Нобелівська премія 1987: Йосиф Бродський

Sir, you are tough, and I am tough.

But who will write whose epitaph?[1]

(Сер, ви крутий і я крутий. / Хто ж кому напише епітафію?)

Й. Бродський

 

Рідко Нобелівську премію здобувають поети, не заангажовані в політичному та соціальному плані, адже для літератора «Нобель» — відзнака серед тисяч колег по цеху, поряд із політиками й дослідниками-практиками, які прикладають руку до світового благополуччя й мирного життя-буття в усьому світі, у чому, як прийнято вважати, література в пригоді не стає, а нерідко й заважає.

У 1987 році Нобелівську премію з літератури вручили Йосифу Бродському. Не можна сказати, що вибір шведської академії на користь «єврея, американського громадянина й російського поета» був аж таким неочікуваним, швидше, навпаки. Іще від початку своєї літературної кар’єри Бродський був кумиром – він засвітився серед «ахматівських сиріт» іще в Союзі, будучи частиною того літературного покоління, представниками якого захоплюються як екзальтовані молоді панянки, що плекають пристрасть до всього екзотично-вишуканого, так і високочолі радянські (і сучасні) критики. Ним захоплювалася діаспора і співвітчизники. Ці абсолютно протилежні категорії читачів одноголосно визнають Бродського за безсумнівно геніального (геніального!) поета. Яким же чином Йосифу Бродському, поету, який вважав, що між політикою і поезією спільною є лише наявність літер «п» і «о», вдалося привести до консенсусу ворожі табори читачів?

Фото: jerusalem-korczak-home.com

Народився майбутній поет 24 травня 1940 року в типовій ленінградській родині службовців. Батько, Олександр Іванович Бродський, був фоторепортером, мати, Марія Мойсеївна Вольперт – латвійська єврейка, – бухгалтер на виробництві. Як казав сам поет в одному з найвідвертіших інтерв’ю польському журналісту й за сумісництвом своєму другові Адаму Міхніку: «…Коли мене питали про мою національність, я відповідав, що я єврей. Але таке траплялося дуже рідко. Мене й запитувати не потрібно, я «р» не вимовляю».

Батьки Бродського хоча і жили, як усі, й особливих претензій на аристократизм не мали, були, одначе, людьми доволі освіченими: обоє здобули вищу освіту, не цуралися культурного життя  — театрів і постановок у міському парку — і обоє, відповідно до радянської класифікації, належали до асимільованих «дрібних буржуїв». Мати Бродського, як і більшість мешканців Прибалтики того часу, досконало володіла німецькою, але сина мови не навчила — у  світлі тогочасної політики своє «дрібнобуржуазне» походження батьки Йосифа намагалися приховати. Взагалі, дитинство поета минуло під знаком послідовної і неопротестованої самою родиною мімікрії. Можливо, завдяки цим зусиллям замаскувати своє походження, знівелювати його Бродському й удалося уникнути репресивної радянської м’ясорубки в юності.

Бродський пішов до школи в сім років, як і всі радянські діти, але довго на шкільній лаві не протримався: вчився лише до восьмого класу. <…>

Однак, навіть покинувши навчання в школі, Бродський намагався втриматися на стезі формального навчання і ще до своїх «геологічних» мандрів записався вільним слухачем курсу в університет, але і його не закінчив. Незважаючи на майже повну відсутність освіти (радянська школа екіпірувала своїх учнів лише базовими навичками, себто вчила писати, читати й рахувати), Бродський був людиною надзвичайно потужного інтелекту, до того ж славився умінням прискіпливо допитувати знавців у певній сфері й моментально засвоїти нову інформацію — не дивно, що саме Бродського американська критика вважатиме одним із найсильніших англомовних есеїстів ХХ століття. До кінця життя він залишався самоуком – самостійно ґрунтовно вивчав історію філософії – її східної та західної традицій, досконало оволодів англійською та польською мовами і вже пізніше, на схилі років, почав вивчати китайську. Так само й у поезії він був самоуком: за зізнанням самого Бродського, вірші він почав писати доволі пізно, у вісімнадцятирічному віці, і лише коли йому було за двадцять, вони стали демонструвати якісь ознаки оригінальної манери. До того він багато й хаотично читав, але , як зауважує сам Йосиф, поштовхом до перших поетичних спроб стали вірші Бориса Слуцького. <…> Що цікаво, Пушкін для Бродського не був важливим у світоглядному й поетичному плані автором: ставлення Йосифа до пушкінської традиції було доволі скептичним, хоча центральність ролі цієї фігури в  культурі «Великої Росії» він не заперечував. <…>

Бродський з Анною Ахматовою. Фото: br00.narod.ru

З Анною Ахматовою, на той час одинокою примадонною ленінградської літературної спільноти, Бродський познайомиться майже випадково в 1961 році. Його на дачу до Ахматової привіз їхній спільний знайомий Євгеній Рейн. Двадцятиоднорічний Йосиф, початківець, але вже відомий як талановитий поет серед своїх ровесників, не відчував особливих сентиментів при зустрічі з Ахматовою: він зовсім недавно познайомився із витончено-невротичною поезією Марини Цвєтаєвої і перебував під враженням цього нового відкриття. І тільки «возвращаясь от Ахматовой в набитой битком электричке, я вдруг понял, – знаете, вдруг как бы спадает завеса — с кем или, вернее, с чем я имею дело». Так Анна Ахматова стала близьким другом і одним із поетичних менторів Бродського без огляду на їхню цілковиту відмінн

ість у світоглядах і поетичній стилістиці.

На період знайомства з Ахматовою припадає, можливо, найтяжчий період у житті Бродського. У жовтні 1963 року на сторінках видання «Вечерний Ленинград» з’явилася стаття під назвою «Навкололітературний трутень», підписана двома штатними співробітниками газети й одним ленінградським дрібним партчиновником Лернером (якому, до речі, у місцевому ДБ і доручили почесну справу цькування Бродського). Вульгарно, пасквільним тоном із надривом було описано діяльність одного з ленінградських літературних угруповань і у зв’язку із ним Бродського. Урешті особі Бродського переважно ця стаття і була присвячена. Чотири рази, з достойною справжніх комуністів послідовністю, Йосифа було названо «пігмеєм, що самовпевнено лізе на Парнас». Крім того, співавтори статті як ілюстрацію гнилісного впливу поезії Бродського навели кілька цитат: одну було склеєно з двох різних уривків поеми «Шествие», а ще дві — із віршів члена Спілки письменників Бобишева (про що сам Бобишев заявив у тій-таки Спілці наступного дня після виходу статті друком).

Фото: proza.ru

<…> Суд над поетом – уже патетичне видовище, але цей, як його пізніше буде названо, «кафкіанський» суд над Бродським був скрупульозно спланованим політичним шоу: сторону обвинувачення представляла сама суддя Савельєва, що в принципі неможливо; над павільйоном (!), у якому велося засідання, було розгорнуто барвистий плакат-афішу «Суд над тунеядцем Бродским», а на лавах у залі суду розмістилася численна публіка. Звісно, усе відбулося за сценарієм — перемога радянського правосуддя й заслання засудженого на п’ять років у маленьке, забуте Богом, але не партією, сільце під Архангельськом.

Своє заслання Бродський сприйняв дуже спокійно, якщо можна так висловитися, адже в той момент він переживав глибоку особисту драму – його кохана жінка Марина Басманова, якій він присвячував більшість своєї лірики, що згодом ввійшла до збірок «Новые стансы к Августе» та «Песни счастливой зимы», зрадила йому з близьким другом і колегою по цеху. Іще перед судом Бродський потрапив до психіатричної лікарні, бо намагався накласти на себе руки. <…>

Суд над поетом зіграв вирішальну роль у його подальшій долі, сформувавши в громадській свідомості «феномен Бродського». <…> Правозахисний рух підлив у вогонь олії своїми голосними вимогами звільнити Бродського із заслання (з відкритим листом до радянського уряду звертався навіть Жан-Поль Сартр), і, як наслідок, після півтора роки покарання заслання перервали і поета «попросили» з країни, давши на збори три тижні.

<…> Бродський опинився в Америці, землі обітованій усіх вигнаних і недооцінених на Батьківщині. Він дуже швидко адаптувався до американського космополітичного суспільства й так само швидко вписався в коло нью-йоркської творчої інтелігенції. <…> Пізніше, коли Бродський уже вкоріниться у Нью-Йорку, навіть гламурний «Воґ» звертався до нього з проханням надати свої вірші для публікації, не кажучи вже про авторитетні й масові «Нью-Йоркер» і «Нью-Йоркський книжковий огляд».

<…> У 1987 р. Й. Бродському було присуджено Нобелівську премію з літератури «за багатогранну творчість, пронизану гостротою думки й глибокою поетичністю».

<…> Часто говорять про те, що Нобелівська премія Бродського була визнанням «під політичним соусом». Можна, однак, зробити й інший висновок: історія Бродського – це надзвичайно яскравий шлях парадоксальної особистості, що зачепила багатьох і здивуванням, і захопленням, і співчуттям, і неприйняттям; історія єдиного, можливо, тогочасного поета, що вийшов із богемного контексту, але поетом для богемної аудиторії так і не був; вигнанця, однак вигнанця-сибарита, автора, що ніколи не писав віршів «на злобу дня», але що вліз у політику рукавом і завдяки політичному судовому процесу став відомим за кордоном. Але найголовніше: історія Бродського – це історія автора, проголошеного великим, швидше за все, незалежно від свого життєвого шляху та історичних перипетій.

Повний текст цього матеріалу Ви зможете знайти на сторінках літературно-художнього журналу «Дніпро» №9/2011

Марія Сергійко (м. Житомир)


[1] Коли нью-йоркську підземку на початку дев’яностих почали прикрашати короткими віршованими цитатами, Бродський подав для одного з плакатів цей короткий імпровізований двовірш.