Про виховання літературного смаку в дітей

Фото: talschool.ucoz.ua

Сучасних дітей не можливо відтягнути від телевізора і комп’ютера, і навіть якщо це вдається, то навряд чи заради читання. Тож, батьки повністю втратили контроль над дитячим читанням. Як виховувати цей літературний смак, якщо школа підходить до літератури дуже сформалізовано? Можна, наприклад, віднести телевізор в гараж, де протікає стеля, а можна послухати, що про це говорить експерт.

Редакція «ДЧ»

 

Керуючись законами неориторики, промовець ніколи не має вирішувати проблеми, які порушує у виступі, а лише давати певні пропозиції, які можуть бути прийняті чи відкинуті. Тому я не наполягаю на незаперечній слушності своїх зауваг, а висловлюю, так би мовити, «польові дослідження» любові/нелюбові до читання творів української літератури.

Фото: cri.cn

Виховання літературного смаку – процес, який не має визначеної тривалості, бо загалом ідеться про навернення дітей до книги та про їхнє вміння відсіювати зерно від куколю. Не відкидаючи такого чинника, як рекомендації батьків або педагогів і бібліотекарів, я все ж гадаю, що починається літературний смак від «смакування» мови. Тут ми стикаємося із суміжною проблемою: як навчати дітей мови?

Сучасна школа, як і школа нещодавнього радянського минулого, робить усе можливе, аби звести навчання рідній мові до формалізованого фонетичного, морфологічного та синтаксичного розбору, перебігши врожайним полем лексики та фразеології приблизно так, як біг пес через овес. На мою думку, саме лексичне й фразеологічне багатство мови, засвоєне через етимологічні коментарі (наприклад, чому кажуть «не виносити сміття з хати», «побити горщики» чи «позичати в Сірка очей» або чому ми називаємо крупу гречкою, а французи – сарацинкою, звідки походять слова «хліб», «гетьман», «ярмарок»), здатне розворушити притлумлену надлишком інформації дитячу спромогу.

За двадцять років викладання мови на підготовчому відділенні я жодного разу не почула від молодих людей, котрі обрали собі фах редактора, що їм цікаво на уроках української мови. А якщо мову вони сприймають формально, то й будь-який написаний текст «пережовують» без смаку. Це треба прочитати й відповісти на оцінку…

Таким чином, поглиблене вивчення лексики, фразеології, словотворення як цікавого процесу розширення лексичного поля – найперше завдання вчителя української мови.

І це лиш один із чинників виховання в дитини «першопричини» літературного смаку.

Починаючи з першого класу, наші діти читають незграбні вірші абетки, неадаптовані оповідки повчального змісту тощо.

Голуб перший гітарист,

А голубка – гармоніст.

Дружно грають вони вдвох,

Крутить вусики горох.

Якщо ви скажете, що в цих рядках є зміст, через який дитина пізнає не тільки, як пишеться літера «Г», а й поезію та навколишній світ, то на цьому нам доведеться припинити діалог.

Добрий вечір, а я йду,

Сидить зайчик на сніжку.

І я його став питати,

Куди іти щедрувати?

Фото: nbukids.wordpress.com


Ці самодіяльні віршики я випадково побачила в настільній книжці вчительки молодших класів. Певна річ, вона ними оперує на уроках.

Нині лише лінивий не продукує абетки, тому що це книги, які завжди будуть запотребовані, але ніхто не хоче проаналізувати тексти.

Трапляються й зовсім макабричні ситуації, коли абетка переконує дитину:

Є у кішки кошеня,

Є в собачки цуценя,

Є в зозуленьки дубок,

А у мами є синок.

Ми, дорослі люди, розуміємо: слово, словосполучення чи речення завжди має зміст,

а дитина читає беззмістовні рядки, тому як вона полюбить те, що не має сенсу?

Отже, починаючи з абеток і текстів для позакласного читання, ми створюємо таку площину спілкування з поезією чи прозою, яка формує в дитини відчуття: усе, що доводиться вчити на оцінку, – нецікаве.

У підручнику з української літератури для 4-го класу є розповідь про книгу та навіть її елементи. Чи є якась доцільність у тому, щоб малеча запам’ятала іншомовне слово «форзац» і знала, що це таке. Ну, хіба що згодом учитиметься в Академії друкарства.

Серед текстів для позакласного читання, виданих «Навчальною книгою – Богдан»,

є фрагмент із висліду Олександра Барвінського про українську мову, написаний, звісно,

у стилі його часу (мова йменується письменною), де названо цілу низку говорів. Чи може дитина десяти літ їх запам’ятати? А текст дають для переказу.

Усе, що важко сприймається, підлягає «зазубрюванню». От діти й вчаться зубрити, щоб дати правильну відповідь учителю, замість того, аби осягати мовні обшири. Вони сто разів скажуть формулу «мова — душа народу», але самі в ту душу й не зазирнуть. То чи виростуть із них читачі?

А потім настає час класичної літератури та літератури ХХ століття. Складається таке враження, що ми тільки поставили кілька ідеологічних стовпчиків (не стовпів!), та нічого не змінили в радянських підходах до викладання літератури. Ми не зважаємо, що класики творили для своїх дорослих сучасників, і намагаємося викликати в нинішніх школярів розуміння складних для них творів. Пригадую, як в одному з інтерв’ю Павло Загребельний обурювався звістці, що його історичні романи вивчають школярі: «То не для них я писав!»

Для глибокого аналізу часу немає, та я й не ставила такої мети, але окремі постаті й тексти особисто в мене викликають здивування. <…>

Фото: love-kiev.com.ua


Михайло Коцюбинський «Intermezzo». Річ геніальна та не вкладається в прокрустове ложе «митець і народ». Щоб інтерпретувати новелу, треба разом з автором пережити ті житейські колізії, навіть, я б сказала, тарапати, у яких опинився Михайло Михайлович. Виявилося, що він не мав грошей кудись поїхати на відпочинок, тому його й прихистив Чикаленко в порожньому маєтку. Окрім усього, це були важкі хитання чоловіка між обов’язком й останнім пізнім коханням, яке й тримало його на дусі, і розривало його хворе серце.

Ця новела переповнена чуттєвістю, невтоленою жагою, а ми беремо лише вершок: залізну руку «города», селянина з його чорною бідою.

Школярі виходять з уроку знуджені – тут же немає стрімкого сюжету, розвитку дії.

А вишукані метафори про тишу, що залягла навкруги, про пісню жайворонка, кування зозулі – то для них порожні звуки, оскільки колись мову вони вивчали, доповідаючи вчителеві правила.

Я розмовляла з педагогами, і вони говорили, що, відчуваючи глибини новели, не можуть захопити ними школярів. Авжеж, не можуть, бо школярі ще не мають того емоційного досвіду, який би допоміг їм перейнятися твором.

Тут можна згадати й унікально трагедійну геніальну новелу «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника, адресовану дорослому читачеві, у чиїй біографії вже щось не справдилося. Але наші шістнадцятилітні діти до неї байдужі, бо їхня емоційна сфера поки що налаштована на іншу хвилю. <…>

А ось ця поезія звучить по-сучасному й називається «Слово»:

Воно колись витало понад юрмами,

Його лякали нагаєм і тюрмами

За правди дзвін, за золоті ключі.

Пішли на нього підступом й тортурами,

Схопили й розстріляли уночі.

Вродливе слово із очима карими

Упало в попіл, і в важкім огні

Воскресло знов, не квіткою, не маревом,

А серцем стало.

Й випало мені.

А ми воліємо давати дітям не емоційне слово, а прості вивірені формули, щоб було всім усе зрозуміло. <…> (Повний текст матеріалу та його продовження читайте у журналі «Дніпро» №4/2011)

Оксана Думанська, Львів