Національний поет і нобеліат Ярослав Зейферт

У вересні 2011 року виповнилося 110 років із дня народження цього надзвичайного поета. Для кожного пересічного чеха це велике свято, адже він –
перший лауреат Нобелівської премії з літератури в Чехії. Ларе Йюлленстен, представник Шведської академії, під час вручення нагороди Зейферту сказав: «Співвітчизники читають його та люблять, він – національний поет, який знає, як написати свою поезію для тих, хто має літературознавчу освіту,
і для тих, хто береться читати його роботи, не маючи великого багажу літературних знань». У свою ж чергу, Ярослав Зейферт любив і повсякчас підтримував свій народ, а особливо в моменти великих історичних потрясінь: окупації Чехії під час Другої світової війни, «Празької весни» 1968 року та інших. Ця любов неодмінно знаходила свій вияв у його віршах, таких простих і природних, що не
завжди розумієш, що саме зачіпає тебе в них.

 

Інший відомий письменник чеського походження Мілан Кундера так охарактеризував творчість Зейферта: «У 1968 році, коли російський жах захопив країну… цю маленьку націю, розбиту й приречену – яким же чином можна виправдати цей досвід? Перед нами було це виправдання: поет, важкий, із милицями, прихиленими до столу; поет, який є матеріальним вираженням національного генія».

 

Зазвичай у поезії, присвяченій певним місцям та персонам, складно досягти такого естетичного рівня, щоб вона зачіпала й людей непідготовлених, далеких від розуміння реалій, які спонукали письменника написати той чи інший вірш. Але тим і цікавіше читачу, якого автор спонукає розгадувати загадку невідомого ще місця чи персони. Він натякає, а ми відгадуємо, риємося в словниках, щоденниках, путівниках, зрештою, здійснюємо подорож описаними місцями. Складно сказати, чи точно такою була голов­на мета Ярослава Зейферта, коли він змальовував Прагу, її околиці, визначні місця; можливо, у такий спосіб просто втілювалася в життя його любов до цього міста, Чехії, її жителів. Але незаперечним є той факт, що любов завжди хоче знайти вихід, а той, хто любить, неодмінно бажає нею поділитися, розказати, показати її цілому світу. За словами доньки письменника Яни Зейфертової: «…він був поетом Праги, яку по-справжньому любив. І, на мою думку, його найкращі твори: «Огорнена у світло» та «Кам’яний міст» – справжні гімни Празі. Доля цього міста його завжди дуже хвилювала». Тож історія Ярослава Зейферта – це історія людини, яка все своє життя поклала на те, аби реалізувати любов до свого народу, своєї країни. Хоч би як патетично звучала наступна сентенція, але чому б і нам, читачам цього номера журналу «Дніпро», не взяти з нього приклад хоча б у малому: не розчаровуватися, лишатися вірними й відданими своєму місту, містечку, селищу, своїй родині.

 

«Я не хотів би бути невдячним своєму життю, – писав Яро­слав Зейферт у спогадах, неначе резюмуючи наші міркування. –
Для однієї людини всього було достатньо: дурниць, боягузт­ва, розчарувань, ударів та поцілунків, невтішності та надій,
і знову нових надій, коли колишні вже погасли…». <…>

 

У 1923 р. Зейферт уперше побував у Парижі й там захопився новими літературними ідеями. Повернувшись до Праги, він заснував авангардистське об’єднання «Дев’ятисил», творчість поетів якого була у великій мірі під впливом французького письменника Гійома Аполлінера та естетики «поетизму». <…>

 

Проте із часом пролетарський ентузіазм Зейферта починає згасати, йому на зміну приходить розчарування в комуністичному русі. 1929 року письменник виходить із партії сталінського спрямування, друкує маніфест, у якому критикує нову цензурну політику влади та вступає до соціал-демократичної партії. Також змінюється й тематика його поезії. Зейферт припиняє писати на політичну тему, його більше захоплюють загальнолюдські цінності: любов, спогади про дитинство, жіноча краса. Можна сказати, що в цей час письменник проходить через стадію оновлення: починає шукати своє натхнення в чеській поетичній традиції, відкриваючи глибини колективного несвідомого, кровно пов’язуючи таким чином свою поезію з культурою та духовністю Чехії. Також його захоплює досвід буденного життя, велич дрібних побутових речей, картини природи, мова його творів стає більш наближеною до розмовної. Це збірки «Jablko z klina» («Яблуко з подолу» 1933), «Ruce venusiny» («Руки Венери», 1936) та інші. Потроху починає окреслюватися той Зейферт-поет, якому були адресовані слова на врученні Нобелівської премії в Стокгольмі 1984 року про те, що його поезія вирізняється свіжістю, чуттєвістю та багатою уявою, і свідчить про незалежність духу та різнобічність людини.

 

<…> Майже перед самою смертю в 1984 році Ярославу Зейферту було присуджено Нобелівську премію з літератури. Але письменник був важкохворий, тому не зміг вирушити до Стокгольма, його там представляла донька Яна Зейфертова. Разом із тим влада тодішньої республіки Чехословаччини не була в захваті від того, що громадянин республіки отримав престижну в Європі премію, і намагалася замовчувати цей факт, отож його сину та секретарю не дозволено було виїхати з країни до Стокгольма, щоб там його представляти, а також його Нобелівська лекція не про­йшла цензури в Чехії, проте була надрукована в західноєвропейських виданнях, тому не лишилася непоміченою.

 

Помер Ярослав Зейферт у 1986 році від інфаркту.  Похований у Празі, проживши щасливе, на нашу думку, життя, адже це місто ніколи не відповідало байдужістю на почуття письменника, який, говорячи словами американського критика Вільяма Харкінса, давно вже вважається найбільш пошанованим із чеських письменників – можливо, він заслуговує й епітета «великий».

 

 

Ярослав Зейферт. Вибрані вірші зі збірки «Яблуко з подолу».

Переклад з чеської Євгенія Лущикова.

 

Похорон під вікном

Я вітру жаліюсь: коротке життя,

Вертайтеся ж, коні –

Коли б могли коні вернутись,

Бо часу нема  вороття!

Якби ж дзиґарі назад повертали

Ті миті, що ми змарнували…

Мати б  машину, що часом мандрує,

Мотузку зірвати б із ший самогубців,

А місяць, що вчора сховався,

Вернути б на небо назад,

І кожен із нас слізьми б обливався

За болі свої дріб’язкові.

Я вітру жаліюсь, котрий десь літає,

Коли би міг вітер вернутись,

Віддай же нам маску зі шкіри,

Посмертну маску, що тихо з чола

В смертельну хвилину сповза…

І знову з собою її забирай,

Щоб довго її цілувать ще і ще,

Бо скоро вона розіб’ється вщент

Об крони дерев або під дощем.

 

 

 

Безвітря

У тиші  тих ран старих,

В краю цнотливих багнюк

Із крилами птахів сідих,

Влетілих у тиші звук

Тужливі ввижаються сни:

Де Мертві дивляться з глини

До світла, туди, на живих,

Де ходять танцюючі тіні

Ніневії* вулиць нічних.

 

 

* Стародавнє місто на східному березі річки Тигр. У VIII-VII cт. до н. е. столиця Ассирії. Руїни міста збереглися на протилежному березі ріки від міста Мосул у сучасному Іраку.

 (повний текст матеріалу Анастасії Соколової «Національний поет Ярослав Зейферт» читайте в журналі «Дніпро» №1/2012)