Сашко Лірник написав казку про сучасні події (ТЕКСТ)

*Відомий казкар Сашко Лірник написав казку на основі сучасних українських подій. «Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети» – так названо твір, що має ввійти до другого тому «Казок Лірника Сашка».

 

Купити перший том.

 

Казку «Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети» вже було апробовано під час фестивалю «Ше.Fest» у селі Моринці.

 

На думку Сашка Лірника, нині твориться нова міфологія героїв: «Українці – це сучасні герої, найкращі у світі воїни, яких бояться всі, які з дерев’яними щитами під кулі йдуть. Той дух козацький відродився».

Сашко Лірник презентуватиме перший том своїх казок на Форумі видавців у Львові. Для дітей просто неба 12, 13 та 14 вересня двічі на день об 11:00 та 15:00 Сашко Лірник читатиме казки на сходах Палацу Потоцьких (вул. Коперника, 17).

 

 

 

 

 

Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети

 

Будь-яке порядне село в Україні мусить мати чотири кутки.
Один – той що над річкою, другий – де дівчата, третій – де парубки, а четвертий – там де піп живе.
Ну буває що перший куток на якому дід Микита, другий – той що хата кривої Ганьки, третій – там де піп живе, а  вже аж четвертий з парубками.
Парубки мусять бути в кожному селі.
Як парубків нема, то і села нема.
Бо хто буде в селі коней пасти і поле з батьком орати? Хто буде бешкетувати і битися? Хто буде танці і вечорниці влаштовувати? Отож бо.

А як танці і вечорниці під бубон з гармошкою, то тут таки і дівчата як гриби з-під землі вродяться.
А тут уже і жарти і зальоти і пісні над річкою.
А далі весілля, діти, бабки з дідами – і нове село з чотирма кутками утворюється.
І тільки село Легедзине якесь неправильне було. Не те щоб сильно, але просто один куток у ньому весь час переїздив. Ну не прямо переїздив, але весь час змінювався. Три кутки як і годиться – один куток кривої Ганьки, другий – де піп живе, третій – де дід Чабанюк щороку нову хату ставить. А четвертий щонеділі в іншому місці буває і по іншому називається.
Один раз – Василівка, другий – Олексіївка, третій – Дмитрівка, а четвертий – Федорівка.
А все тому, що жили в селі чотири хлопці-шибайголови. Як кажуть, де не посій – там вродить.
Ото вже бешкету виробляли, ото вже верховодили!
Це про них співають: «У неділю світлий день
Йдем гуляти на весь день!
Та вкрадемо порося,
Та прославимося!»
Як Василь якого бешкету наробить – то його куток головний у селі. Як Олексій прославиться на вечорницях – то його куток. Як Дмитро щось зламає – то його Дмитрівка головна на вулиці. А вже як Федір до справи візьметься, то точно Федорівка старостує на Легедзиному.
Ще з дитинства повелося в них, що хлопці сперечалися хто з них кращий парубок і бідовий козак.
Бувало і билися, але ніхто гору не міг взяти. Так і мінялися кутки в селі.
У кожного з чотирьох якийсь хист особливий був – Василя до вогню тягнуло – ніби само собою все у нього загоралося. Лиш кресне кресалом разок – то самі мокрі дрова палають аж іскри летять. Тож по вуличному його так і звали Палієм. За Олексієм вітри ніби на мотузочку ходили – як засвище, то звідки той вітер береться? Вітрякам крила крутить і стріхи кошлатить. То Олексія Вітрогоном на вулиці охрестили. Дмитро все з води не вилазить, як видра плаває і рибу руками ловить. А як сорочку на полі скине, то чекай дощу. По вуличному Вариводою кликали. Ну а Федір – то до землі і каменю здатний. Криниці і рови сам копає як ціла артіль, а камені хоч цілі вергає, хоч на друзки розбиває з одного удару. То вже інакше як Вернигора його і не назвати.
Росли хлопці, батькам на радість, а селу на користь. Пора вже і своє хазяйство заводити, землю орати, хліб ростити.
Та не так сталося як гадалося.
Війна розпочалася.
Ніхто нікого не питав, ніхто нічого не знав, але забрили хлопців у солдати і погнали на германський фронт у окопах воювати за царя-батюшку і Росію-матушку. Хоча яка там «матушка» – мачуха лиха і недобра.
Воювали парубки наші геройськи – від бою не ховалися, військової справи навчалися, рушницями і кулеметами орудували вміло. А воно так з роду-віку в українців заведено – як поле орати, то зранку до ночі, як дівчину кохати – то звечора до рання, а як воювати – то допоки ворога впень не втяти.
Довго та війна клята тяглася – волочилася, але всьому свій кінець настає.
Нарешті хлопці наші живі і здорові додому повернулися.
На чистії води, на яснії зорі.
Ні шабля, ні куля їх не взяла, нагороди-хрести на грудях видзвонюють, картузи набакир заломлені, вуса догори закручені, підківки на каблуках брязкають, дорожню пилюку догори здіймають!
От саме час жити починати!
І земля своя, і руки працьовиті, і дівчат вистачає – вибирай, одружуйся, хату будуй, дітей народжуй!
Та прийшла біда люта страшна звідки не чекали.
З півночі військо посунуло на Україну. Ті, що братами звалися, друзями величалися, разом від панів і царів страждали, та виявилися ворогами лютими і підлими.
Як чорна хмара військо більшовицьке суне з Росії, рушницями і шаблями їжачиться, кулями землю засіває, українські села і міста захоплює, українців грабує-убиває. Кіннота ворожа поля як сарана криє, як воші по кожуху розлазяться комісари по Україні.
Жодне село чи місто встояти не може перед тою навалою. Бо немає війська в України.
Розпустили військо українське по домівках. Поздавали зброю хлопці чубаті, до батьків і дружин порозходилися з полків бойових. Всі раділи, що війна нарешті скінчилася, і ніхто і думати не міг, що брати колишні в спину ножа вгородять.
Ось уже і по землі черкаській вороги йдуть. Скоро і до Легедзиного доберуться.
Зійшлися серед села люди, розмовляють як від ворога оборонитися, та все на хлопців наших бравих поглядають, на них одних надію мають.
А Палій, Вітрогон, Варивода і Вернигора раду тримають, між собою. Думають що робити і як село врятувати.
Нічого вигадати не можуть.
І вирішили до мудрих людей сходити, поради попитати.
Спершу до попа пішли.
Панотець вислухав і порадив на Бога уповати і молитися – то може і омине біда стороною. А як не омине, то це значить за гріхи покара така буде.
Почухали хлопці голови і посунули до кривої Ганьки на куток за порадою.
Ганька побідкалася, поохала і порадила скоритися ворогам, шию нагнути і терпіти, бо видно доля така воляча в українців – все під ярмом чужинським ходити.
Плюнули хлопці на таку пораду і пішли наостанок діда Чабанюка вислухати.
А дід Чабанюк, дарма що оселедця козацького не носив і сорочку мав просту засмальцьовану, та себе справжнім козаком вважав і казав, що вишиванка у кожного козака-українця під шкірою вишита і назовні візерунками виходить, коли ворог козакові груди шаблею січе. Нічого дід Чабанюк не боявся. Лише свою бабу Людмилу троха побоювався бо вона йому люльку палити не дозволяла , тютюн відбирала і за ту справу сварила дуже.
Прийшли парубки наші до діда і поради питають.
Дід одного з хлопців на воротях поставив щоб той за стежкою слідкував –чи не йде баба з лавки часом. А сам лушпайки сухі з цибулі в папірця обтеребив і ловку цигарку без тютюну скрутив і засмалив,димом закутався.
Подумав і каже: « Не годиться нам під ворога лягати і йому коритися. Так і землю свою втратимо і рід наш занапастимо. Краще померти в бою, ніж жити в рабстві. Богу молитися добре і правильно, але знайте, що крім себе ні на кого розраховувати. Як самі себе не захищатимете, то ніхто не допоможе. Ворога треба бити і гнати і нічого не боятися. Погляньте на себе і на таланти ,якими вас від народження наділено. Кожен з вас сильний по своєму, але все життя ви один з одним тією силою міряєтесь, один з одним не миритесь. Як поєднаєте силу свою разом,то тоді ніхто з вами справитись не зможе! Тож придумайте як силу вашу в одне заплести-скрутити.»
Подякували хлопці за пораду, і пішли думати як же поєднати силу вогняну і вітряну, камінну і водяну разом.
Всю ніч на майдані сільському сиділи, щось в пилюці малювали і прикидували.
А на ранок пішли на свій куток і вчотирьох за день кузню збудували.
Закрилися в кузні і давай клепати!
Бо де ще сила вогню, води, вітру і землі поєднується як не в кузні?
Палій вогонь палить, Вітрогон міхами роздмухує, Вернигора вугілля кам’яне і залізо підкидає, а Варивода у воді сталь гартує.
А кують і майструють разом – стукіт, грім і дзвін по всьому селі йде.
Селяни під кузнею щодня збираються – чекають що з того вийде.
І ось на третій день хлопці з кузні виходять і роботу свою витягають.
Дивляться селяни і чудуються – сотні борон залізних із зубцями гартованими хлопці викували. І коли тільки встигли?
А на останок викотили чотири кулемети великі на коліщатках. Самі змайстрували – кожен на свій смак, але кожен до бою годиться.
А вороння чорне вже обрій закриває, навалу ворожу провіщає. От-от до села кіннота більшовицька докотиться.
Хлопці – ковалі-отамани наші швиденько парубків і дядьків сільських зібрали і наказали борони кругом села викласти так, щоб зубці догори стирчали і щоб жодного проходу між боронами не було.
А самі по чотирьох кутках села влаштувалися і кулемети свої до бою налаштували. А поруч селяни із косами і ціпами примостилися. Хто що мав – те до бою і приготував.
Коли це із-за лісу військо московитське більшовицьке вирвалося – коні тупотять, копитами грудки розкидають, піну з вуздечок розбризкують. Шаблі на сонці блищать, очі люті з-під кашкетів виглядають. З чотирьох боків лави ворожі летять.
Страшно, аж в грудях заходиться, ноги тікати просяться, на коліна впасти перед силою такою хочеться.
Та хлопці наші страху не піддаються і жартами селян підбадьорюють. А кому і потиличника дадуть – щоб не боявся і стрій тримав.
Котиться хвиля чорна ворожа, от-от змете легедзян і село затопить. А там уже вогонь і розстріли почнуться. Здається нема рятунку і кінець Легедзиному настав.
Коли це заіржали коні, крик до неба здійнявся – наскочили копита на вістряки боронові. Жала гартовані наскрізь пробивають, коней і вершників на землю кидають. Інші їх топчуть і зверху падають.
А як військо вороже в купу збилося, то заговорили кулемети з Легедзиного. З чотирьох кутків луплять. Від попового кутка – як вогнем шмаляє, від кривої Ганьки – як ураганом косить, від діда Чабанюка – як каменюками зносить, а з четвертого кутка безіменного ніби дощем січе.
А тут і селяни кинулися ворогів добивати – хто ціпом, хто голоблею, хто шаблею, а хто і кулаками.
Не витримали вороги і тікати почали. Шелягами і ярами, балками і очеретами, стежками і дорогами. Коней і зброю покидали,чоботи свої діряві і кашкети шкіряні погубили.
Так і відбилися хлопці наші легедзинські від навали страшної ворожої.
Піднялася земля наша-
Скільки років спала!
Знов воскресла й полетіла
Козацькая слава!
Отож в ті часи буремні армія московська більшовицька не змогла завоювати тільки Польщу і село Легедзине.
А в селі Легедзиному пам’ятник стоїть тим героям – на чотири сторони світу боронами наїжачився ,зубцями сталевими вигострений, малюнками козацькими карбований, щоб нагадувало всім, як самого лютого ворога здолати можна.
Бо той народ, який армію свою підтримує, зброю в руках міцно тримає, смерті не боїться і перед ворогом єднається і сварки забуває, того перемогти і здолати неможливо нікому.
Хай який загарбник військо має незліченне, зброї силу-силенну і нахабства злого неміряно, але проти хоробрості і честі козацької не втримається. Бо він за чуже воює, а ми – за свободу, рід і землю свою.
З тобою, іроде поганий, землею і водою битися будемо, вітром і вогнем воювати!
Не страшно нам загинути, а страшно перед ворогом скоритися.
Тож не буде такого на землі нашій українській від нині до віку!
В бою маємо надію на Бога і чотири станкові кулемети!
Бо рабів до Раю не пускають!

Браття, зброю діставай – ще вона нам знадобиться!
За Вкраїну, рідний край, разом ми підемо биться.
Був ти хохол чи малорос -с тань своїй землі хазяїн,
До повстанців приставай, не роби гріха як Каїн!
Ой ти, степ широкий,
Ой ти, яр глибокий!
Гайдамацька правдонька-
Чорноземна матінка!
(у казці використав пісні гурту «Вертеп» з Дніпропетровська)

Казку взято на сторінці казкаря у Facebook.

БараБука