонували до табору з нашою старшиною. Вони хотят з німцями українську армію поставити. Там у Абвері є один з наших, ротмістр Пулюй…

 

– А чого ми на дорозі стоїмо? – зметикував раптом Ліщинський. – У тебе ж певно, із грошима так, як і колись?

– Ще гірше.

– То я пригощу?

 

За старою гімназійною звичкою хлопці, не змовляючись, попрямували за ріг до пекарні Недзюлки, що колись слугувала учням надійним сховом від професорських очей.

 

Ще не так давно ці двоє були однокашниками утраквістичного, тобто двомовного, українсько-польського відділення «Ц» бережанської гімназії. На подив бурсацький махабунда Степан Шагута та міщанин, акуратист і відмінник Святослав Ліщинський ще зі смаркунів стали великими приятелями.

 

Усі шість перших років учнівства дует був нерозлучним – разом гуляли Бережанським замком, а чи то живописними стежками побіля Раю. Пліч-о-пліч чубилися з польськими бурсаками-однокашникам. Спільно захопилися, як тут казали, «копаним м’ячем» – записалися до української футбольної команди «Лисоня», де на початках подавали м’ячі та доглядали поле, за яке правив шмат левади обіч дороги на Потутори, виділений футболістам патріотичною сільською громадою – а хіба ми гірші за ляхів? Знов-таки билися з однолітками – уболівальниками польського «Гарцежа» чи «Стшельца». На поле вийшли, коли «Лисоня» вже грала у новоствореній Лізі Східних областей – Святослав став у воротях, а Степан обійняв позицію на правому фланзі атаки.

 

Коли обом виповнилося по шістнадцять, захоплення футболом потіснив значно нагальніший і знов-таки спільний інтерес – хлопці почали вчащати до ставу чи набережної Золотої Липи, де шпацірували юні бережанські панночки. Однак напередодні переходу у старші – ліцейні класи сталася катастрофа: ім’я Степана знайшли у вилучених під час ревізії бурси списках «Пласту». Це був самісінький розпал пацифікації, коли гімназистам дозволялося бути лише польськими гарцежами, та аж ніяк не українськими пластунами.

 

Треба сказати, що по забороні «Пласту» гімназисти-українці не кинули звички триматися купи і активно організовувати власне позагімназійне життя. Тільки тепер це мало присмак конспірації. Спортивне товариство «Сокіл» правило їм за офіційне прикриття, і саме під приводом спортивно-оздоровчих прогулянок гімназисти ризикували виходити до гори Лисоня, щоб упорядкувати могили та вшанувати загиблих січових стрільців. Проте виявилося, що у цій справі Степан зайшов значно далі за приятеля і потайки вступив до забороненого «Пласту».

 

Цілком можливо, що хлопцю усе б минулося нещирим каяттям та невеликим гімназійним покараннями, але під час переслуху в кабінеті директора він тихцем вкрав зі столу той самий злощасний пластівський список з двома десятками прізвищ гімназистів-українців, і поки цензор з поліціянтами шукали зниклу папірчину, швидко запхав її до рота і з’їв. Коли ж переслух повели далі, він відмовився видавати товаришів, посилаючись не на кого іншого, як на святого Яна Непомуцького, що числився покровителем гімназії.

 

– А що, – нахабно заявляв Шагута. – Він не видав таїну сповіді королеви навіть під тортурами. А це – таїна моїх товаришів. Я теж не видам.

 

Адміністрацію гімназії смілива аналогія розлютила до нестями. Тим більше, що була підкріплена підозрілою втратою цінного доказу – списку «Пласту». Не допомогло навіть заступництво отця Филимона Побігушки – українського професора-катехіта, який традиційно витягав земляків з халепи. До річки, як святого Яна, хлопця, звісно не вкинули, але у річному атестаті зі справованія, тобто поведінки, красувався напис: «неодповєднє зе взґлендуф пщеціфпаньствовей дзяльностці» – не що інше, як пряме звинувачення у антидержавних вчинках. І тому, коли більшість однокашників перейшли до сьомого класу і стали урочисто зватися студентами, Степан змушений був повернутися до свого рідного Пліхова, працювати у батьковому господарстві, чекаючи на дозвіл міністерства освіти відновити навчання десь на інших теренах. А коли не дочекався, мав стати жовнєжем – піти за призовом до польської армії.

 

Святославові роки навчання у ліцеї теж не минули легко. Помер батько, сотник армії УНР, який вижив був у Першому зимовому поході, але наслідки отриманих ран, застуди і тифу усе ж наздогнали колишнього вояка за півтора десятка років. Якби не допомога батькових друзів-ветеранів, довелося б і собі простувати до війська – мати б нізащо не змогла оплатити навіть половинного сирітського внеску за навчання.

 

Тому й подальша доля хлопця також скеровувалася міцними руками батькових колег-комбатантів. А найбільше одного з них – колишнього отамана Української Галицької армії Петра Стасюка.

 

У Великій війні капітан австрійської артилерії Стасюк з одного боку фронту та російський сапер штабс-капітан Ліщинський з другого згідно з присягою чесно проливали кров, воюючи один проти одного. Потім у Галицькій армії, та Запорізькій групі армії УНР кожен по своєму служили Соборній Українській державі. Ну а згодом попри спільного ворога їхні воєнні дороги знову розійшлися – отаман Української Галицької армії Стасюк у союзі з російським монархістом Дєнікіним воював з більшовиками на Півдні, а сотник Першого Запорізького корпусу Ліщинський спільно з військом маршалека Пілсудськєґо боронив від червоних Варшаву.

 

Познайомилися ж майбутні друзі вже по закінченню буремних воєнних років у Домб’є – таборі для військовополонених під Краковом. Як чесні й переконані офіцери кожен своєї української армії, спочатку вони люто сперечалися, хто насправді завинив у розриві історичної злуки західних та східних земель. Затятий галичанин Стасюк у всьому звинувачував Петлюру, який «знюхався був з поляками». Наддніпрянець же Ліщинський відповідальність покладав цілком на командувача УГА Тарнавського, що підписав мир із Дєнікіним.

 

Можливо навіть, що саме ці суперечки і зблизили чоловіків, бо кожен відчував – співрозмовник у дечому усе-таки має рацію. Крім того вони усе-таки мали між собою ближчі позиції, ніж із іншими із в’язнів Домб’є – чи то з самодержавних ветеранів-денікінців а чи з вояків екзотичного військового утворення – ЧУГА, тобто Червоної Української Галицької армії.

 

Як би там воно не було, але звільнившись 1923 року колишні в’язні не втратили контакту. Обидва щасливо знайшли загублені у воєнній веремії родини – Ліщинський у Бережанах, а Стасюк – у рідному Львові. Обидвох здивовано-відчуджено зустріли діти, що батьки покинули їх немовлятами – одного син Святослав, а другого донька – Софія. І табірна дружба, що скріплялася сусідством сінників, отримала додаткову опору – тепер обидва вони перетворилися на батьків, що передусім відповідають за майбутнє родин, і головне – дітей. Це не означало, що військова справа відійшла у минуле. Вони підтримували міцні зв’язки зі своїми колегами – такими як самі українськими комбатантами. Невдовзі ці зв’язки перетворилися на Українську військову організацію – товариство ветеранів, як не хотіли залишатися лише ветеранами. А проте родини, що у часи війни символізували глибоке запілля, тепер посідали у житті обох приятелів дуже помітне, якщо не сказати, головне місце.

 

Отаман Стасюк трошки заздрив, щиро кажучи табірному товаришу, бо той мав сина, мав кому передати свої світлі мрії та суворий обов’язок – доробити те, що батькові не судилося. Донька Стасюка гірше вписувалася у військову династійну картину. Але діти радо спілкувалися під час взаємних сімейних відвідин, і коли Ліщинський-старший помер, а сказати точніше, загинув від отриманих на війні ран, отаманові довелося взяти під опіку осиротілого Святослава та врешті перевезти його до себе. Львівська політехніка отримала здібного студента, а дитяча дружба Святослава та Софії – свою перспективу, якій всіляко сприяли батьки. Юнацька закоханість – а далі шлюб, спричинений нестримним молодим темпераментом, близькістю душ і тіл, та, можливо, вагітністю.

 

Хтозна, чи це сталося до весілля, а чи просто, як велить звичай, під час, але Софія наче навмисно про людські очі, день у день за дев’ять місяців по шлюбі розродилася чарівною, як гадали батьки, а насправді червоною, зморшкуватою і крикливою, як і всі  немовлята дівчинкою.

 

– Тож я тепер – батько. – похвалився Святослав старому приятелю, завершивши коротку оповідь про своє життя.

 

Вони сиділи у своєму улюбленому дальньому кутку пекарні, зовсім як у гімназійні роки. Знедавна тут стали подавати бімбер – адже новітні господарі міста, більшовики, не розуміли, навіщо потрібні кав’ярні, у яких не «відпускають» спиртного.

 

– Як назвав? – Підняв чарку Степан.

– Марічкою.

– То сто лят!

 

Хлопці хильнули.

– Сумно, що батько не дожив. Так і не встиг стати дідом.

– Мій теж. – опустив очі Степан.

– Що ти кажеш!

– Поляки замордували. У травні. Вони через Карпатську Україну тоді, кажуть, наче показилися.

– Правду кажуть. Коли почули, що в Закарпатті оголосили Україну, просто оскаженіли. Вікна били, де українці живуть. До бурси гранату кинули.

– Вар’яти… – зітхнув Степан. – А у нас, казали неня, приїхали до села, прив’язали батька до стовпа і забили буками.

– За що? – спитав Святослав, хоча й знав, що під час погромів поляки не потребували окремих причин для насильства.

– Батько відмовилися бити священика. Ти ж знаєш оце їхнє, коли змушували наших бити одне одного.

– Ендеки?

– А хто ж їх знає. Пся косць! Мене з війська навіть попрощатися не відпустили були. У травні, пам’ятаєш, коли гадали, що Німеччина от-от посуне? Нас без відпусток місяць тримали.

Здавалося, відтоді минула ціла вічність, а насправді – лише півроку з першого поголосу про швидкий німецький напад, першої паніки і перших караванів втікачів до південного кордону.

– Співчуваю.

– Нічого. Я їм, курва, знаю, що зроблю.

 

Хлопці одночасно хильнули, не цокаючись.

– Не картайся. Буде їм. Буде. – Зауважив Святослав, заївши запашний міцний бімбер фірмовою недзюлковою пляцкою, яка не втратила ще традиційного смаку і якості. – Совіти за поляків вже аж як беруться. Ти б бачив, як у Львівській опері київський театр давав «Богдана Хмельницького». То я тобі кажу, що коли Богдан на сцені порвав польський прапор, увесь зал підхопився і загорлав: «Слава!».

 

– Я в то не вірю.

– Слово честі. Сам бачив.

– Та я не за те. – Степан поклав руку на зап’ясток старовинного приятеля. – Як вони за поляків зара беруться, так само за українців завтра візьмуться.

– Так вони ж самі українці.

– Хто? Оці сірі? Які вони тобі українці?!

 

Святослав примирливо схилився до друга:

– А не скажи. Маємо одного такого зі сходу. Брат у третіх. По мамі. У нашій гімназії тепер служить провідником цього їхнього комсомолу. Комсорг, чи як воно зветься.

– Теж у чоботах?

– Аякже. Вони хоч із плащем, а хоч із фраком, а все у чоботах. – Святослав посміхнувся, бо це військове чи просто селянське, але завжди недоречне взуття совслужащіх викликало загальне кепкування, – Зате новий директор гімназії ходить у мештах. Щоправда з галіфе. А згори кальоші. І папахою прикрито.

 

Тепер уже засміявся й Степан.

– Справді?

– Сам бачив. Він в кальошах і на вулиці, і в гімназії, і напевне, вдома, спати лягає. А знаєш чому?

 

Степан знизав плечима. Нові господарі поводилися настільки по-чудернацьки, що можна було повірити у будь-яку історію.

– Бо на мештах підошви катма! Десь поцупив без підошви, от і ходить у тепер кальошах.

– Та ну!

– Оце тобі й ну! Мені Павло розповів, ну, цей мій родич зі сходу, комсомоліст.

 

Хлопці пирснули в кулаки, за старою гімназійною звичкою намагаючись не привертати до себе зайвої уваги.

– А що іще каже твій родич?

– Обіцяв, що усіх польських професорів звільнять. Щоб лишилися тільки українські.

– Незлецьки  було б.

 

Національна політика більшовиків з Великої України припала до смаку багатьом з пригнічених польським шовінізмом галичан. Декотрі із захопленням та цілком безкарно розоряли тепер спорожнілі магазини та заклади тих поляків, хто кинувся був утікали від війни. І усі без виключення залюбки фотографувалися на тлі формених польських шоломів, що купками було складено побіля колишніх комісаріатів.

 

– А відділення «Б»? – поцікавився Степан.

У цьому відділенні гімназії навчалися євреї.

 

– Так а їм що? Українською вчитимуться. Вони тепер першими на всіх перехрестях кричать «Хай живе Україна!»

– І правильно роблять, – зауважив Степан. – Тим, що тут, дуже пощастило. Ти чув, що з жидами роблять у німецькій зоні? Хто їх там захистить?

– А тут хто?

– А тут кому вони тра? Сталін з Гітлером проти поляків домовилися, а не проти жидів. Українців з німецької сторони сюди перевозять. Німців – туди. Полонених наших відпускають – зі мною ще півтора десятки рядових приїхало. Прапори червоні що в тих, що в тих. Паради спільні. Дружать, одне слово. Але жидів тримають кожен на своїй стороні.

– То що собі далі думаєш? – запитав Святослав після паузи.

 

Хлопець  у відповідь знизав плечима.

– А що маю думати?.. Додому поїду. До нашого Пліхова у них руки ще не скоро дойдут. З мамою ґаздуватиму. Обійстю ґазди треба. Батько файно ґаздували.

 

Це було правдою. Шагута-старший був заможним селянином: регулярно платив повний внесок синові за навчання і навіть на бурсу давав грошима, у той час, коли більшість з сіл привозили за розрахунок харчі. Це не було недоречним, бо на кухні готували їжу для бурсаків. Але платити куховаркам також з чогось треба було. Та й за дрова взимку.

 

Проте заможний Шагута-батько сина грошима не розбещував. І навіть, щиро кажучи, взагалі майже не наділяв. Гімназійні перекази пояснювали це смішною історією цілком у дусі вигадливого Степана.

 

Колись малого ще Шагуту вигнали з уроків і наказали повертатися лише з батьком і лише до директорського кабінету. Наляканий неминучою розправою, хлопець кілька днів непомітно зникав з колони бурсаків, яка виходила до гімназії, і вештався десь поза школою. А тоді зметикував за пару злотих намовити якогось селянина з ярмарку зіграти роль свого батька, і з ним заявився до директора. Селянин уважно слухав і дуже переконливо удавав батьківський гнів – напевно, й сам мав вдома такого йолопа. Врешті ж так вжився у ролю, що вхопив хлопця за комір і пообіцяв дати йому таких чортів, щоб вік пам’ятав. Переляканий директор навіть заступився був за учня: «То єще дзецко. Он сє поправі». Справа йшла до щасливого фіналу. Аж тут відчинилися двері, і на порозі з’явився справжній Шагута-старший, який напередодні отримав листа з гімназійної канцелярії і приїхав розібратися, чого ж такого накоїв його син.

 

Найманий селянин першим чкурнув з кабінету, не чекаючи з’ясувань. За ним під регіт директора і справжнього Шагути-батька втікав Степан. Врешті пригода закінчилася всього лише чотирма годинами карцеру – примусового навчання у неділю. Але і довічним урізанням грошового забезпечення з боку батька, якого не дуже потішило те, що його спробували замінити першим-ліпшим дядьком з базару.

 

– До Пліхова збираєшся, кажеш? А наші говорять, що українці мають скористатися моментом. Тра брати до рук школи, гімназії, театри…

 

– От ти і бери. – хлопнув по плечу Степан однокашника. – Візьми до рук, наприклад, нашу гімназію. Чи хоч би кальоші директора. – Він усміхнувся власному жарту. – А я візьмуся до мотики. Якось воно більш до серця. Я вже армію до рук брав. Вистачить. Відпочину від війни, і заразом подивлюся, куди воно все просувається. З цими сірими, знаєш, краще поки зайвого на себе не брати. Ані до рук, ані на шию.

 

Дзвіночок над дверима пекарні задзеленчав і співрозмовники мимохіть озирнулися. На порозі стояв молодий чорнявий хлопець у сірому цивільному плащі, з під якого визирали армійські чоботи.

 

Степан іронічно підняв брову:

– Ще один.

Святослав махнув прибулому рукою, даючи знати, що він тут. Бо це – про вовка промовка – був його брат у третіх, комсорг Павло Соколенко. Критися від нього – зайвий клопіт, та ще й може вийти незручно. А так, може, розкаже якусь свіжу новину, їм там у комсомолі видніше.

 

Павло якось незграбно, боком просунувся до столика гімназійних приятелів.

– Привіт. – Сказав він Святославу і знову незграбно уклонився. – А я вас ще з вулиці побачив, так бігом збігав до школи, і, думаю, посиджу хвилинку з вами.

– Це Павло. – Відрекомендував Святослав родича. – Він приїхав…

– З Харкова. – поквапився той, ніби боявся якоїсь непоправної помилки.

– Шагута. – Піднявся зі стільця Степан і простягнув руку. – Степан.

– Соколенко. – Хлопці потисли руки, і Святослав гостинно відсунув стільця.

– Запрошуємо до товариства.

– Спасибі.

 

Новоприбулий, не знімаючи плаща, вмостився за столом.

– Допоможіть мені зробити заказ. – Попрохав він одразу. – Я по-поляцькому, як баран. Не можу пойняти всі ці «кше» і «пше». Дивлюся тільки.

– А що ти будеш?

– Булочку з маком, – тицьнув він пальцем у вітрину. – Ну і це, як його… фі-лі-жанку кави.

 

Хлопці розсміялися незлостиво.

Вони були ровесниками, ці троє: один – польський фронтовик у вицвілій польовій формі, другий – типовий галицький інтелігент у костюмі-двійці з туго затягнутою краваткою, а третій – типовий «сірий» совслужащий у плащі і цивільних брюках, запханих у халяви чобіт. Ба навіть більше. Якщо придивитися, вони були навіть дещо схожими – усі троє коротко стрижені, з вилицюватими обличчями, сухорляві через не надто ситі часи. Не брати, звісно, але…

 

– Павло – син маминої сестри у других. З Полтавщини.

– Як це ти сказав? У других? – перепитав Павло.

– У других, – пояснив тактовний Святослав. – Це кузен. Двоюрідний. Твоя мама моїй – у других, а я тобі – вже у третіх.

– Це троюрідний виходить? Смішно тут у вас. Вроді й по-українському, а якось чудно.

– У нас так. У нас смішно. – хлопці весело перезирнулися.

 

Тим часом господарка принесла каву з булочкою – найбільшою з тих, що були на вітрині. Вона вже вивчила смаки сірих людей.

– Проше’ пана.

– Спасибі.

– Дзенькуємі, – гречно повторив Святослав.

– І скажи їй, що я рублями платити буду. Мені оклад рублями видають.

 

Але пояснювати не довелося.

– Розуміє’. Пан ма рублі. Без ружніци. Як пан зехче. – Після першого негативного, а часто й небезпечного досвіду, господарі обслуговували совіцьких службовців дуже запопадливо.

 

Павло одразу ж відкусив велетенський шмат булки і заходився жувати, заплющивши очі від задоволення. Потім запив великим ковтком кави. Хлопці знову перезирнулися.

 

– Хліб тут вас вкусний. Аж вдержатися не можу. – Сказавши це він чомусь озирнувся на двері і стишив голос. – І вобще мені нравиться. Як за граніцей. Тут на углу в магазині машинкою ковбасу різали. Так тонко виходило, як папіросна бумага. Дуже красиво. А воєнні викинули цю машинку. Кажуть, совєцкім людям так тонко рєзать нє нада. А я так думаю, що у Харкові хай товсто ріжуть, а тут тонко. Це ж інтересніше, коли у всіх по-різному.

– А ти в Харкові народився? – уточнив Степан. Його відверто розважала безпосередність співрозмовника.

– Нє. Тільки інститут закончив. Народної освіти. Я вчитель української мови.

– Чого-чого учитель? – здивовано підняв брови Степан.

– Мови. Української. – Він знову запхав до рота величенький кавалок булочки і заходився жувати, не припиняючи говорити, від чого після кожного слова у роті щось квакало, немов у жаби.

– Але мене сюди прислали по комсомольській лінії. Ну і піонерів треба під шефство брати. Общественна робота з молодью.

 

Святославові було незручно перед гімназійним другом за такого родича, але й водночас самого тягнуло на сміх, тому, аби стримати емоцію, він підпер підборіддя рукою.

– Це щось на кшталт заступника вчителя?

– Заступник? – Перепитав Павло здивовано. – У нас не буває заступників. Я буду організовувати комсомольські і піонерські ячейки. Ну, змагання там всякі. Воєнне діло вивчать.

– Це як у нас «Пласт»?

– Нє, «Пласт» – це у поляків. А у нас на Україні – піонери і комсомол. – і він знову взявся до булки.

 

Хлопці перезирнулися.

– «Пласт» – це українська організація. – Обережно зауважив Святослав. – Це «Гарцер» – польський.

 

– Ти про польський «Пласт» ліпше нікому не кажи. – Помітно стримуючи недобрі інтонації, порадив Степан. – Бо набити можуть.

 

– Ну нехай, нехай український… Чого ви? – крізь повний рот примирливо пробубнів комсорг. – Український, але буржуазний. А наш комсомол – пролетарський.

 

Святослав попід столом торкнувся коліна свого приятеля, намагаючись у такий спосіб запобігти сварці. Він і сам не встигав дивуватися якійсь дикій наївності свого комсомольського родича.

 

Гість зі сходу з’явився у родині тиждень тому – просто так постукав у двері і зайшов. Він привіз вітання від тітки у других, сестри Святославової мами. До прибулого у родині поставилися як до свого – виділили помешкання і запрошували до столу. Павло виявився добрим хлопцем, але погані звички, які він демонстрував з першої хвилини, різко розділили родину у ставленні до нього.

 

Софія, вихована у пор’ядній львівській родині, намагалася відсісти на протилежний бік обіднього столу, щоб триматися якнайдалі від широко розставлених Павлових ліктів – під час їжі хлопець нахилявся вперед, немов збирався вхопити ротом просто з тарілки, а ложкою та виделкою вправлявся із таким брязкотом, що усі за столом здригалися, боячись, що посуд не витримає та розколеться. Поза очі Софія називала такі манери правдивим свинством.

 

Святославова ж мати навпаки – всіляко захищала небожа і виправдовувала його: ну звідки ж сільському хлопцеві було набратися пристойних манер? Тим більше у більшовицькому Харкові. Там же порядних людей зроду не було! Сама родом зі Слобожанщини, вона не могла пробачити місцевій столиці, що та першою з усієї України зійшла на комуністичні пси.

 

Святослав же лишався до прибульця нейтральним, як це й годиться чоловікові. Частенько спілкувався на різноманітні побутові теми, але на відвертість не викликав і сам тримав дистанцію.

– Так ти ж сам ніби не з пролетарів? – напівжартома зауважив він. – Ти ж із селян.

– З трудового селянства. – Завчено, але чомусь напружено відповів Павло. – Після рабфака тримаю пролетарську позицію.

– Але все одно, батьки ж у селі? – підключився охочий до суперечок Степан.

– Померли батьки. – Глухо відповів хлопець. – З голоду померли. У тридцять третьому.

– Перепрошую. – Степан опустив очі.

 

Саме через це Святослава мати так жаліла небожа. Осиротів він коли вже жив у місті, куди батько відправив його, купивши у сільраді за дві пухові подушки та перину направлення до рабфаку. Саме це врятувало хлопця від страшної смерті. Щоправда лише його одного. Село вимерло до ноги, а разом з ним й батьки та молодші сестра з двома братами.

 

Новоявлений небіж називав свою бережанську тітку «тьотя Маша» і не раз, залишившись з нею наодинці, розповідав те, що нікому іншому повісти не міг. Мама ж ділилася інформацією лише із сином, залишаючи невістку поза колом утаємничених.

– Та нічого. – Стримано зауважив Павло. – Шість год уже Я привик.

 

Він закинув до рота останній шмат булки і, задерши високо голову, вилив у себезалишки кави разом із гущиною – усе до краплі.

 

– Може, тобі бімбера чарочку замовити?

– Бімбера?

– Ну, самогону.

– А! Давай.

Поки Святослав замовляв на всіх міцний польський бімбер, Степан здивовано спостерігав, як харків’янин, покінчивши з булочкою, спочатку ретельно підібрав з тарілочки усі хлібні крихти, а потім змів усе, що розсипалося по столу, у жменю, і одним рухом відправив до рота.

 

Звісно, на Галичині чули про організований більшовиками голод. Після того, як Микола Лемик на знак протесту застрелив совєцького консула, інформацію про виморених українців не змогли ігнорувати навіть польські газети. Але зараз Степан не міг для себе вирішити, чим зумовлена така дивна поведінка нового знайомого – наслідками голоду, а чи просто совєцьким вихованням. І те і те здавалося однаково імовірним.

– За знайомство? – запропонував Святослав, піднімаючи чарку.

– Давай, – погодився Павло.

– Аби с ми були дужі, аби с багато літ прожили, – додав Степан.

 

Усі дружно випили. А коли поставили чарки, раптом звернули увагу, що просто поруч зі столиком стоїть людина. У кошлатій папасі на голові, галіфе та світлих мештах з кальошами, ще й у куртці – попри те, що знаходився у приміщенні.

 

Побачивши несподіваного гостя, Павло змінився в обличчі і похапцем підскочив зі стільця.

– Драстуйте, Михайло Захарич… ми тут… цеє

Чоловік суворо насупив брови, уважно розглядаючи компанію.

 

Під цим поглядом Ліщинський раптом відчув себе гімназистом, застуканим поза уроками або ж за саботажем польського державного свята. Підсвідомо захотілося заховати обличчя, але таке відчуття було смішним для дорослого дядька, батька маленької донечки та чоловіка гарної дружини, тому Святослав спокійно подивився на прибулого.

– Знайомі? – низьким хрипким голосом запитав директор гімназії, а це був саме він.

– Д-да… То єсть ні. – Невідомо чому почав виправлятися Павло.

– Поляки? – вказав директор на формену куртку Шагути.

– Н-ні. Українці… – Тут комсорг раптом знайшовся. – Молодіжний актив збираю. Комсомольську ячейку організовувати будемо.

 

Святслав зі Степаном перезирнулися, а директор задоволено похитав головою:

– Ячейку? Це добре. Ну, занімайтесь. – і розвернувся на підборах, а точніше, на кальошах, бо підборів його мешти не мали. – Докладеш про свої успіхи, – сказав він, простуючи до виходу.

 

Павло супроводив начальственну постать очима і прошепотів:

– Це я, щоб не було зайвих підозрів.

– Та не кремпуй си. – по-приятельськи поплескав нового знайомого по руці Степан. – Ми розуміємо.

– Розуміємо, – повторив за ним Святослав, хоч насправді нічого не розумів. Настали нові і цілком непевні часи.