«Дольки помаранч»: Юрій Іздрик та Марія Шунь

Продовжужмо «дегустацію» українських віршів двома мовами, польською та українською, з антології української поезії «Дольки помаранч», що вийшла на початку року в Польщі. Переклала польською та упорядкувала тексти цього 750-сторінкового фоліанту вже давно відома в Україні перекладачка Анета Камінська. І… можете собі уявити, прозаїк Юрій Іздрик написав вірші спеціально для перекладачки і можливо після того стане й поетом. Також у сьогоднішньому матеріалі прекрасна поезія української поетки з Нью-Йорка Марії Шунь.

 

 

Юрій Іздрик (1962)

Літератор, художник, музикант. Живе і працюєв Калуші поблизу Івано-Франківська. Закінчив Львівську Політехніку, працював інженером. Засновник і редактор часопису текстів і візії «ЧЕТВЕР». Учасник і співзасновник літературно-музичного проекту «DrumТИатр».
Автор повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1997), «Подвійний Леон» (2000), «АМТМ» (2006), а також збірок есеїстики «Флешка» (2007), «Флешка-2GB» (2009), «Флешка. Дефрагментація» (2009). За книгу «Таке» (2009) отримав відзнаку «Книга Року BBC–2009». У 2011 році видав мистецький альбом «Underword». Перекладав з польської Станіслава Лема, Анджея Сосновського, Рафала Шозду, Анджея Варгіла, СлавоміраМрожека, Чеслава Мілоша.
В 1998 році в Польщі вийшов друком його роман «Воццек» (в перекладі Олі Гнатюк та Лідії Стефановської). Поезія Іздрика друкувалася в часописах «Literatura na Świecie» (в пререкладах Юстини Марціняк), «Akcent» i «Pobocza» (в пререкладах Анети Камінської). Стипендіат програми Міністра культури Польщі «Gaude Polonia» (Варшава, 2005).

(різдвяне подражаніє Жаданові)

 

Усі зомбі, вампіри, перевертні
мешкають далеко від Голлівуду.
Не тому, що їх не влаштовують пляжі Каліфорнійщини —
просто продюсери шукають дешевшої натури,
і вже давно нікому не видається дикою
ідея шукати Дракулу
по трансильванських базарах.
До того ж нинішні зомбі — не рівня
романтичним мертв’якам 80-х:
у них — своя гільдія,
у них — кодекс честі
і чисті анкети у відділі кадрів.
В кишенях пошарпаних Карденом смокінгів
вони носять профспілкові квитки.
Їхні пластмасові ікла мають не лише інвентарні номери,
але й номери медичного страхування,
адже штучна кров також буває заразна:
резус-фактор,
ліві еритроцити,
те-се.
Смоктати ерзац — місія важка й почесна.
О, добрий боже,
що єси світлим духом трансильванських базарів!
Даруй мені латексні ікла,
силіконовий пеніс
і третє око із пап’є-маше!
У мене балканський тип,
у мене арійський профіль,
у мене циганська мова —
зекономиш на дубляжі.
Дай мені своєї пластикової крові!
Вділи мені своєї латексної плоті!
Даждь профспілки своєї десь там днесь!
Повір:
Nothig personal —
Only personal Jesus.

 

(bożonarodzeniowe naśladowanie Żadana)

 

Wszystkie zombie, wampiry, wilkołaki

mieszkają daleko od Hollywood.

Nie dlatego, że ich nie zadowalają kalifornijskie plaże –

po prostu producenci szukają tańszej natury

i już od dawna nikomu nie wydaje się dziki

pomysł, żeby szukać Drakuli

po transylwańskich bazarach.

Do tego, dzisiejsze zombie – nie do porównania

z romantycznymi trupami z lat 80.:

mają własną gildię,

mają kodeks honorowy

i czyste kartoteki w dziale kadr.

W kieszeniach nadszarpniętych Cardinem smokingów

noszą legitymacje związkowe.

Ich kły z masy plastycznej mają nie tylko numery inwentarza,

ale i numery ubezpieczenia medycznego,

bo sztuczna krew też bywa zakaźna:

układ Rh,

lewe erytrocyty,

itede.

Wysysać ersatz – misja trudna i zaszczytna.

O, dobry boże,

któryś jest światłym duchem transylwańskich bazarów!

Daruj mi lateksowe kły,

silikonowy penis

i trzecie oko z papier-mâché!

Jestem w bałkańskim typie,

mam aryjski profil,

mówię po cygańsku –

zaoszczędzisz na dubbingu.

Daj mi swojej plastikowej krwi!

Użycz mi swojej lateksowej płci!

Związku naszego zawodowego daj tam gdzieś dziś!

Uwierz:

Nothing personal –

Only personal Jesus.

(tłum. Aneta Kamińska)

 

Марія Шунь (1962)

Поетка, перекладачка, публіцистка та етнолог.
Народилася в Городку (Львівська область), з 1995 року мешкає в Нью-Йорку. Закінчила факультет іноземних мов Львівського університету. Працювала у Львівському національному музеї, пізніше у Львівському інституті народознавства, також брала участь в археологічній експедиції на території замку Тустань у селі Урич неподалік Сколе. Авторка поетичних збірок «Ми, котрі є» (1990), «Поміж» (1993), «Борохно і порохно» (2006), «Верлібріарій. Абетка» (вибрані вірші, 2006), «Водокач» (2007),«Біяс» (2008) та «ООН» (2009). Редакторка альманаху «Літпошта» (2009), а також антології «ЛяЛяК» («Львівська літературна криївка») (2010), «А3, два три… дванадцять – лист у пляшці. Антологія Авторського Зарубіжжя» (2010) і «ЛеоПолтвіс – науково-літературна розвідка про Полтву та місто на Полтві» (2011).
У Польщі її вірші виходили в часописах «Pociąg 76» і «Akcent» (пер. Анета Камінська і Андрій Поритко).

Під музику

Прощння слов’янки

(12 років тому)

 

1. Введення

Об’їжджено усі пункти здачі склотари

за печаткою на ПМЖ,

(щоби часом вони не

зБАНКрутували

через таких  питущих, як ти),

що, бігме-боже – нічо’ не вкрав-есь

із банку

одного… третього !

Яка важлива

otsya процедура

відчуження від

склотари Львова!

Та його прописки

до тебе

і до твоєї киш!!!ені —

тим паче…

2.  Дія

Голос по-жіночому плаче,

голос кліше:

Я ніякого скла нікому не винна —

ні з сектора Газу,

ні з берега Банку,

і я не банкрутка у Львова,

я всього лиш трішечки баламутка

у напрямку, де Бермуди…

…………………………………

Вулиці, втрамбовані словниками Грінченка,

і насичені

їхніми сто-вуликами,

 

жваво

клянуся їм —

 

я плюю на Варшаву — бабу Ваву!

я лечу через Київ!

…всі плюшеві ведмедики та песики

лишилися у Львові без мене,

всі пінаклі та біноклі розеткових кам’яниць,

всі коноплі у капілярах богемних   п і л я р,

та всі довідки-прописки

із «Театру ледачої істоти» —

що є  запрото-кольовані Назом сієї Гончарої

це майже я, згідно

моїх ведмедиків та  песиків,

вони не збрешуть!

……………………………

Хоч я і не люблю меду

із самого глибокого та сивого дитинства –

але вулиці – їхні сто-гулики , це щось інше!

Це як святкововипечена  Індія ,

її  качечки , порозкидувані

усім — ласкаво просимо на весілля! —

цілими кварталами-закамарками!

Це весь Назарів театр одного актора у дії –

«Театр ледачої істоти» —

моє внутрішнє  рукоділля

на квоти  себе —

все! я забираю себе з нього, квит!

З його банків, склотар! Здираю себе з вуличок,

заголюю  себе

перед цим прощальним  вечором –
бо   я відтепер
всього лиш є

трансатлантичною
подорожньою –
децит!

………………………

 

І коли я, опісля отих склотар,

і останнього хабаря на $50 *

щасливо чи гірко

митнично усміхалася,

моя батьківщина плакала за мною

услід.

The End.


* (якого затребували митники, – інакше вони  розпотрошать усі мої чемодани)

Do muzyki Pożegnanie Słowianki

(12 lat temu)

 

1. Wprowadzenie

 

Objechane zostały wszystkie punkty skupu opakowań szklanych –

po pieczątkę na wyjazd za granicę na stałe,

(żeby czasem nie

zBAŃKrutowały

przez takich pijaków jak ty),

że – na Boga – nic nie ukradłeś

z banku

jednego… trzeciego!

 

Jak ważna jest

this procedura

odcięcia się od

butelek Lwowa!

Oraz zameldowania go

u ciebie

i w twojej kysz!!!eni –

tym bardziej…

 

2. Akt

 

Głos po kobiecemu płacze,

głos cliché:

Żadnego szkła nikomu nie jestem winna –

ani ze strefy Gazy,

ani z brzegu Banku,

i nie jestem bankrutką we Lwowie,

jestem tylko troszkę bałamutką

tam, gdzie są Bermudy…

………………………….

 

Ulice utwardzone słownikami Hrinczenki

i nasycone

ich sto-ulami,

 

żywo

przysięgam im –

 

pluję na Warszawę – babę Wawę!

lecę przez Kijów!

 

…wszystkie pluszowe misie i pieski

zostały we Lwowie beze mnie,

wszystkie pinakle i binokle rozetowych kamienic,

wszystkie konopie w kapilarach bohemowych pilarów

oraz wszystkie zaświadczenia-zameldowania

z Teatru Leniwej Istoty –

które są zaprotokołowane przez Naza del Honczara –

to prawie ja, według

moich misiów i piesków,

one nie skłamią!

…………………………

Chociaż nawet nie lubię miodu

od najbardziej głębokiego i siwego dzieciństwa,

ale ulice – ich sto-ule – to coś innego!

To jak świątecznie upieczone indie,

ich kaczuszki, porozrzucane

wszystkim – zapraszamy serdecznie na wesele! –

całymi kwartałami-zakamarkami!

To cały Nazarowy teatr jednego aktora w akcji –

Teatr Leniwej Istoty –

moje wewnętrzne robótki

na kwoty siebie –

koniec! zabieram siebie z niego, kwita!

Z jego banków, baniek! Zdzieram siebie z uliczek,

obnażam się

przed tym wieczorem pożegnalnym –

bo odtąd

jestem tylko

transatlantycką

podróżną –

that’s it!

 

I kiedy po tych wszystkich opakowaniach szklanych

i ostatniej łapówce[1] w wysokości 50$

szczęśliwie czy gorzko

celnie uśmiechałam się,

moja ojczyzna

płakała

za mną.

The End.

(tłum. Aneta Kamińska i Andrij Porytko)

 

За тиждень чекайте на продовження огляду антології “Дольки помаранч”.

Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.

За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації “Ha!art”.

Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).

“Друг читача”