Бібліотека для сліпих

Пропонуємо матеріал про Центральну бібліотеку для сліпих ім.М.Островського, що знаходиться на Печерському узвозі, 5, у Києві. Про те, чому сліпі читають більше за зрячих, а також про те, про що ми би ніколи не дізналися без цієї статті.

Редакція «ДЧ»


Еволюція

Вишняков Юрій Миколайович працює директором бібліотеки для сліпих ім. М. Островського другий десяток. Тож, за ці роки пережив чимало.

За Радянського Союзу на книговидання шрифтом Брайля держава ніколи не виділяла коштів. Проте в Українського товариства сліпих («УТОС») власних коштів не бракувало. А водились вони за рахунок 72 навчально-виробничих підприємств, де були зайняті 25 000 людей. Таким чином «УТОС» мало змогу утримувати 79 бібліотек для незрячих (їх стільки й зараз) по всій Україні, реабілітаційні центри, санаторій у Євпаторії і будинок відпочинку у Боярці. А ще Республіканський будинок друку та звукозапису для незрячих, де безпосередньо друкувались книжки для сліпих. Саме тут їх виготовляли чи не найбільше у всьому СРСР!

З початком 90-х фінансові витрати взяла на себе держава. Хоча сказати «взяла» недоречно. Протягом 90-х із Фонду соціального захисту інвалідів на книговидання виділялись сякі-такі кошти. І це вистачало на 14-15 назв на рік. Та коштів навіть на ці книжки держава тепер виділити не може. Адже 2006 року погодили постанову Віктора Януковича «Про затвердження Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення, переліку таких засобів». Згідно з нею до спеціальних засобів спілкування та обміну інформацією зараховуються диктофони, мобілки, магнітофони й годинники. І аж ніяк не книжки! Тож, видавати за державний кошт книжки шрифтом Брайля, незаконно.

«І все припинилось, – з жалем розповідає Юрій Миколайович. – Куди тільки ми не звертались, просили підтримку у асоціації бібліотек України, і до спонсорів». Максимум, що можна надрукувати за прошені гроші, це 10 примірників. Нещодавно знайшлися благодійники, які допомогли з виданням Гаррі Поттера. І це на 50 000 людей (приблизно стільки в Україні зареєстрованих дорослих із глибоким порушенням зору).

Певний час ситуацію рятували дружні відносини з Російським товариством сліпих. Росія постачала партії книжок. А що робити, якщо свого нема?

Проблеми

  • 1. Брайлівські книжки не довговічні. Кілька прочитань – і вони виходять із ладу. Колись їх друкували на спеціальному цупкому й гладенькому папері – перфокартковому. Цей папір добре тримав крапочки (до речі, у Росії функціонує спеціальна фабрика, що виготовляє саме такий папір спеціально для крапково-рельєфних книжок). А в нас друкують на звичайному картоні, який випускає Обухівський комбінат. «Друк поганий, а з часом крапки зовсім стираються», – розповідає пан Юрій.
  • 2. Синтези мови теж українського читача не рятують. «Щоб прочитати синтезом, потрібно відсканувати плоску книжку, а синтез мови озвучує. У поляків, німців, французів синтези мови – чудові! Поляки навіть розробили програму для зчитування румунам. А я читаю переважно російською. У росіян теж синтез мови хороший». Щоб у цьому переконатись, пан Юрій умикає кілька оброблених російських текстів. В Україні спеціальну програму розробили на початку 90-х. Проте після користування синтезом на «рідній, солов’їній» часто болить голова. Найкраще читається Ірена Роздобудько й Юрій Андрухович, проте з текстами, у яких багато діалектизмів, архаїзмів, сленгу, взагалі біда! Але студентство змушене читати за допомогою україномовного синтезатора, адже підручників для вишів немає.
  • 3. В Україні не турбуються не тільки про сліпих, а й про слабозорих. Ніхто не займається друкуванням книжок збільшеним шрифтом, хоча у світі це нормальна практика.
  • 4. Це ж саме стосується музичної брайлівської літератури. Хоч серед незрячих людей багато музикально обдарованих, але їм не доступні нотні збірники. Виданням крапкових нот знову ж таки займаються у Росії.
  • 5. Для читання синтезом мови потрібні спеціальні магнітофони. На них, звісно, держава теж економить. По-перше, вони супердешеві, але їх не можна придбати так просто на ринку чи в магазині. По-друге, вони супершвидко виходять із ладу. Минулого року на усіх сліпих киян держава виділила 46 магнітофонів.

Асортиментність

У бібліотеці 4 поверхи, у 2-х із них – брайлівські книжки, видані у минулому. Тепер друкують їх значно рідше лише у вищезгаданому будинку друку та звукозапису. Плюс є ще одне відділення у Харкові, де видають абетки для незрячих дітей, але це всього лиш невеличке відділення при типографії.

А ще підшивки преси. Є три спеціалізовані видання: газета  «Промінь» (з 1989 року) та два журнали «Заклик» (з 1939 року) і дитячий «Школярик» (з 1934 року). Щоправда, минулого року почали видавати журнал для найменшеньких «Ангелятко». Середній тираж – тисяча примірників.

Через цілковите незабезпечення брайлівською літературою читачі вдаються до альтернативи.

Найулюбленіші замінники – це аудіокнижки, Особливо, якщо вони начитані професійними акторами. Бібліотека співпрацює із видавництвом аудіокниг «Наш формат», а також із ініціативою студенток КНУ ім. Т. Шевченка. До речі, українські письменники теж допомагають озвучувати свої твори. Наприклад, Сергій Жадан пообіцяв найближчим часом начитати свій «Ворошиловград».

У бібліотеці є чимало книжок, озвучених за допомогою синтеза мови. «Ми намагаємось іти в ногу з часом. Але для оцифрування треба придбати плоску книжку. От, у минулому році жодної копійки не надійшло на закупівлю плоских книжок. Все, що ми перевели у цифру, це або дарунки, або пожертви», ­– зазначає пан Юрій. Серед благодійників – Укргазбанк, КМДА, приватні особи. Та найбільше дарують бібліотеці самі читачі. Деякі по одній-дві книжки щороку. 84-річного Володимира Петровича, читача бібліотеки, забезпечує чтивом онука з Англії. Вона купує багато плоских книжок, цифровими варіантами яких користуються потім усі.

Спеціальні касети

Ну, і звісно, це спеціальні електронні книжки – їх можна легко відшукати в інтернеті. Тому молодь переважно користується електронними аналогами.

Але для більшості читачів похилого віку тільки «брайлівські книжки – це справжні книжки!»

Додаткові ритуали

Найчастіше до бібліотеки звертаються з тим, аби знайшли потрібну читачеві інформацію та озвучили її. Останній місяць майже щодня лунають дзвінки-прохання, аби озвучили Ліну Василівну.

Ще сліпі читачі можуть роздрукувати потрібну для них інформацію на брайлівському принтері. Безкоштовно.

 

Відбуваються тут і масові заходи: читання вголос (переважно читається періодика), літературні вечори, книжкові огляди.

10 років тому у бібліотеці були 2 свої автівки. Вони розвозили книжки незрячим читачам, які самі не могли дістатись до бібліотеки. Тепер читачам доводиться звертатись до служб соціального захисту.

Пошук

У пошуку допомагають працівники. З усіх бібліотечних працівників – 7 інвалідів по зору. Троє з них, включно з директором книгозбірні, не бачать зовсім.

Типовий читач

Це переважно люди поважного віку, яким уже складно освоїти комп’ютер. Діти й студенти здебільшого читають електронні версії книжок.

Через те, що бібліотека майже не поповнюється – скорочується кількість читачів. За кілька років кількість зменшилась із 2000 до 1000 абонентів.

Крім того, книгозбірня обслуговує  брайлівською літературою людей, які живуть у селах і маленьких містечках. Їх близько –200. Через безкоштовну послугу Укрпошти сліпі читачі можуть отримувати замовлення і надсилати його назад до бібліотеки. Це нормальна практика.

Статистика

Сліпі читачі читають значно більше, ніж зрячі. За підрахунками, в середньому українець прочитує 12 книжок за рік. А типовий читач бібліотеки ім. М. Островського – 50-52 книжки.

huha.mohovynka

Читомо