Антон Санченко. Нариси бурси.

В основі оповідань Санченка лежать «три кити» – перебільшення, парадокси та жарти, властиві всім морським байкам, а також «два слони» – відповідно до картини світу догалілеєвої епохи. Імена цих слонів – Ніколай Помяловський та Іван Франко, перший з них написав свого часу «Очеркі бурси», а другий переклав їх українською і таким чином перетворив у «Нариси». Саме ця книжка, як зізнається Санченко, мала вирішальний вплив на його творчість. Одного разу, прочитавши Помяловського, він здивувався – як мало відрізняється побут та звички бурсаків ХІХ сторіччя від життя херсонських курсантів у ХХ-му. Та й назва «бурса» до теперішніх училищ не просто так. Пропонуємо Вам «продегустувати» уривок із цієї книги.

 

Кварцевий генератор

Один викладач радіотехніки оголосив війну шпаргалкам. Але чомусь назвав ту війну «джентельменською угодою». Так і казав:

— Джентльменська угода. Хто на іспиті зі шпорою попадеться — двійка в заліковку і перескладання влітку замість відпустки.

Хто з ним ту угоду уклав, було невідомо. Бо угода передбачає принаймні дві високі сторони, що домовляються. Він же домовлятися волів не з живими курсантами, а з якимись вигаданими джентльменами і згоди при цьому ні в кого не питав. А справжнього, а не вигаданого курсанта куди не цілуй — скрізь задниця. Особливо 21-у групу. В тій групі з першого курсу існувала ціла шпаргалочна індустрія. І заради того, що якийсь препод назве тебе джентльменом, від того відмовлятися?

Метод був простий. Будь-яку галузь знань — англійську мову, економіку рибного господарства чи гідроакустику, — курсанти «очкової групи» тут же поділяли за списком присутніх, і кожен мав писати шпору на один чи два екзаменаційних білети. За алфавітом. Від цієї писанини не звільнялися навіть так звані «тарани» — перша п’ятірка курсантів. Вона, майже як в хокейній команді, брала на себе найважливішийперіод гри з викладачем — перші хвилини зустрічі. «Тарани» йшли відповідати без шпор, їхньою єдиною задачею було затягнути час і дати можливість іншим скористатися консолідованими знаннями людства у стислому викладі. Бо кожний наступний екзаменований, що виходив на лід після першої п’ятірки, вже ніс у кишені рятівну шпору для того, хто зайшов попереду і голосно, щоб було чутно старшині групи під дверима авдиторії, оголошував свій вирок: «Білет номер 7. Збуджувач високочастотних коливань БОТ, загальні принципи роботи». Диспетчер-старшина тут же знаходив збуджувач БОТ серед загальної скарбниці знань групи і «пасував» шпорою. Усі іспити 21-а складала, як насіння лущила.

А тут цей радіотехнік зі своєю «джентльменською угодою». Зрозуміло, що прізвисько Гантельмена, або просто Гантелі він заробив одразу ж. Але хіба від цього легше? Одна справа — чесно виписати до шпори щось про модулятори і тільки; і зовсім інша — усім кодлом зубрити весь підручник з радіопристроїв на самопідготовці в класі.

А за КПП — весна, вишні цвітуть. І херсонські дівчата після зими усі свої принади повиставляли, наче на виставці, шастають попід вікнами навчального корпусу туди-сюди, туди-сюди. Білявки, брюнетки, руденькі, русяві. Білолиці, смагляві, конопаті. Тендітні, фігуристі, пампушечки. В коротких спідничках, в джинсах фабрики «Більшовичка», в платтях-максі. В черевичках на високих підборах, на танкетках, в сандалях-мильницях. Стук-стук-стук. Цок-цок-цок. Хі-хі-хі, ха-ха-ха, ги-ги-ги. Тьху ти, яка тут радіотехніка?

Але курсанти Квітка та Основ’яненко на самопідготовку не ходили, бо були лаборантами в лабораторії гідроакустики. Потрапити в лаборанти було справою нелегкою, охочих було завжди доволі, бо лаборантам залишали ключі від лабораторій, і їх не рахували поголівно на самопідготовці в класній кімнаті суворі офіцери-перевіряльники.

— Де Квітка? Де Основ’яненко?

— Лаборанти вони. В гідроакустиці.

— Добре, — казав перевіряючий, але до гідроакустики в інший корпус, звісно, не йшов.

Це була справжня воля. У межах периметру училища, але воля. Хочеш — чайку завари в електрочайнику. Хочеш — кіно крути на екрані. Не тільки учбове. Гідроакустик був фанатом зйомки на кінокамеру, знімав усі закордонні практики на навчальних суднах, усі ті Лас-Пальмаси, Буенос-Айреси й Гібралтари, а ще й кінокомедії радянські колекціонував. І взагалі, лабораторія була багата. Купиш, бувало, бубликів у буфеті, вкрадеш рафінаду з гідроакустикового сейфу, завариш чайку, зарядиш Гайдая й дивишся собі, поки уся рота, як дурні, гортають підручники в класі на «сампо». І коштувала та воля якісь дрібниці — щовечора пройтися поміж партами голиком, палубу в кабінеті шваброю продраїти та погодувати гідроакустикових гупій в акваріумі. Я ще й досі хочу в лаборанти, хоча мореходку вже двадцять років як закінчив. Але не всім так щастить, як Квітці та Основ’яненку.

— Але що будемо з радіотехнікою робити, Будяче? — питав Основ’яненко, посьорбуючи чифір.

— Кранти, Осново. Я в старшокурсників питав щодо того Гантелі — звір. Половину першої роти усю відпустку в училищі протримав,— махав рукою Квітка й запускав з горя «Операцію «И» та інші пригоди Шурика».

Курсант Квітка за училищним прізвиськом Будяк був довготелесим клаповухим парубійком у синій хебешній робі найдовшого зросту. Після прання та роба сідала і йому доводилося доторочувати холоші, щоб не скидатися на Шурика з кінокомедії Гайдая у його підстрелених штанцях. Думками Квітка завжди ширяв десь за хмарами. Можливо, він помилився з училищем, треба було йому вчитися не на моряка, а на льотчика-нальотчика чи парашутиста.

Курсант Основ’яненко за прізвиськом, як ви вже здогадалися, Основа або Тухес, навпаки — був людиною приземленою і заземленою. Опецькуватий, губатий, коротенький. Леонардо да Вінчі малював свою вписану у коло людину зовсім не з нього. Основу можна було вписати лише у квадрат. Думав він здебільшого про речі практичні, ще й смикав Квітку за доточену холошу, щоб вчасно повернути його з-за хмар на землю.

Отож, коли на екрані вже вкотре студент Зуб намагався скласти іспит за допомогою чудес радіозв’язку і в нього вже вкотре нічого не виходило, геніальна ідея прийшла саме до Будякової голови.

— Осново, а яку лабораторну тобі радіотехнік загадав? — спитав він між іншим. — Яку там схему тобі спаяти треба?

— Детекторний радіоприймач, — відповів Основа. — Та єрунда, простенький такий приймач, на фіксовану частоту. Його навіть у мильниці зібрати можна. Без підсилювача.

— А мені — кварцевий генератор. Теж на фіксовану частоту. Теж без підсилювача. Доганяєш?

— Поки ні.

— А що як ми на одну частоту їх налаштуємо задля хохми і підсилювач таки застосуємо?

Ось тут і Основа вже допетрав.

— Зачекай. Якщо до твого генератора додати модулятор — вийде готовий передавач.

— Січеш, Осново! А приймач у тебе вже є.

— Для мене екзамен завжди свято! — запевнив студен Зуб з екрану, а обоє лаборантів задоволено розреготалися.

— Шукай у букварі розділ про кварцеві генератори, — поставив першу практичну задачу Основа. — Зараз все обрахуємо.

Продовження читайте в книзі.