Щоденник моєї секретарки. Дегустація. Страва друга.

За цікавою розмовою я не помітив, як кавалькада стишила хід і повільно виїхала на тінисту лісову дорогу. Проїхавши кілька кілометрів серед живописного пейзажу, ми опинилися перед солідним в’їздом до нахабинського гольф-клубу – будиночок охорони, ворота та невеличка автостояночка. Джипи залишилися на ній, адже на територію пустили тільки наш мерседес.

– Яке повітря! – вийшовши на вулицю, солодко, до хрусту в суглобах потягнувся Вова. – Яке тут повітря!

Повітря й справді було кращим, ніж у Москві, та й краєвид скидався на нормальний – дерева, квіти, зелена травичка. Праворуч на пагорбі сяяв вогнями центральний корпус з рестораном і готелем, біля нього затишно розташувався невеличкий басейн з альтанками для відпочинку, а, власне, поле для гольфу було далеко й ховалося від мого цікавого погляду в ранніх сутінках. Може, спробувати, як воно – стукати ключкою по м’ячу? В телевізорі виглядає непогано.

– Главар буде за пару годин. Давай не втрачатимемо часу, присядемо біля басейну й повечеряємо.

– Жаль, я плавок захопити не додумався.

До басейну вела доріжка, обсаджена квітучими кущами. І поки ми просувалися нею, з альтанки у дальньому кутку вийшло двоє дівчат. Ще на ходу вони стали розстібати сорочки, і стало помітно – чи то здалося – що вони теж не додумалися захопити купальників. Мимоволі пришвидшивши крок, я став придивлятися. Дівчата зупинилися біля бортика і тут уже остаточно заходилися роздягатись. Купальників на них і справді не було, ба навіть білизни теж – під сорочками та джинсами обидві виявилися голими, як турецькі святі. Кинувши одяг просто на підлогу, одна, більш рішуча, з веселим виском стрибнула солдатиком у басейн, друга ж задумливо взялася пробувати воду ногою.

Така безпосередність не могла не вразити, я озирнувся на Вовку і раптом побачив, що мій супутник підібрався, неначе чекаючи нападу.

– Не витріщайся, – стиха мовив Франкенштейн, наблизившись впритул. – Це солнцевська братва відпочиває. Їхні шмари.

Я опустив очі. Що ж, прохання господарів треба поважати. Не бачу нічого поганого в тому, щоб витріщатися на голих дівчат, але до чужого гольф-клубу зі своїм статутом, як відомо, не ходять. Звісно, зовсім не звертати уваги на мокрих німф, що розважалися у воді, я не міг, а тому поки влаштовувалися в альтанці, кликали офіціанта і замовляли вечерю, краєм ока спостерігав за безкоштовним шоу. Здається, мої полум’яні погляди не лишилися не поміченими, бо, накупавшись досхочу і сяк-так прикривши мокре тіло одягом, молодша з купальщиць попрямувала до нашої альтанки.

– Мужчини! У вас буде закурить?

Вона зупинилася просто біля мене і дивилася в обличчя безсоромними очима. Сорочка, зав’язана вузлом на животі, давала можливість погляду вільно мандрувати за пазухою, обмацуючи звабливі опуклості зі зморщеними від води пипками. Та й джинси на німфі також не були застібнуті, відкриваючи цікавому чоловічому оку зрошений крапельками золотавий животик і світленьку кучеряву доріжку волоссячка під ним. Я важко ковтнув слину.

Вова галантно простягнув пачку цигарок і розкрив її точно перед моїм носом. Прийшовши від цього руху до тями, я знайшов на столі сірники і чиркнув, пропонуючи вогню.

– Дякую, мужчини.

Дівчина пустила цівку диму просто мені в обличчя, розвернулася й рушила разом із подругою до альтанки, з якої з’явилася кілька хвилин тому. Придивившись, я побачив, що там бавилися горілочкою її супутники – різнокаліберні стрижені хлопці.

– Що це було? – уточнив я у Вови.

– Не базарь, – несподівано грубо відповів він.

До вишуканої вечері просто неба нам також було подано горілку. Я не люблю горілки, тим більше московської, але що поробиш – закони гостювання примушують. Цокнувшись і промимривши, „за зустріч”, я отримав змогу оцінити різницю між традиційними напоями народів-братів. З чого ж вони її тут женуть?

Вовчик помітив мою реакцію на елітний місцевий напій.

– Не подобається?

Я тактовно промовчав.

– Ваша горілка краща, – кивнув Франкенштейн. – А знаєш, чому ви називаєте її горілкою, а ми водкою?

– Мабуть, тому, що наша горить?

– Точно. До речі, це й було ноу-хау Дмитра Менделєєва.

– В смислі?

– В прямому. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, якою була тема його дисертації?

Я розвів руками:

– Перевіряєш? Розведення спирту водою. 40 градусів. Це тобі кожен школяр скаже.

– А чому саме сорок? – хитро примружився Франкенштейн.

Отут уже змішався я.

– І справді, чому сорок? Мабуть, стандарт такий. Зручно. Для круглого рахунку.

– Сідай, два, – Франкенштейн любив продемонструвати свою інтелектуальну перевагу. – Сорок градусів – це найміцніший розчин спирту, який не підтримує горіння при кімнатній температурі.

– І що? – не зрозумів я.

– А те, що коли з п’яних очей перекинуть пляшку і на неї свічку, то все село не займеться.

А й справді. Я про це ніколи не замислювався. Пам’ятаю, бабуся гнала самогонку і закривала кран, як тільки налита у ложечку рідина не спалахувала. Пам’ятаю парубоцький фокус, коли вмочуєш палець у домашню горілку і підпалюєш його, лякаючи таким чином дівчат. Коктейль Б52, який не завжди хоче запалюватися, пам’ятаю, а звести все до купи інтелекту не вистачає.

– Да, блін, Вова, зброя не ржавіє! – я жартома постукав пальцем по його голові. – Розвідник і є розвідник.

Він задоволено засміявся.

– Доброго вечора! – долинув ззаду незнайомий голос.

Я повернув голову. З боку альтанки, зайнятої стриженою компанією, до нас наблизилося двоє хлопців. Меншенький явно був за головного, бо тримався першим і першим же взявся за спинку стільця біля мене.

– Ви дозволите?

– Прошу, – широким жестом запропонував Франкенштейн. – Вип’єте?

На вигляд хлопцям було по тридцятнику, може, трошки більше. Русявий, дещо бляклий, що тримався, як командир, всівся з розмаху на стільця і показав товаришу на місце поруч.

– Сідай, братан, – він кинув на нас уважним поглядом. – Це – мій братан.

Я давно не чув такої лексики й мимоволі посміхнувся, чим викликав уважний погляд русявого.

– А ти сам звідки, братішка?

– З Самари, – раптом втрутився замість мене Вова. Чому він вибрав саме це місто – не знаю.

Більшенький похмуро похитав головою.

– Знаю. Я був у Самарі. Там велика пересилка.

Щоб не розреготатися, я міцно стиснув зуби. Вова широким жестом налив гостям дві чарки.

– Пригощайтеся.

Почекавши, поки русявий командир торкнеться пригощення, більшенький чорнявий хлопець і собі взявся до справи. Приклад гостей наслідували й ми.

– За здоров’я!

Ну не йде мені московська водка! Хоч у вісімдесяті не йшла, хоч зараз!

Русявий зазирнув мені в обличчя:

– А там у вас, в Самарі, є люди, які вам допомагають?

– Допомагають? – я зиркнув на Вову.

– Так, – русявий відслідкував мій погляд. – До нас часто люди звертаються, просять допомоги. Ну ми, звичайно, їм допомагаємо.

– А-а. Це добре.

– Приходять люди з проблемами різними всякими. Треба ж людям допомогти?

– Треба, – посміхнувся я.

– Братішка, – звернувся раптом русявий до Вови. – А чого це він сміється?

– Він не сміється, – твердо заперечив Франкенштейн.

Хлопець втупив у мене свої бляклі очі. Погляд його нагадував зміїний – без жодних ознак людських емоцій або думок. Від цього мороз пробирав поза шкірою – і посмішка сама собою злізла з моїх губ.

– Він не сміється, – ще раз нагадав Вова. – Вам здалося.

– Коли мені здається, я не говорю, – олив’яним голосом заперечив солнцевський командир.

У повітрі запахло небезпекою, хоч я й не міг зрозуміти, що сталося. Ну, посміхнулася людина – хіба це гріх?

– Доброго вечора! – раптом почулося з іншого боку.

Ми обернули голови. До столика наближалися три постаті, в одній з яких я одразу пізнав Вовчиного „главаря”. Другий з компанії нагадував колобка, весь час шкірив зуби і носив зачіску під літнього Елвіса Престлі – великий кокон срібного від сивини волосся. Третій же був високим, довгоруким, але на відміну від Франкенштейна дуже пропорційним і зграбним – скоріш за все, колишнім спортсменом.

Братки разом із нами підвелися з-за столу і першими привіталися з сивим Елвісом. Вони явно були знайомі.

– Ігор, – простягнув мені руку спортсмен.

– Сергій.

– Це – ваші гості? – шанобливо запитав Елвіса русявий браток.

– Так, – радісно відгукнувся той. – Сидіть, ми зараз стільці візьмемо.

– Не будемо вам заважати.

– Яке там заважати! Що ви!

– На нас там люди чекають. Незручно, коли люди чекають.

– Ну, як знаєте.

– Гарного відпочинку! – хлопці вийшли з-за столу, попрощалися та рушили в бік своєї альтанки.

Тут у мене задзвонив мобільний. Ірка завершила свої зйомки і питала, як до нас доїхати. Поки я уточнював у Вови орієнтири і переповідав їх дружині, нова компанія вже затишно розташувалася біля столу.

– Вовчику, а що цей солнцевський до мене причепився?

Франкенштейн знизав плечима:

– А в них робота така – чіплятися. За базар, за посмішку. Ти, юначе, мало не нажив собі неприємностей.

Я засумнівався:

– І що, просто тут, у гольф-клубі, почали б розборку?

– Тут чи в іншому місці – як зачепилися, то вже не злізуть.

– Так я ж завтра тю-тю і додому.

Франкенштейн поплескав мене по плечу:

– Твоє щастя. А базар все одно треба фільтрувати. Тут тобі не Київ.

 

 

 

 

 

 

 

Ми потрошку прибили всю горілку і замовили нової. Розмова ставала гучнішою. Я відчував, що язик вже не одразу вимовляє деякі літери.

– Хто це? – запитав я Франкенштейна стиха, показуючи на товстого Елвіса.

– Наш віцик з питань безпеки. Колишній ментовський генерал.

– А це? –повів я очима в бік спортсмена.

– Ти що, дурний? – вирячився Вова. – Це ж віце-прем’єр!

– Чий?

– Що значить, чий? Віце-прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Тю-у! Спортсмен виявився зовсім не спортсменом. А може, в Росії спорт теж належить до гуманітарних питань? Ця думка видалася дуже дотепною, і я голосно засміявся.

Мокра компанія зі шмарами продефілювала мимо нас, не звернувши цього разу уваги на мій сміх, натомість приязно відсалютувавши.

– Клас! – підняв великого пальця вгору віцик із безпеки.

– А я теж хочу купатися, – раптом п’яно сказав наш вельможний гість. – Хто зі мною?

Голова моя вже добряче крутилася, тому вмочити її в басейн було б не зайве. Приблизно так я і висловився. Плювати на плавки, а точніше, на їхню відсутність – зараз труси такі шиють, що від плавок не відрізниш. Тим більше, що дівчата он як купаються, в натуральному, так би мовити, вигляді.

Спортсмен-віце-прем’єр, як виявилося, був напоготові, тобто з купальним причандаллям, і за якусь хвилину ми з ним з розбігу плюхнулись у воду.

Він і справді виявився спортсменом – майстром спорту з плавання – і вмів дуже красиво стрибати з борта. Ми спробували плавати навипередки, і я навіть не сильно відстав – короткий басейн нівелював технічні переваги. У воді мені полегшало, очі знову почали фокусувати цей світ, але за столом на нас чекала ще одна пляшка гидкої московської горілки.

Главар періодично надзвонював комусь з мобільного. Елвіс розповідав анекдоти. Вова виглядав найтверезішим, але і в нього блищали очі.

– А я люблю ваші пісні, – сказав через стіл віце-прем’єр з гуманітарних питань.

– Мої? – уточнив я.

– Ваші, українські. Давай, заспіваємо.

– Так акомпанементу ж нема, – мляво заперечив я. Мені не хотілося співати з віце-прем’єром.

– Зараз щось придумаємо, – він погукав офіціанта. – Шановний! А чи нема у вас раптом гітари?

– Вибачте, – до неможливості коректний хлопець звик не дивуватися капризам клієнтів. – Гітари нема. Але у холі головного корпусу є рояль.

– Значить, я буду грати на роялі, – оголосив віце-прем’єр і підвівся з-за столу. – Де тут головний корпус?

– Та зачекай ти, давай іще по одній! Бо голосу не буде.

Усі потроху перейшли на „ти”.

Я вихилив ще одну чарку і здивувався, що практично не відчув смаку. Але те, що було далі, пам’ятаю вже не зовсім чітко. Здається, подзвонила Ірка, і Франкенштейн визвався зустріти її на в’їзді. Елвіс бігав навколо віце-прем’єра і заявляв, що він давно мріяв почути, як той грає. Врешті-решт ми дісталися холу, де стояв білий „Стейнвей”. Віце-спортсмен всівся до нього і пройшовся по клавішах. Грав він і справді непогано, от тільки я співати вже не міг. Тому після „Розпрягайте, хлопці, коней” перейшли на „Очі чорниє”. Усі аплодували, аж поки в холі знову намалювалися солнцевські. Я кусав губи, щоб знову не розсміятися, і не міг себе здолати.

Прийшов до тями від того, що відчув м’які жіночі руки на своїх плечах. За моєю спиною стояла Ірка, здивовано оглядаючи мізансцену.

Посеред велетенського холу, прикрашеного пальмами та китайськими вазами, за білим роялем сидів розхристаний чоловік з мокрою після купання головою і видавав темпераментний джаз у суміші з блатним шансоном.

Біля роялю танцювало дві пари – русявий коротко стрижений хлопець тримав за дупу напівголу білявку, другий, вищий і чорніший, прилип до молодшої і вищої дівчини так, що не завжди втрапляв у складний ритм. У фотелі поруч сидів товстун з сивим коком а-ля Елвіс Престлі і періодично плескав у долоні. За його плечима стояв Франкенштейн у короткуватому піджаку, серйозний, немов на похороні, а Главар схилився до роялю, немовби намагаючись розшифрувати музичну абракадабру, що линула звідти.

– Хто це? – запитала Ірка, показуючи на піаніста.

Я, як міг, навів різкість:

– Віце-прем’єр Росії, якщо не помиляюсь.

– А це? – вона кивнула в бік солнцевських.

– Це братва.

– Братва? – не зрозуміла вона. – Бандити?

– Тс-с-с, – я приклав палець до рота. – Вони не люблять, коли хтось сміється.

– Зачекай, – Ірка потрусила головою, намагаючись зосередитися – А хто, ти сказав, сидить біля рояля?

– Віце-прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Я ще раз обвів поглядом компанію, намагаючись прийти до тями.

– А-а. Ну якщо з гуманітарних, то це логічно, – сказала моя мудра дружина. – Кому ж іще сидіти біля рояля, як не фахівцю з гуманітарних питань?