Неприємності замовляли? Доросла книга для підлітків

Тетяна Парнюк. Неприємності замовляли?; Учениця знахарки. – К. : Зелений пес, 2012. – 456 с. – (Серія «Зоряний гість»).

Під однією палітуркою зібралися дві повісті письменниці – «Неприємності замовляли?» та «Учениця знахарки». Це книжка для найбільш складної аудиторії – підлітків. Тут є все, чого не можуть дати комп’ютерні ігри, – щира емоція, співпереживання, правдивий український світ та героїні, які запросто можуть сидіти за однією партою з читачем. Уперше дорослу книжку для підлітків видавництво «Зелений пес» презентувало на Форумі видавців. Зараз же чудова нагода спробувати цю книжку на смак тим, хто не був на презентації у Львові. Для всіх, хто поважає справжні пригоди, – наша сьогоднішня дегустація.

.

Нінка залізла з ногами в крісло на кухні й почала свою розповідь.

– Ксюхо, ти ж знаєш, мій прадід, окрім того, що він – предок знаменитої Ніни Храмової, був і сам по собі відомий археолог. Здається, щось таке я тобі розповідала.

Ксеня очікувала довгої розмови, тому замісила тісто.

– Можливо. Я не зовсім добре пам’ятаю те, в чому немає логіки та певної закономірності.

– Від тієї логіки тобі голова скоро репне, – кинула шпильку гостра на язик подруга. «І що б я без неї робила?.. – думала Ксеня, здіймаючи борошняні торнадо в макітрі. – Але ж треба відповісти їй гідно!»

– А в тебе в голові саме сміття, якийсь інформаційний хаос. От мені достатньо задати початкові умови, і я виведу тобі логічний результат на основі  знань про закономірності.

– Ой, налякала! Ну, добре, даю тобі початкову подію: один чудовий чорний пес серйозно зацікавився вмістом шухляди твого письмового столу. Передбач наслідки.

– Що?! – Ксеня зірвалася з місця. – Ось тобі наслідки: цього собаку та його господарку я вижену геть! Скільки попереджала, тримай свого Духа біля себе! Він мені вже упікся!

Нінка тим часом продовжила розповідь.

– Так-от. Сподіваюсь, ти знаєш, що Київ періоду X–XІІІ століть був дуже розвиненим містом. Я могла би прочитати тобі лекцію про художні ремесла того часу. Тільки не кривися так. Це буде цікаво навіть тобі. Київські майстри вжиткового мистецтва досягли неабияких вершин у виготовленні золотих і срібних виробів. Медальйони і колти, хрести та намиста, коштовні палітурки книжок – ну, там багато всього. Коротше, київські ювеліри, пройшовши школу грецьких майстрів, виготовляли такі прикраси – тобі й не снилося. Так, дві княжі діадеми, що дійшли до нас, – одна з деісусним чином, а друга із зображенням Олександра Македонського, – це справжні шедеври.

Я ще не все сказала, а в тебе вже, бачу, блищать оченята. Таки залишилося в тобі щось жіноче. Ой, там така краса – філігрань, скань, зернь… Але не забиватиму тобі твоєї логічної голови. Гадаю, якщо на тебе начепити якісь там золоті лунниці або колти, навіть ти б зробилася красунею…

Подруга говорила із запалом, – і Ксеню пройняло. Для наочності Нінка дістала альбом давньоруських прикрас і показувала подрузі, як виглядає все це диво. Ксеня задивилася і вже подумки приміряла на себе прикраси.

– О, яка краса! – тикала пальцями Ксеня, уже не приховуючи захвату.

– А це скань. Із золотої дротинки закручували ось такі намистини і з’єднували їх тоненькими місточками.

– А цей обруч якраз пасує до моєї сірої сукні.

– Маєш смак, нічого не скажеш! Це литий наруч, техніка черні, коротше, вершина давньоруського художнього мистецтва.

– Слухай-но, що за химери на цьому обручі? Хрещена Русь – а тут якесь язичництво?

– А ти не така дурна, якою здаєшся. Думаєш, охрестили Русь – і люди відразу відмовилися від своєї споконвічної віри у богів і духів сонця, води, усіляких там мавок, водяників та домовиків? Ти, Ксенечко, і не уявляєш, скільки в тобі, у мені, в усіх нас сидить цього язичництва.

Ксеня тільки-но розтулила рота, аби заперечити свою віру в будь-що з того, чого вона не може науково перевірити, як побачила на наступній сторінці щось дивовижне. Наруч фантастичної краси ніби поділений на три частини, і на кожній – химерні звірі та птахи, чиї хвости переплелися уквітчаним гіллям.

У неї забило дух. І Нінка це помітила.

– Що, задивилася на моїх улюблених драконів і симарглів?

– Си… чого?

– Та були такі міфічні симаргли, а ще грифони та сирини. Дивімося далі.

Але перегорнути сторінку Ксеня їй не дала. Дивовижна сила неначе прикувала дівчину до цього

срібного наруча, і це було сильніше за неї. Хіба Ксеня могла тоді знати, в безодню яких пригод вони поринуть лише тому, що в жіночій сутності закарбовано потяг до прикрас і коштовностей?

– Так, зачарована штука, – промовила Нінка.

– Я й сама вперше так дивилася. Ти мене чуєш? Нінка насилу видерла альбом у подруги і відклала на стіл. Потім помахала долонею в неї перед очима. Ксеня ледь оговталася.

– До справи. Тепер наближаємося до головного. Чому, власне, я провела з тобою цей маленький історико-мистецтвознавчий лікнеп…

– Бо ти схиблена на цьому, – підказала Ксеня.

– Тепер і ти теж. Дивися…

Нінка дістала пожовклий затертий папірець, який вона зберігала між сторінками альбому, і розгладила на столі. Це була заяложена стара карта, на якій ледве проступали штрихи та позначки.

– Це карта мого прадіда. Дивися, тут відмічено, де вже здійснювали розкопки, а де він тільки намічав. З початку перших розкопок минуло понад дев’яносто років, а за цей час київська археологія збагатилася дуже цінними матеріалами, і цим має завдячувати шановному Феодосію Серафимовичу.

– Ну, то й що? До чого ти ведеш? – не розуміла Ксеня.

– А до того, що лише в межах Верхнього міста було знайдено близько шістдесяти скарбів, а це понад три тисячі виробів із золота та срібла. В архівах збереглися дані…

– Нінко, ти з печі впала! Якщо хочеш підрядити мене під час сесії порпатись у якихось архівах, то марно. – Ксені здалося, ніби вона розгадала, заради якої великої ідеї в неї згорів сьогодні пиріг та все полетіло шкереберть.

– Дослухай лишень… Була в археологів легенда: коли на Київ напав хан Батий, городяни зібрали всі коштовності й заховали їх у святих горах. Але єдина людина, яка знала, де саме їх заховали, загинула під руїнами Десятинної церкви, зруйнованої загарбниками. Відтоді багато хто шукав скарби міста, та все марно.

– Так ти пропонуєш їх знайти?

– Авжеж!

Ксеня демонстративно замислилася.

– Треба замовити бригаду бульдозеристів. Ти ж не заступом збираєшся перекопати гори?

– Ксюхо, нам, можливо, і заступ не знадобиться, – очі Нінки горіли несамовито й таємничо.

– У мене є докази, що мій прадід знайшов цей скарб…

Продовження читайте в книзі.

.

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВСІ КНИГИ».