Туга за ідеєю

Минає той час, коли сучасна українська література була окремим жанром, стоячи в бібліотеках й крамницях у одному логічному ряді з детективами, фантастикою та любовними романами, затьмарена, з іншого боку, українськими класиками, затребуваними шкільною програмою. Тепер вона стає брендом, що звично розшукують на книжкових полицях українці (та іноземці) , які хочуть почитати про міста й села українські, про людей українських і мовою теж українською, яка виявляється найбільш до цього придатна. І цим своїм існуванням, розширенням, набуттям якості, здобуттям популярності (наприклад, зараз спостерігається правдивий злет дитячої книги) сучасна українська література як така, безвідносно до свого змісту, ― ефективний об’єкт пропаганди, що стає на один щабель із національними набутками, та дає привід для гордості. Ще один важіль упливу на дійсність ­­― розширення можливостей державної мови, збагачення лексичного запасу україномовних і російськомовних читачів.

<…>    Найчастіше благодатним матеріалом для української книги слугує історія, що надається до вельми різноманітного моделювання своєю віддаленістю в часі, манить густотою подій, екзотичністю характерів, звичаїв і мовлення. Машина часу ― це захоплює.

Сучасна ж дійсність через свою тягучість менше надається до прямої описовості. Письменник часто хоче її метафоризувати, стилізувати, увести побічні (містичні, сюрреалістичні) лінії. <…>

Сказати прямо ― серйозно про наш час, розставити в ньому правдиві акценти складно. Складно дивитися збоку, якщо сидиш всередині. І це при тому, що філософський, ґрунтовний опис сьогодення наразі, як ніколи, затребуваний. Про це свідчить великий інтерес до “Записок українського самашедшого” Ліни Костенко, що продемонстрував, наскільки українській спільноті бракує незаангажованої жодною політичною силою опінії.        “Прописати час” ― справді художній ризик, як говорить Іван Андрусяк у статті “Прописування часу” на сайті “Літакцент”. До того ж цю функцію перебрали на себе газети й телебачення, саме тому з’являється ілюзія, що й так усе про все відомо, між тим, насправді, бракує узагальнених художніх полотен із причинно-наслідковими зв’язками, широких психологічних і соціологічних висновків. Який для цього вибрати жанр, стиль? “Запискам” їх продиктували реальність та закон дотримання змісту й форми. Сам роман, густо обсипаний інформаційним флудом, ― образ нашого часу. Інформаційна війна, що точиться зараз, і об’єктами якої ми стали, ― один із головних образів “Записок”. Можна сказати, що, крім Програміста, Дружини, Батька, Лева, Гламур, Інформаційне Сміття стає ще одним персонажем роману, брутально виступаючи на перший план і заглушуючи гарні та світлі інші образи, мов сумнозвісна радянська “глушилка”. «Ми птиці інформаційного простору. Іншого у нас нема. А цей такий загазований і качки літають» ― констатує автор.

Віддавна засвоєно, що словом можна здобути перемогу на війні, не брязнувши жодною шаблею. Ідеологічні війни ведуться тепер на всіх рівнях ― від дрібного маркетингу до міждержавних стосунків, називаючись “вихованням споживача” та “формуванням суспільної думки”.

Що цьому протиставити? Теж ідеологію. Уже сказано про непрямий вплив української сучасної літератури на імідж держави. Наразі заглибимося “вглиб” і покопирсаємося в її образах ― цих сумлінних носіях ідеї твору. Адже ціла суспільна свідомість залежить від того, якою парадигмою образів вона орудує, які моделі поведінки вони їй диктують. Одіссей, Ахілл, Прометей, Геракл, Беатріче, Наташа Ростова, Ромео, Базаров, Павка Корчагін завжди виражали певні ідеї та виховували своїх сучасників.

Теперішні герої українських творів змушені проявляти себе в часі, де відсутня віра, немає того, за що можна було б боротися й таким чином проявити себе, їм бракує подвигу, ідеалу. Усі їхні ідеали розпалися й смішні, будь-які шляхетні жести ризикують бути осміяними. Тому так часто авторам легше помістити свого героя кудись у минуле: війну, розруху, голод, де б він міг проявити всі свої якості й таким чином бути цікавим читачу.

Але персонажі минулого діють у обставинах, відмінних від сучасних, поводяться та розмовляють теж відповідно до своєї доби, тому можуть слугувати моделлю поведінки лише в певних межах.

Книжковий же україномовний герой нинішнього часу не змінює дійсності актом волі, а пристосовується до неї. Його діяльність звернена на самого себе. Він не будує мостів, не винаходить нових ліків, не керує фабрикою, не працює директором школи. Максимум, ким може працювати, ― це митцем, філологом-студентом, поетом ― тобто в царині, яку автор знає й не боїться помилитися “в покрої чобіт”. Ну ще міліціонером, якщо це детектив, але й тут нема такого глибокого вкопування в особливості цієї діяльності, як, наприклад, у Мариніної. Рідко зустрінеш у нинішньому герої любов до своєї роботи, задоволення від роздумування, творіння. Труд, хоча він і зробив із людини людину, становить основу будь-якого вищого за плем’я неандертальців суспільства, постає важким ґаруванням, від якого завчасно старіють героїні Люко Дашвар, або набридливою мухою в Спасівку, від якої тікають у хмільний розслабон герої Андруховича. Нема радості від праці, що її бачимо в творах Гончара та “Марії” Самчука, жоден український Артур Хейлі не спроможеться описати задоволення від розв’язання задач, перетворення колишнього хаосу на струнку систему (деяку спробу таке зробити бачимо хіба що в милому жіночому “Пів’яблукові” ― але це поодинокий випадок).

Цю тугу за творчістю, працею помітив С. Жадан у “Ворошиловграді”: “Для себе я виявив, що робота може приносити якщо не задоволення, то принаймні почуття чесно виконаного обов’язку”, ― так із здивуванням констатує головний герой, який після довгих років займання чортзна-чим працює на власній автозаправці.

Кинутий клич про просочення української мови навіть у борделі завзято підхопила творча літературна молодь, зі смаком виписуючи повій та бандюганів у “робочій” обстановці. Тому тим паче гірко, що українська мова не ввійшла до головної царини, у якій, власне, і формується держава, суспільні відносини, твориться й перетворюється реальність, ― до царини професійної, кваліфікованої діяльності, на поле постановки й вирішення проблем. Хто не знає, що на заводах, у конторах, будівельних, торговельних організаціях центру й сходу країни, як тільки зникає потреба розмовляти офіційними діловими, юридичними термінами, для зручності, зрозумілості відразу ж переходять на російську. Можливо, у якійсь мірою причина те, що це поле не “проорали” українські письменники ― не прописали мови, а також образів, паттернів поведінки, стилю роботи. Можна висунути заперечення, що сама реальність не дає цього зробити ― вагонна провідниця з мовленням, вихолощеним у театрі імені Франка, та поведінкою цнотливої панянки змусить не одного Станіславського крикнути “Не вірю!”, а недорікувату вимову не хочеться “запрошувати у вічність”. Але. Не тільки Вірки Сердючки в наших вагонах їздять. І не лише “інспектори Дерев’янки” патрулюють на дорогах, не одні “братки” займаються бізнесом, в офісах сидять не тільки “гламур”. Якщо роззути добре очі, вийти з кабінетів, глянути на сусідів, співробітників, перехожих – можна знайти чимало живих, правдивих людей, які наділені й мужністю, і гідністю, і шляхетністю, картинності котрих так бояться наші настроєні на правдивість письменники. А вона є, ця картинність! У реальності є, хай хоч хтось скаже, що не зустрічав у житті людей, якими захоплювався. Так, може, не така це вже й картинність? Мабуть, “правда жизні” не тільки в багнюці живе? Дійсність таки справді набагато ширша за уявлення про неї, навіть колективні, і завжди випереджає їх, бо постійно мінлива. <…>

 

(повний текст матеріалу Ольги Пазяк «Туга за ідеєю» читайте в

журналі «Дніпро» №5-6/2011)