Vita Nostra

Темний чоловік сидів на лаві біля виходу з двору. Сашка побачила його, щойно вискочила з під’їзду.
Повернула назад.
Рудий кіт із порваним вухом доїдав сметану із залишеної кимось баночки. Плямкав. Облизувався. Дико дивився на Сашку жовтим оком і знову вилизував посудину.
Сашка стояла, не знаючи, що робити. Повернутись? Іти, ніби нічого не сталося? Психоз…
У під’їзді стемніло. Чоловік у синій кепці стояв біля входу, заступаючи світло.
— Олександро…
Вона сіпнулася, наче її вдарило струмом.
— Треба поговорити. Можна, звісно, бігати так нескінченно, але в цьому нема ні радості,  ні сенсу.
— Ви хто? Звідки мене знаєте?
Одразу ж вона згадала, як багато разів мама називала її на ім’я — на вулиці, на пляжі. Нічого дивного, що чоловік його знає. Захотів — і довідався.
— Давайте сядемо на лаві й поговоримо.
— Я не збираюся ні про що з вами… якщо ви не припините ходити за мною, я покличу… я звернуся в міліцію!
— Сашко, я не вбивця і не грабіжник. У мене до вас серйозна розмова. Визначальна для всього вашого життя. Краще буде, якщо ви мене послухаєте. 
— Я не збираюся. Ідіть геть!
Вона повернулася й кинулася вгору сходами. До чорних дерматинових дверей із номером «двадцять п’ять».
На другому поверсі всі двері були рудими. З тьмяними скляними табличками, й на них стояли зовсім інші номери. Сашка обімліла.
За спиною неголосно лунали кроки. Темний чоловік піднімався за нею.
— Я хочу, щоб це був сон! — скрикнула Сашка.
І прокинулася.
***
— Мамо, яке сьогодні число?
— Двадцять четверте. А що?
— Але ж учора було двадцять четверте!
— Учора — двадцять третє. Так завжди на відпочинку — числа плутаються, дні тижня забуваються…
Вони спустилися у двір, у безвітряний і білий, ніби молоко, запашний ранок. «Павичеві» дерева стояли нерухомо, як дві рожеві гори з розквітлими на них абрикосами. Весела юрба пляжників текла вниз Вулицею до Моря. Сашка йшла, майже впевнена — це знову сон.
Біля туристичного кіоску стояли, вивчаючи маршрути й ціни, молодий чоловік та жінка. Їхній хлопчисько — жуйка в зубах, коліна в зеленці — приміряв окуляри для підводного плавання. Темного чоловіка не було ніде, але відчуття сну не полишало.
Вони купили кукурудзи. Сашка тримала її, теплу, поки мама витягала з сарайчика і встановила на камінці прокатний шезлонг. М’який жовтий качан просяк сіллю, кукурудзяні зернятка, що не встигли затвердіти, танули у роті. Недогризки склали в поліетиленову торбинку, й Сашка віднесла її до урни при виході з пляжу.
Темний чоловік стояв далеко, в юрбі. Дивився на Сашку з-під непроникних окулярів.
— Я хочу, щоб це був сон, — сказала Сашка вголос.
І прокинулася на розкладачці.

Марина та Сергій Дяченки.